Леопольд фон Захер-Мазох Жіночі образки з Галичини

Леопольд фон Захер-Мазох
Жіночі образки з Галичини
Той, хто захоче зобразити на невеличкій картинці Галичину, нехай поїде на ярмарок до Коломиї. Там він опиниться на форумі давньої римської колонії, серед штовханини гендлярів, що пропонують, купують, сновигають туди й сюди, і побачить дивовижну країну, що пропливатиме перед ним в розмаїтих обличчях. Йому здаватиметься, що він то на базарі в Багдаді, то на церковній площі якогось села у Шварцвальді. Як і там, вдарять по руках смаглявий вірменин з довгим чубуком та білявий шваб з короткою

файкою в кутику уст – подібність повністю охоплює його, і він бачить, як Схід та Захід простягають один одному руки.
Жоден край багатонаціональної монархії не запропонує йому такої картини – ані Угорщина, ані Далматія, жоден – такої повноти протилежностей. Тут відбувалось переселення народів. Немає тут якогось одного жіночого образу, а є галерея жіночих портретів, супроти якої галерея короля Людвіга вибірка потвор. Глянь довкола себе у штовханині! Кому ти віддаси парісове яблуко?
Поглянь – ось у легкій бричці струнка худорлява полька з гордою сарматською голівкою, а може тебе більше привабить меланхолійна краса і замріяні очі українки? У неї козацька кров і гарненькі ніжки в маленьких сап’янових чобітках!
Ти любиш сільські історії, шукаєш образів, які творить Бертольд Авербах – ось біля кошиків та діжок з маслом вітають тебе босоногі Льорелеї з доброго популярного видання – гарні блакитні очі і поряд з цим очі газелі – мешканки Малої Азії з того племені, доньки якого ставали рабинями своїх господарів. Ніби якась гурія, лежить на своєму килимі у білому вбранні та тюрбані вірменка. Мусульманські мотиви, гаремні фантазії навіюють тобі пальмове листя та страусові опахала. А ця черкеска! – се не маленька гаремна квітка, се дивна донька Карпат, козуля з галицьких народних пісень – гуцулка.
Тобі подобається пишна великороска, могутньої статури красуня? Як люб’язно пропонує вона свої фрукти. Ти любиш соковитий, смаглявий колір обличчя – тут він виграє перед тобою всіма відтінками. Ось мадярка, доломан зрадив її, а он дитя письма – татарська караїмка. Біля свого чоловіка, мандрівного мосяжника, сидить кудлата циганка. Най вона погадає тобі, але не вір її очам, вони колять, мов голки, вона обворожує тебе!
Глянь на тамтой бік. Чи ти в Кампаньї? – Та ні, ти на одному зі старогалицьких базарів. Але ж звідки римлянка? – аж ось ще одна.
Це не римлянка, але донька Риму – раса збереглася 3 яким цісарським, рухом складок ця волошка вміє носити свою туніку – прикрашену золотом сорочку, а волосся – вона й далі зачісує його як мати Гракхів. І знову шматочок Сходу. Доньки Єрусалиму сидять під деревами і продають цибулю, начільна пов’язка з перлами захоплює більше, ніж королівське чоло. Очі, як у голубки, темніють у хтивому блискотінні казки. Заспівай чудову пісню кохання! Чи вони, ці квітки Сарона, зрозуміють тебе – гарні, як місяць, і небезпечні, неначе військо в лавах.
З великої кількості жіночих образів та характерів виступають наперед два головні типи – полька та українка.
Зовні вони не видаються такими різними, якими є насправді. В обидвох племен можна знайти худорлявих та пишнотілих, маленьких граціозних та високих етапних жінок, в nanu свій обрис лиця, пухкенький кирпатий носик, в кожного також – хоч і не такий гарний, проте досить милий тип з пухкими вустами і маленьким котячим носиком. Але погляд польки зраджує її холодність, вміння солодіти собою, розважливість при зовнішній жвавості, а повні очі українки – її пристрасність, гнівливу натуру, яка ховається під розсудливістю і гідністю її поведінки.
Якщо польку називають француженкою, то великороска – се британка, а українка – іспанка Сходу. Полька хоче наказувати, українка хоче бути вільною. Коли полька володіє мужчиною, великоросіянка хоче йому підкорятися як німкеня, то українка вимагає рівності з ним. При кожній нагоді в ній спалахує нестримна козацька натура, що не знає жодного пана і жодного слуги. Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи, ні візантійський цісар, ні варяги, ніякий король Польщі, ніякий цар не зламали їх духу, не підкорили їх свідомості. Вони завжди готові змінити плуг на спис, живуть маленькими республіканськими громадами, як рівні з рівними, для східних слов’ян – паростки майбутнього, паростки свободи.
