“Людина – найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот.”
Ці слова І. Багряного в його романі “Сад Гетсиманський” передають дух жорстокої епохи в житті українського народу, епохи репресій та поневірянь, підозри та зради.
Багряний узявся за розгляд такої непростої теми тому, що він сам був свідком цих подій: він був заарештований, довго знаходився у в’язниці, але йому все ж пощастило залишитися після всього цього живим. Отже, роман “Сад Гетсиманський” містить автобіографічні факти.
Назву “Сад Гетсиманський” було взято Іваном Багряним з Біблії. Сад Гетсиманський – місце,
По дорозі до в’язниці він помічає зміни рідного міста, де довго не був: кругом червоний колір, фарби облупилися. Колись цей колір був кольором революції, а тепер став кольором насильства і страху. Також він помічає зміни в обличчях людей. Люди “засмоктані, виснажені, обдерті.
Зосереджені в собі, позначені тавром суворої професії”.
Звідусіль чути стогін людей та страшні відгуки мордування. Органи безпеки знищують “ворогів народу”. Ці “вороги народу” – найосвіченіші люди: інженери, професори, студенти, письменники Єдина іх вина в тому, що вони мають здатність мислити, а не сліпо вірити в ідеали. Андрій на собі відчуває ті нелюдські умови, в яких треба жити: тіснота, духота, відсутність їжі. Для тоталітарного режиму людина – це “дірка від бублика”. В СРСР людей вистачить”.
Всі ці жорстокі тортури повинні вбити в людях всі прагнення, перетворити їх в оті “дірки”. Ця система намагається зламати у людей бажання кращого життя, хоче зробити з них слухняні машини. Але чи можуть сотні тисяч людей бути ворогами народу? В одному з діалогів зі слідчим Андрій каже, що один чоловік може бути ворогом народу, десять може, тисяча, але мільйони людей – це не вороги народу, це сам народ. Отже всі люди, які будували цю країну, сподіваючись на краще, зараз за Гратами в’язниць. Тому не випадково кульмінацією твору є поява в камері дідуся. – Карла Маркса. Кругом була атмосфера недовіри і зради.
Немало з колишніх відомих революціонерів, а також самих працівників служби безпеки також могли опинитися серед “ворогів народу”. Можна було “завербувати” будь-якого працівника цієї установи: треба було” лише звинуватити його перед начальством в тій самій “контрреволюційній діяльності”. Всі наглядачі поводилися з в’язнями дуже суворо, але був з них один не прізвище Мельник. Всі в’язні його дуже поважали за його добрість, казали, що він єдина людина в цій установі. Коли потім Андрій дізнався, що Мельник власноручно розстрілював людей, його це дуже вразило. Таку саме дволикість мав і тодішній режим.
Широкі маси людей бачили в ньому своє щастя, своє спасіння, але мало хто знав про те, що діялося за стінами в’язниць кожного міста цієї країни, бо звідти вже ніхто не повертався. Уряд лив невинну кров народу, який його так підтримував. Мельник уособлює в собі весь державний лад. Іван Багряний детально досліджує всі дрібниці в’язничного життя.
На п’ятистах сторінках роману він до дрібниць зображує побут в’язнів, засоби ведіння слідства, характеризує майже кожного героя цього твору, розповідає про звинувачення, які висувались в’язням.
Читачу важко все це уявити, важко в це повірити, але все це дійсно відбувалося. І от в таких умовах Андрій, зазнаючи страшних фізичних тортур, все ж не втрачає можливості мислити. Його не лякає тюрма, його не лякає його доля – його турбує й пече це прокляте запитання “Хто…?” Протягом всього перебування у в’язниці Андрій ніяк не ложе знайти відповіді на це питання.
Він весь час аналізує своє становище, намагається знайти вихід для себе і для всіх цих невинних людей поряд з ним. Він хоче зрозуміти, для чого працює ця страшна машина згублення людських душ, кому це потрібно? Чим могли завадити державі ці найчесніші та найпорядніші люди? Але виходу звідси немає.
Навіть той, хто “щиро зізнається” в своїх “злочинах”, навряд чи залишиться живим. Кожного тут чекає загибель, мало хто зможе врятуватися. Але й вмерти тут можна по різному. Можна вмерти один раз – фізично, не підтвердивши свою винність. А коли людина визнає себе винною, вона вмирає двічі, перший раз – духовно, другий раз – фізично.
Отже, єдине, що залишається Андрієві, – це витримати всі тортури і вмерти тільки фізично. Людина повинна витримати все, бо вона міцніша за цю систему, вона вища за неї. “Людина – найвеличніша з усіх істот”. Замислюється Андрій і над тим нещастям, що трапилося з усіма цими людьми, які повинні приймати муки, не знаючи своєї вини, які віддали всі свої сили на збудування соціалістичної держави, сподіваючись на краще майбутнє. Разом з цим Андрій приходить до висновку, що людина – “найпідліша з усіх істот”.
Навіть лютий звір не знищує подібних собі. Людина ж має на це здатність: вона жорстоко катує та вбиває таких самих, як є сама, вона може зрадити свого брата чи друга заради власних інтересів чи поглядів. Чому людина здатна таке зробити? Це запитання люди ставили перед собою ще в Біблії. Ось такі різні думки приходили в голову Андрієві під час його перебування у в’язниці.
Від цих думок та жорстоких мордувань Андрій вже майже втрачав розум. Але йому все ж вдалося вистояти, бо він вірив, до останнього часу вірив в справедливість, навіть тоді, коли знаходився на межі життя та смерті. Він мав віру. І “тієї віри безмежної ніщо не в силі порушити, бо коли її порушити, то тоді прийде смерть, загибель для душі”.
Наприкінці свого перебування у тюрмі він дізнається, хто був Юдою. Це був отець Яків, який читав його матері Біблію у день приїзду синів додому. Андрієві стало після цього набагато легше, бо думка, що зрадив його хтось з братів, чи, може, його кохана Катря, думка, що гризла його увесь час, не була правдою. Потім Андрій дізнається, що всі його брати і сестра теж знаходяться в цій в’язниці і що Катря… збожеволіла. Ось якою ціною дісталася Андрієві ця перемога над страшною машиною смерті.
Ціною Катерининого божевілля. Всім їм дали по двадцять років таборів, але Андрій все-таки зміг вистояти і залишитися людиною. Іван Багряний зобразив персонажа, який не витрачає волі і людської подоби в надзвичайних умовах жахливого поневіряння в застінках НКВС. Цим він показує незламність українського народу, його національної свідомості. “Сад Гетсиманський” – розповідь про зраду і вірність, жахлива трагедія народу, що зраджував і вбивав сам себе.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)