Короткий виклад сюжету – Живий Повість
Федору Хомичу Кузькину, прозваному на селі Живим, довелося піти з колгоспу. І адже не останньою людиною в Прудках був Хомич – колгоспний експедитор: те мішки добував для господарства, то діжки, то збрую, то воза. І дружина Авдотья працювала так само невтомно. А заробили за рік шістдесят два кілограми гречки. Як прожити, якщо в тебе п’ятеро дітей?
Важка для Хомича життя в колгоспі почалася із приходом нового голови Михайла Михайловича Гузенкова, до цього чи ледве не всіма районними конторами що успели поруководить: і Потребсоюзом, і Заготскотом,
Вільне життя свою Хомич почало косцом по найманню в сусіда. А отут доярки, зайняті по горло на фермі, повалили до нього із замовленнями. Тільки перевів Хомич дух – проживу без колгоспу! – як заявився до нього Спиряк Лійок, працівник ніякий, але через споріднення із бригадиром Пашкой Вороніним, що має в колгоспі силу, і пред’явив Хомичу ультиматум: або береш мене в напарники,
Виставив Живий незваного гостя за двері, а наступного дня на косовицю до Хомича приїхав сам Гузенков і відразу ж в усі своє начальницьке горло: “Ти хто, колгоспник або анархіст? Чому на роботу не виходиш?” – “А я з колгоспу пішов”. – “Ні, голубчик. Так просто з колгоспу не йдуть. Ми тобі тверде завдання дамо й з усіма потрухами із села викинемо”.
До погрози Хомич відніс серйозно – радянські й колгоспні порядки він на своїй шкірі випробував. В 35-м послали його на дворічні курси молодших юристів. Однак не пройшло й року, як недоучених юристів стали посилати головами в колгоспи. До цього часу Живий уже розумів механікові колгоспного керівництва: той голова гарний, котрий і начальство підкріпить надплановими поставками, і своїх колгоспників нагодує. Але при ненаситності начальства або спритність нелюдську потрібно мати, або без совісті жити. Хомич навідріз відмовився від головування, за що й вилетів з курсів як “схований елемент і саботажник”. А в 37-м інше лихо: на мітингу з нагоди виборів у Верховну Раду невдало пожартував, так ще місцевого начальника, що силою намагався звести його “куди треба”, кинув так, що в начальника аж калоші із хромових чобіт послетали. Судила Хомича ” Трійка “. Але Живий і у в’язниці не застряг, в 39-м написав заяву про бажання піти добровольцем на фінську війну. Справа його переглянули й звільнили. А поки комісії засідали, фінська Війна закінчилася. Досита повоевал Хомич на Вітчизняної, залишив на ній три пальці із правої руки, але повернувся з орденом Слави й двома медалями
…Виключали Хомича з колгоспу в районі, куди викликали повісткою. І головував на засіданні сам предисполкома товариш Мотяков, що визнавав тільки один принцип керівництва: “Рогу ламати будемо!” – і як не намагався урезонити Мотякова секретар райкому партії Дьомін, – все-таки таки осінь 53-го, інші потрібні методи, – а ухвалили збори виключити Кузькина з колгоспу й обкласти його як одноосібника подвійним податком: у місячний строк здати 1700 рублів, 80 кг м’яса, 150 яєць і дві шкіри. Всі, усе до копієчки віддам, клятвено пообіцяв Хомич, але от шкіру здам тільки одну – дружина може стати проти, щоб я з її для вас, дармоїдів, шкіру здирав
Повернувшись додому, Хомич продав козу, сховав рушницю й став чекати конфискационную комісію. Ті не забарилися. Під водійством Пашки Вороніна обшарили будинок і, не знайшовши нічого матеріально коштовного, звели знадвору старий велосипед. Хомич же сіл писати заяву в обком партії: “Я виключений з колгоспу за те, що виробив 840 трудоднів і одержав на всю свою ораву із семи чоловік 62 кг гречки. Запитується, як жити?” – а наприкінці додав: “Підходять вибори. Радянський народ радується… А моя сім’я й голосувати не піде”.
Скарга спрацювала. Подарували важливі гості з області. Убогість Кузькиних зробила враження, і знову було засідання в районі, тільки розбиралося вже самоправність Гузенкова й Мотякова. Їм – по догані, а Живому – паспорт вільної людини, матеріальну допомогу, так ще й працевлаштували – сторожем при лісі. Навесні ж, коли скінчилося сторожівство, удалося Хомичу влаштуватися охоронцем і комірником при плотах з лісом. Так що й при будинку, і при роботі виявився Хомич. Колишнє колгоспне начальство зубами скрипіло, випадку чекало. І дочекалося. Один раз піднявся сильний вітер, хвилею стало розгойдувати й тріпати плоти. Ще небагато, і відірве їх від берега, розметає по всій ріці. Потрібний трактор, усього на годину. І Хомич кинувся в правління за допомогою. Не дали трактора. Довелося Хомичу за гроші так за пляшку шукати помічника й тракториста – урятували вони ліс. Коли ж Гузенков заборонив колгоспному магазину продавати Кузькиним хліб, Хомич відбився за допомогою кореспондента. І нарешті, третій удар пішов: правління вирішило відняти в Кузькиних город. Хомич уперся, і тоді оголосили Живого тунеядцем, що захватили колгоспну землю. Улаштували в селі суд. Загрожувало йому висновок. Важко було, але й на суді вивернувся Живий, кмітливість і гостра Мова допомогли. А отут і доля розщедрилася – одержав Хомич місце шкіпера на пристані біля свого села. Потекло спокійне й неквапливе літнє життя. Узимку гірше, навігація закінчується, доводилося плести кошика на продаж. Але знову прийшла весна, а з нею й навігація, приступився Хомич до своїх шкіперських обов’язків і от отут довідався, що пристань його скасовують – так нове річкове начальство вирішило. Хомич кинувся до цього нового начальства й у якості оного виявив свого заклятого друга Мотякова, що знову воскрес для керівної роботи
И знову перед Федором Фомичом Кузькиним устав усе те ж вічне питання: як жити? Він ще не знає, куди піде, чим займеться, але почуває, що не пропаде. Не ті часи, думає він. Не така людина Кузькин, щоб пропасти, думає читач, дочитуючи фінальні рядки повести
С. П. Костирко
(2 votes, average: 3.00 out of 5)