Взаємини У. А. Жуковського і П. А. Вяземського, їх ідейні, літературні, дружески-бытовые зв’язку постійно перебувають у зору вітчизняного літературознавства. Але практично немає досліджень, спеціально присвячених сприйняттю творчості Жуковського Вяземським (як, втім, та інші сучасниками), хоча, зрозуміло, у багатьох роботах теми однак зачіпаються. Тим більше що Вяземський, поступово ставав однією з провідних літературних критиків другої половини 10-х – 1930-х ХІХ століття, приділив особи і багатогранної діяльності свого “друга від малолетства”2
багато уваги в віршах і прозових статтях, листах і “Записних книжках”. Ці відгуки Вяземського, різні за часом і мотивів появи, за обсягом і загальної направ Особливе місце у цій ряду займає підготовлена Про. Б. Лебедєвої й О. З. Янушкевичем книга “У. А. Жуковський у спогадах сучасників” (М., 1999) зі змістовними коментарями зібраними тут мемуарних свідченням. Відповідно вони представляють значний інтерес й у дослідників творчості обох письменників, й у істориків російської літератури й журналістики загалом. У цій статті хотілося б зосередитися на судженнях Вяземского-прозаика щодо критичних,
публіцистичних, редакторських і видавничих дослідів Жуковського першої чверті ХIХ століття, включаючи підсумковий при цьому періоду тому його “Творів в прозі”, виданий, щоправда, вже навесні 1826 року. Перша з дійшли до нас спроб Вяземського заявити себе як і справу критиці – “Щось про 22 номері “Вісника Європи” за 1808 рік”, чорнової незакінчений начерк розбору якогось із чисел журналу, який перейшов тоді до Жуковському, вже досить відомому письменнику. Зовсім юний критик, ігноруючи та його різницю у похилому віці й, головне, вагітною в “літературної табелі про ранги”, та його дружні связи4, із перших рядків позиціонує себе як “новичок-послушник” (самовизначення Вяземського, щоправда, дану у інший і з іншого поводу5), бо як щойно суддя, рівний з видавцем у сенсі журнальної справи. Здається, така позиція струменіла з уявлень Вяземського у тому, що вони з Жуковським – обидва пташенята У рецензії підкреслювалася закономірність особливого ставлення “Віснику Європи”, який був “на початку своєму видаваний першим письменником Росії” і який надалі слідувати встановленим їм принципам – служити “храмом одних добірних п’єс”, відрізнятися розмаїттям материалов6. Аналізований 22-ї номер Вяземський судив, спираючись для цієї критерії, підтверджені Жуковським в програмному “Листі з повіту до видавця” (“Вісник Європи”, 1808, № 1). Зауважимо, до речі, що такі висловлювання обох друзів явно служили формуванню тоді їхньому колі особливого культу Карамзіна. У той самий час Вяземський відразу порушив жодну з журналістських установок Карамзіна і Жуковського – відмови від критики, і якщо й звернення до неї, лише ободряюще-позитивной, що декларувалося й у програмі “Вісника” Карамзіна, й у названий “Листі…” Жуковського. Хоча неясно, чи усвідомлював юний рецензент свої претензії до 22-му номера журналу як такий порушення. Цікаво у своїй, що сама Жуковський менше ніж за рік у статті “Про критиці” (“Вісник Європи”, 1809, № 21) вніс деякі поправки на свій концепцію значення й характеру критики у структурі журналу, які свідчать про прагненні розширити кордону критики, відбиваючи нові виклики часу. Певне, Вяземський з його темпераментом публіциста, критика-полемиста, “бійця кулачного”, настільки що вирізнялося від психологічним складом Жуковського, виявився трохи до них навіть раніше, ніж його старший друг.
