Короткий переказ роману Натали Саррот “Золоті плоди”
На одній з виставок у світській бесіді випадково заходить мовлення про новий, недавно опублікованому романі. Спочатку про нього ніхто або майже ніхто не знає, але раптово до нього прокидається інтерес. Критики вважають своїм обов’язком захоплюватися “Золотими плодами” як найчистішим зразком високого мистецтва – річчю, замкнутої в собі, превосходно відшліфованої, вершиною сучасної літератури. Написано хвалебну статтю якогось Брюлэ. Ніхто не сміє заперечити, навіть бунтарі мовчать. Піддавшись хвилі, що захлиснув всіх, роман читають
Хтось авторитетний, до кого самі слабкі “бідні невігласи”, що блукають у ночі, що грузнуть у трясовині, звертаються із благанням висловити своє власне судження, наважується відзначити, що при всіх незаперечних достоїнствах роману є в ньому й деякі недоліки, наприклад у мові. На його думку, у ньому багато заплутаності, він незграбний, навіть іноді затяжкий, але й класики, коли вони були новаторами, теж здавалися заплутаними й незграбними. У цілому книга сучасна й превосходно відбиває дух часу, а це й відрізняє теперішні добутки мистецтва
Хтось
Інші знавці бачать цінність “Золотих плодів” у тім, що книга правдива, у ній є дивна точність, вона реальніше самого життя. Вони прагнуть розгадати, як вона зроблена, смакують окремі фрагменти, подібно соковитим шматкам якого-небудь екзотичного фрукта, порівнюють цей добуток з Ватто, із Фрагонаром, із брижами води в місячному світлі
Найбільш екзальтовані б’ються в екстазі, немов простромлені електричним струмом, інші переконують, що книга фальшива, у житті так не буває, треті лізуть до них з поясненнями. Жінки порівнюють себе з героїнею, обсмоктують сцени роману й примірять їх на себе
Хтось пробує проаналізувати одну зі сцен роману поза контекстом, вона здається далекої від реальності, позбавленої змісту. Про саму сцену відомо лише, що парубок накинув на плечі дівчини шаль. Засомневавшиеся просять переконаних прихильників книги роз’яснити їм деякі деталі, але “переконані” отшативаются від них, як від єретиків. Вони нападають на самотнього Жана Лабори, що особливо старанно відмовчується. Страшна підозра тяжіє над ним. Він починає, запинаючись, виправдуватися, заспокоювати інших, нехай усі знають: він – порожня посудина, готовий прийняти всі, чим вони побажають його наповнити. Хто не згодний – причиняється сліпим, глухим. Але перебуває одна, що не бажає піддаватися:
Їй здається, що “Золоті плоди” – це нудьга смертна, а якщо є в книзі якісь достоїнства, то просить довести їх із книгою в руках. Ті, хто думає так само, як вона, розправляють плечі й вдячно їй посміхаються. Може бути, вони давно побачили достоїнства добутку самі, але вирішили, що через таку малість не можна називати книгу шедевром, і тоді вони будуть глузувати з іншими, над нерозпещеними, що задовольняються “рідкою кашкою для беззубих”, будуть звертатися з ними, як сдетьми.
Однак скороминущий спалах відразу виявляється пригашена. Всі погляди звертаються до двох маститих критик. В одним ураганом бушує потужний розум, від думок у його очах гарячково спалахують блукаючі вогники. Інший схожий на бурдюк, наповнений чимсь коштовним, чим він ділиться тільки з вибраними. Вони вирішують поставити на місце цю недоумкувату, цю підбурювачку спокою й пояснюють достоїнства добутку заумними термінами, що ще більше заплутують слухачів. І ті, хто на мить вознадеялся вийти на “сонячні простори”, знову виявляються гнаними в “нескінченну широчінь крижаної тундри”.
Тільки один із всієї юрби осягає істину, зауважує змовницький погляд, яким обмінюються ті двоє, перш ніж потрійним замком замкнутися від інших і висловити своє судження. Тепер все раболепно їм поклоняються, він самотній, “постигший істину”, все шукає собі однодумця, а коли нарешті знаходить, то ті двоє дивляться на них, як на розумово відсталих, які не можуть розбиратися в тонкостях, посміюються над ними й дивуються, що вони усе ще так довго обговорюють “Золоті плоди”.
Незабаром з’являються критики – такі, як якийсь Моно, що називає “Золоті плоди” “нулем”; Меттетадь іде ще далі й різко виступає проти Брейе. Якась Марта знаходить роман смішним, уважає його комедією. ДО “Золотих плодів” підходять будь-які епітети, у ньому є геть усе, уважають деякі, це реальний, самий теперішній мир. Є ті, хто був до “Золотих плодів”, і ті, хто після. Ми – покоління “Золотих плодів”, так ми будуть називати, – підхоплюють інших. Межа досягнуть. Однак всі явственней чутні голоси, що називають роман дешевкою, вульгарщиною, порожнім місцем. Вірні прихильники запевняють, що письменник допустив деякі недоліки навмисно. Їм заперечують, що якби автор вирішив увести в роман елементи вульгарності обдумано, те він би згустив фарби, зробив би їх сочней, перетворив би в літературний прийом, а приховувати недоліки під словом “навмисно” смішно й невиправдано. Когось цей аргумент збиває столку.
Однак доброзичливого критика юрба прагнучі істини просить із книгою в руках довести її красу. Він робить слабку спробу, але його слова, зриваючись із мови, “обпадають млявими листами”, він не може відшукати жодного приклада для підтвердження своїх хвалебних відкликань і з ганьбою ретирується. Персонажі самі дивуються, яким образом їм трапляється увесь час бути присутнім при неймовірних змінах відносини до книги, але це вже здається цілком звичним. Всі ці безпричинні раптові захоплення схожі на масові галюцинації. Ще зовсім недавно ніхто не насмілювався заперечувати проти достоїнств “Золотих плодів”, а незабаром виявляється, що про їх говорять усе менше й менше, потім взагалі забувають, що такий роман коли-небудь, існував, і лише нащадки через кілька років зможуть точно сказати, чи є ця книга щирою літературою або немає.
Е. В. Семина
(2 votes, average: 2.50 out of 5)