Короткий переказ повести Готфрида Бенна “Птодемеец”

Оповідання ведеться від першої особи. Автор і оповідач, якому належить Інститут Краси “Лотос”, декількома штрихами малює картину Берліна в період окупації, холодною зимою 1947 р.: населення страждає від голоду, на розпалювання йде вцілілі меблі, торгівля завмерла, ніхто не платить податки, життя зупинилася. Інститут Краси поступово занепадає: служащим нема чим платити, приміщення не опалюються

Хазяїн залишається в ньому зовсім один, але це анітрошки не пригнічує його. навпроти, він навіть радий, що позбувся від настирливих відвідувачів,

які набридають йому скаргами на відморожені кінцівки й варикозні виразки. Він обзаводиться кулеметом, незважаючи на ризик, пов’язаний з подібним придбанням, і розстрілює з вікна свого Інституту всіх підозрілих осіб. Трупи вбитих, як відзначає оповідач, нічим не відрізняються від тих, хто змерзнув або наклав на себе руки. Рідких перехожих також не бентежить вид мерців: “зубний біль або запалення окістя ще могли б викликати їхнє співчуття, але не горбок, присипаний снігом, – може бути, це просто валик від дивана або дохлий пацюк”. Оповідача не мучать сумніви морально-етичного характеру, тому що в сучасну епоху, коли в людині поступово відмирають “моральні флюїди”, радикально змінилося відношення до смерті: “У світі, де відбувалися настільки дивовижні речі і який спочивав на настільки дивовижних принципах, як Показали недавні дослідження, давно настав час припинити порожню балаканину про життя й щастя. Матерія була випромінюванням, Божество – безмовністю, а те, що містилося в проміжку, – дрібниця”.

По ночах до оповідача звертається Нескінченний: “Ти думаєш, що Кеплер і Галилей – найбільші світила, а вони – просто старі тіточки. Як тіточок поглинає в’язання панчіх, так ці збожеволіли на поданні про те, що Земля обертається навколо Сонця. Напевно й той і іншого минулого неспокійними, экстравертними типами. А тепер дивися, як свертивается ця гіпотеза! Нині все обертається навколо всього, а коли все обертається навколо всього, нічого більше не обертається, крім як навколо себе самого”. Оповідач прислухається до слів Нескінченного, однак найчастіше веде діалог із самим собою. Екскурси в історію, географію, атомну фізику й палеонтологію переміняються професійними міркуваннями про достоїнства всіляких косметичних засобів

Пояснюючи, чому він дав своєму Інституту назва “Лотос”, оповідач посилається на міф про лотофагах. Шанувальники прекрасного й ті, хто жадають забуття, харчуються плодами лотоса, тому що не мають потреби в іншій їжі, у їхній владі – сподіватися й забувати. У світі, де всі цінності стали відносними, де спроба понятійного мислення побачити загальний взаємозв’язок явищ споконвічно приречена на провал, тільки мистецтво здатне протистояти тотальній духовній кризі, тому що воно створює автономну сферу абсолютної реальності. Творчість має сакральний сенс і знаходить характер міфічно-культового ритуалу, за допомогою якого художник “звільняє” сутність речі, виводячи її за межі кінцевого. Ізольоване Я художника створює монологічне мистецтво, що “спочиває на забутті, і є Музика забуття”. “Ідеологічним змістом” свого Інституту він повідомляє наступний принцип:

“виникнути, наличествовать лише в акті прояву й знову зникнути”.

Оповідач люто обрушується на міфологізоване подання про життя, властиве свідомості обивателя, що боягузливо мириться з будь-якими обставинами й мотивує свою покірність тим, що горезвісна “життя” не враховує інтереси й сподівання окремої людини, підкоряючи його своїм “вічним цілям”. Оповідач вимовляє суворий вирок “життя”: “Це плювальниця, у яку всі харкали – корови, і хробаки, і повії, це – життя, що всі вони пожирали зі шкірою й волоссями, її непрохідна тупість, її нижчі фізіологічні вираження як травлення, як сперма, як рефлекси, – а тепер ще приправили все це вічними цілями”. У ході цих міркувань оповідач непоясненим для себе самого образом раптово відчуває, що любить цю люту зиму, що вбиває все живе: “нехай би вічно лежав цей сніг, і морозу не було кінця, тому що весна стояла переді мною, немов якийсь тягар, у ній було щось руйнівне, вона безцеремонно доторкалася до тієї аутичной реальності, що я тільки передчував, але яка, на жаль, назавжди покинула нас”. Однак оповідач поспішає додати наступне: він боїться весни аж ніяк не через страх перед тим, що сніг стане й неподалік від Інституту знайдуть численні трупи людей, яких він застрелив. Для нього ці трупи – щось ефемерне: “В епоху, коли тільки маса що-небудь виходить, подання про окреме мертве тіло віддавало романтикою”.

