Минуле, сьогодення й майбутнє в п’єсі А. П. Чехова ” Вишневий сад”

Своїй останній п’єсі А. П. Чехов дав підзаголовок “комедія”. Але в першій постановке Московського художнього театру ще при житті автора п’єса була представлено як драма, навіть трагедія. Хто ж правий? Потрібно мати на увазі, що драма – це літературний твір, призначений для сцени Тільки при сценічній постановці драма знаходить повноцінність, виявляє всі закладені в ній змісти, одержує Жанрову определенность. Тому відповідь на поставленийний питання можуть дати тільки театр, режисер і актори. У той же час відомо, що новаторські принципи

Чехова-Драматурга сприймалися й засвоювалися театрами із працею, не відразу.

Хоча мхатовская, освячена авторитетім Станіславського й Немировича-Даначенко традиційна інтерпретація “Вишневого саду” як драматичної елегії закріпилася в практиці вітчизняних тіатров, Чехов встиг висловити “своєму” тіатру невдоволення, незадоволеність трактуванням його лебединої пісні. Автор малює прощання хазяїв, тепер уже бивших, з їх родовим дворянським гніздом. Тема ця неодноразово висвітлювалася в русявийской літературі другої половини XIX століття й до Чехова, і драматично, і комічно.

У чому

особливості чехівского рішення цієї проблеми? Багато в чому це рішення визначається відносінням Чехова до іде в социальное небуття дворянству й вйому, що йде, на зміну капіталізму, образними воплощениями яким є відповідно Раневская й Лопахин. В обох станах і їхній взаємодії Чехов бачила преемственность носіїв вітчизняної культури.

Дворянське гніздо для Чехова насамперед “вогнище культури”. Звичайно, це ще й “музей кріпосного права”, і про цьому говорится в п’єсі, але Чехов бачить у дворянской садибі все-таки в першу чергу культурне гніздо Раневская – його хозяйка й душу будинку. Саме тому, незважаючи на її легкодумство й пороки, до неї тягнуться люди. Повернулася господарка, і будинок ожив, у него потягнулися вже, здається, назавжди покинувшие його колишні мешканці.

Лопахин під стать їй. Він чутливий до поезії в широкому змісті цього слова, у нього, як говорить Петя Трофимов, “тонкие, ніжні пальці, як в артиста… тонка ніжна душа”. І в Раневской він почуває таку ж, родинну душу. Вульгарність життя наступає на нового героя з усіх боків, він здобуває риси ухаря-купця, починає хвастатися своїм демократичним походженням і бравірувати нелантухтурностью (а це вважалося престижним у тодішніх “передових колах”), але й він чекає Раневскую, щоб біля її очиститься, знову виявити в собі художест венно-поетичний початок.

Таке изображение капіталізму опиралося на реальні факти. Адже багато російських купців і капіталісти, що розбагатіли до кінця століття, виявили справжню цікавість до культури. Мамонтів, Морозов, Зимін містили театри, брати Третьякови заснували картинну галерею в Москві, купецький син Алексєєв, що взяв сценический псевдонім Станіславський, приніс на вівтар театру не тільки творчі ідеї, але й батьківське багатство, і досить чимале Лопахин – капіталіст іншого штибу.

Поцьому й не вдалося його одруження на Варі, вони не пари один одному: тонка, поетическая натура багатого купця й приземлена, буденно-повсякденна, що цілком пішла в прозу життя приймальня дочка Раневской. І от наступає черговий социально-исторический перелом у російському житті. Месте дворян у суспільстві займає буржуазія Як поводяться хазяї вишневого саду?

По ідеї, треба рятувати себе й сад. Як? Зциально переродитися, теж стати буржуа, що й пропонує Лопахин. Але для Гаева й Раневской це значить змінити собі, своїм звичкам, смакам, ідеалам, жизненним цінностям.

І тому вони мовчачиливо відкидають речення Лопахина й безстрашно йдуть назустріч своєму социальному й життєвому краху Щодо цього глибокий зміст несет у собі фігура другорядного персонажа – Шарлотти Іванівни. На початку другого акту вона говорить про себе: “У мене немає сьогодення паспорта, я не знаю, скільки мені років… звідки я й хто я – не знаю… Хто мої батьки, може, вони не вінчалися…

Не знаю. Так хочеться поговорить, а з ким… Нікого в мене немає…

Усе одна, одна, нікого в мене немає й… і хто я, навіщо я, невідомо”. Шарлотта олицетворяет майбутнє Раневской – така ж доля чекає господарку маєтку Але й Раневская, і Шарлотта по-різному, звичайно, проявляють дивну мужність і также підтримують бадьорість духу в других, тому що для всіх персонажів пьеси із загибеллю вишневого саду скінчиться одне життя, а чи буде інша і яка, – невідомо. Колишні хазяї і їхнє оточення (Раневская, Варячи, Гаїв, Пищик, Шарлотта, Дуняша, Фірс) поводяться смішно, а у світлі надвигающегося на них соціального небуття навіть нерозумно, нерозумно.

Вони роблять вигляд, що все йде як і раніше, нічого не змінилося й не зміниться. Це обман, самообман і взаимообман. Але завдяки такій позиції вони можуть протистояти невідворотній долі. Лопахин скоріше искренне горює, він не бачить у Раневской і навіть у третирующем його Гаеве классових ворогів, для нього це дорогі, милі йому люди.

Загальнолюдський, гуманістичний підхід до людини домінує в п’єсі над з-немов-класовим. Особливо сильно борьба цих двох підходів виражена в образі Лопахина, що видно з його заключного монологу в третьому акті. А як поводиться в цей час молодь?

В Ані в силу її надзвичайної молодості саме невизначене й у той же час радужное подання про її майбутнє, що очікує. Вона в захваті від балаканини Пети Трофимова. Останнього, хоча йому 26 або 27 років, усі вважають молодим, і, схоже, цей персонаж перетворив свою молодість у професію. Інакше не можна пояснити його інфантильність і – саме дивне – загальне визнання, яким він користується. Раневская жорстоко, але справедливо налаяла його, у відповідь він упав зі сходи.

Його гарним закликам верит тільки Аня, але неї вибачає її молодость. Набагато більш того, що він говорит, Петю характеризують його калоші, “брудні, старі”. Але нас, що знають про криваві соціальні катаклізми, що трясли Росію в XX веке й начавшихся буквально відразу після тего, як відгриміли оплески на премьере п’єси й умер її творець, слова Пети, його мрії про нове життя, підхопленийное Анею бажання насадити інший сад – нас все це повинне привести до більше серьезним висновків про сутність образа Пети.

Чехів завжди був байдужий до політики. Як революційний рух, так і борьба з ним пройшли повз нього. Дурна девочка Аня вірить запальним промовам. Інші персонажі посміюються, іронізують: занадто великий недотепа цей Петя, щоб його боятися.

Та й сад вирубав не він, а купець, що бажає влаштувати на цьому місці дачі Чехов не дожив до інших “дач”, улаштованих на просторах батьківщини продовжувачами справи Пети Трофимова. Але “жити в цю пору прекрасну” не приішлося й більшості персонажів “Вишневого* саду”. Як уже говорилося, для Чехова характерну об’єктивна манера повествования, у прозі його голос не чутний.

У драмі почути властиво авторський голос вобще неможливо. І все-таки – комедія, драма або трагедія “Вишневий сад”? Знаючи, як Чехов не любив визначеність, варто обережно відповісти: усього понемногу. Останнє слово й у цьому питанні все – таки за театром


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Минуле, сьогодення й майбутнє в п’єсі А. П. Чехова ” Вишневий сад”