Циган тягнеться зі своїми мелодіями на північ, росіянин йде в шинок, щоб пити свою горілку, він прислухається до буйно – тужливих козацьких пісень про волю, хапається руками за голову і плаче.
На галицькому Поділлі впадає в очі благородна, майже шляхетна зовнішність – світло-брунатні коси охоплюють далеко більше облич ніж одне тільки обличчя Мадонни, які чекають на пензель русинського Рафаеля.
Українка з-над Прута – це мешканка Півдня, і її вогнисті очі, її темне пишне волосся, гарний обрис лиця можна зустріти у вірменки та румунки. Майже бездоганно гарною є жінка мешканця Карпат, гуцула. Гордо несе вона свою голову, як мужчина, який ніколи не був закріпачений чи підлуглий якогось шляхтича, ніколи не був перетворений у тяглову силу, її привітання – це поблажливість, – нічого від покірливої ввічливості мешканки рівнини. Вона сидить на коні, як її сестра, донька Кавказу, з веретеном у руці, і коли лунає принадне запрошення якогось шляхтича, вона знає, як йому відрубати.
Малоросійські громадяни східногалицьких міст та базарів – це привітні, інтелігентні, старанні, мрійливі люди. У майстерні та у склепі жінка розвивається не так, як у дворі пана чи на вільних вершинах гір, проте міські українки привабливіші, розумні, гостинні жінки, а їхніх синів потребують для державної служби та цінують на ній. Малоросійська шляхта не була настільки полонізована, як звичайно вважають. Багато їхніх родин належить ще до грецького обряду, немало зберегли свою національність, і тепер, коли русини день за днем відвойовують у поляків грунт, не бажаючи її втрачати.
Ця шляхта і русинське (уніатське) духовенство творять чудову расу. Вона об’єднує чуттєву красу південних націй з повними душі очима – духовною привабливістю північних народів.
Коли поляк бачить гарну малоросіянку, то каже, що це попівна або донька священика. Принади польки та українки не в останню чергу підкреслюються гарно допасованим одягом.
Селянка ще скрізь залишилась вірною домашньому одягові і, мабуть, ніколи не буде спокушена наслідувати незвичне вбрання німецької колоністки, навпаки, на галицьку швабку слов’янський елемент впливає подібно до того, як мадярський – на саксонців. Краків’янка носить косу, як знатна польська дівчина, жінка – трикутну хустку в неаполітанському стилі. Стрункий світлий горзет вона з кокетливою сором’язливістю обгортає білою шаллю. Гарний фартух закінчує витончену картинку.
Тоді як мазурка вдягається подібно, хоч і з меншим смаком, гуралька закутується в сіре полотно, як черниця. На Сході одяг стає більш орієнтальним, він виграє на пишноті те, що втрачає на красі. Малоросійська селянка обв’язує голову яскравою хусткою, як тюрбаном, а дівчата заплітають на голові коси, як корону. Шию прикрашають коралові намиста, сукмана, довгій верхній одяг з темною, нерідко блакитною хустиною, обшитий взимку хутром щільно (і до лиця) облягає тіло, а яскраві сап’янові чобітки (жовті або червоні) – ноги.
Гуцулка не має ніяких прикрас на голові, крім її розкішного волосся – в косах, чи просто розпущеного із вплетеними стрічками. І, як ще й личить вершникові, коротку куртку.
Прикрашена перлами діадема властива великоросіянці та козачці, а також дукати на шиї, додають красуні величності, яка повністю відповідає її стриманій, свідомій істоті.
Своєрідним є як тілесний, так і духовний тип польки та українки в Галичині, передусім – її характер. Для чужинця він є однією з тих загадок, які тим повніше беруть в полон почуття і серце, чим менше їх можна розгадати. Воля сильна в обидвох, не якийсь один миттєвий порив, а ота незмінна свідома воля, що сама із себе розвиває великі та благородні характери.
Маколі в есе про Макіавеллі одухотворено і переконливо пояснив, як мало при оцінці людських характерів можна керуватися загальноприйнятими принципами моралі, як кожен із них буде сприйматися у певний час певним народом. Гідним уваги є те, як кожний народ створював за своєю подобою те, що називають моральним характером. Так німець вважає непристойним те, що здається добрим французові, а британець глузує з того, що видаєтьгя гідним поваги німцеві. Слов’янський характер та його ідеали докорінно відрізняються від романських та германських. Через християнство народи Європи отримали спільно моральне обличчя, проте на Сході всюди передусім виявляється первісна людська природа,
Слов’янська натура є надзвичайно доброю, людяною. Військові здобутки створили полякам та росіянам репутацію людей войовничих, таких, що шукають сутичок. Ця слава тут, як завжди, є наполовину брехнею. Поляки та росіяни як і всі слов’яни, з роду мирні.