Оповідач гордий тим, що не вступає в конфлікт із духом часу, у якому протікає або, скоріше, недвижно коштує його буття. Він приймає все таким, яке воно є, і лише споглядає етапи духовної історії Заходу, хоча сам перебуває як би поза часом і простором, повідомляючи ці останні “фантомами європейської думки”. Свої враження він передає у формі вільних асоціацій: “Настав ранок, прокукарекал півень, він прокричав тричі, рішуче волаючи про зрадництво, але більше не було того, кого могли зрадити, як і того, хто зрадив. Усе спало, пророк і пророцтво; на Олійній горі лежала роса, пальми шуміли під невідчутним вітерцем – і от злетів голуб. Святий Дух, його крила майже беззвучно розсікали повітря, і Хмари прийняли його, вона більше не повернувся назад – Догмі прийшов кінець”. Оповідач має на увазі догму про людину, про homo sapiens. Він пояснює, що тут уже немає мовлення про занепад, у якому перебуває людина, або навіть раса, континент, певне соціальний пристрій і історично сформована система, ні, все що відбувається – лише результат глобальних зрушень, у силу яких весь утвір у цілому позбавлено майбутнього: наступає кінець четвертинного періоду (четвертинний період (квартэр) відповідає останньому періоду геологічної історії, що триває понині. – В. Р.). Однак оповідач не драматизує цю ситуацію, перед якою коштує людство як вид, він пророчо проголошує, що “рептилія, що ми називаємо історією” не відразу й не раптом “згорнеться в кільце”, що нас очікують нові “історичні” епохи, а найближча картина миру буде, швидше за все, “спробою зв’язати воєдино міфічну реальність, палеонтологію й аналіз діяльності головного мозку”.

У житті соціуму оповідач передбачає дві основні тенденції:

Невтримний гедонізм і продовження життя за всяку ціну за допомогою фантастично розвитий медичної технології. Оповідач упевнений, що епоха капіталізму й “синтетичного життя” тільки почалася. століття, Що Насувається, візьме людство в такі лещата, поставить людей перед необхідністю такого вибору, що ухилитися від нього буде неможливо: “Прийдешнє сторіччя припустить існування лише двох типів, двох конституцій, двох реактивних форм: ті, хто діють і хочуть піднятися ще вище, і ті, хто безмовно чекають зміни й перетворення – злочинці й ченці, нічого іншого більше вже не буде”.

Незважаючи на досить похмурі перспективи, що очікують людство в недалекому майбутньому, оповідач упевнений, що його Інститут Краси “Лотос” ще буде процвітати, тому що його послуги потрібні завжди, навіть якщо людей замінять роботи. Оповідач не зараховує себе ні до оптимістів, ні до песимістів. Завершуючи своє пророчески-исповедальное есе, він говорить про себе: “Я верчу диск, і мене самого вертить, я – птолемеец. Я не стенаю, як Иеремия, я не стенаю, як Павло: “не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, то роблю” (див. Рим. 7:15. – В. Р.) – я такий, яким буду, я роблю те, що мені є. Я не відаю ні про який “брошенности” (мається на увазі вираження М. Хайдеггера. – В. Р.), про яку говорять сучасні філософи, я не кинутий, мене визначило моє народження. У мені ні “страху перед життям”, зрозуміло, я не навішую на себе дружину й дитину вкупі з літнім будиночком і білосніжною краваткою, я ношу непомітні ока пов’язки, але при цьому на мені – костюм бездоганного покрою, зовні – граф, усередині – парія, низька, чіпкий, невразливий. <…> Всі так, як мабуть, і кінець гарний”.

В. В. Ринкевич

Джерело: Всі шедеври світової літератури в короткому викладі. Сюжети й характери. Закордонна Література XX століття. М.: “Олімп”; ТОВ “Видавництво ACT”.