Короткий огляд п’єс Островського
В 1857 р. вийшло “Дохідне місце” Островського, що викриває тодішній бюрократичний лад з його чиновниками-хабарниками, продажними кар’єристами, підлабузниками. П’єса ця була надрукована в журналі “Російська бесіда”. У комедії зіштовхуються дві сили: суспільна сила, що пробуджується нова, в особі Жадова й сила консервативних грубих традицій, представлена в особі самодура Вишневського і його прихильників – Юсова й Белогубова. Моральна перемога залишається за Кадовым. У цьому трактуванні Жадова й у негативному зображенні миру
У тім же 1856 р. Островський зробив з науково-етнографічною метою більшу поїздку по верхів’ях Волги (від Твері до Нижнього Новгорода), що збагатила його новими коштовними матеріалами для творчої роботи. Зібраного матеріалу вистачило йому на кілька драматичних добутків. Кращим з них була “Гроза”, закінчена автором в 1859 р.
У комедії “Не у свої сани не сідай” виведений був, наприклад,
Ціла група таких представників що розорився барства виведена в комедії “Скажені гроші”. Чебоксаров, що втратився служби за те, що “не знав розходження між своїми й казенними грошима”, і тепер марне пытавшийся врятувати свій останній маєток; дочка його Лідія, що не бажає знать, “що значить дорого, що дешево”, і готова торгувати своєю красою; К у ч у м о в, що промотався аристократ, зі смутком що відзначає, що князівські й графські палаци перейшли до “Петровим да Івановим”; Т е л я т е в, що безтурботно пропалює гроші в надії на спадщину з боку “одинадцяти тіток і бабусь”; Глумів, що цікавиться головним чином клубом і ресторанами, зовсім безпринципний людина, такі колоритні фігури цих представників збіднілого барства в комедії “Скажені гроші”. Чебоксаровых, Кучумовых, Телятевых і Глумовых поєднує те, що всі вони живуть на “скажені гроші”, тобто гроші, які попадають до них випадково і які довго в їхніх кишенях не тримаються.
У комедіях “Ліс” (1871) і “Вовки й вівці” (1875) ми зустрічаємося з іншим різновидом дворянської групи. Це поміщиці Г у р м ы ж с к а я (“Ліс”) і Мурзавецкая (“Вовки й вівці”). Вони ще зберегли видимість зовнішнього дворянського благополуччя. У них є маєтку, слуги, родичі, що живуть на їхній рахунок. Але моральне розкладання торкнулося й цих представників останніх “дворянських гнізд”.
Гурмыжская, розбещена бариня, зайнята цілком сзоими любовними пригодами й, незважаючи на похилий вік, виходить заміж за недоученого гімназиста.
А Мурзавецкая, помещицаханжа, “панянка” років шістдесятьох п’яти, не ладь використовувати навіть підроблені листи й векселі для підтримки добробуту, що похитнулося. У такому викривальному плаке малює Островський дворян.
Багато уваги в добутках другого періоду творчості Островський приділяє й зображенню ділків нової складки, що прийшли на зміну Большовым і Тит Титычам із Замоскворечья. Такі Васильків (“Скажені гроші”), Беркутів (“Вовки й вівці”), Кнурів і Вожеватов (“Безприданниця”), Великатов (“Таланти й шанувальники”). Це вже далеко не колишні неосвічені самодури начебто Большова й Дикого. Навпаки, ділки ці звичайно освічені, знайомі навіть із західноєвропейськими порядками. Такоз, наприклад. Волошок у п’єсі “Скажені гроші”. Це розважливий, енергійний ділок. Такий і Беркутів (“Вовки й вівці”), хижа натура якого підкреслена навіть у його прізвища, тип ділка із дворян, що цікавиться очним образом будівлею заводів, залізничними спекуляціями й придбанням лісових угідь. Це виверткий, щасливий і сміливий “лицар наживи я чистогану”.
У трьох п’єсах Островський з особливим співчуттям зупиняється на художній характеристиці акторського середовища (“Ліс”, “Таланти й шанувальники”, “Без вини винні”). Провінційні актори тягнули в нас тоді животіння. Так зване “світське” суспільство вважало ще тоді професію “комедіантів” негожої й ставилося до неї свысока, зневажливо. Інакше дивився на цю професію Островський, близько знайомий з артистичним середовищем. Ідейність, почуття власного достоїнства, презирливе відношення до людей, привілею яких засновані на багатстві й високому суспільному становищі, любов до мистецтва – от ті почуття, які характеризують кращих, представників акторського миру в бстрозского. Моральна перевага актора Нещаслива ц е в а над вульгарним середовищем провінційних поміщиків особливо сильно звучить у наступних його словах: “Комедіанти? Ні, ми артисти, шляхетні артисти, а комедіанти ви. Ми, коли любимо, так уже любимо; коли не любимо, так сваримося або б’ємося; коли допомагаємо, так уже останнім трудовим грошем. Ази? Ви все життя тлумачите про благо общестза, про любзи’к людство. А що ви зробили?”
Особливе місце у творчості Островського й у всієї російської драматургії займає весняна казка “Снігурка” (1873). Островський мистецьки використовував в “Снігурці” багатство російської народної поезії: обрядові й ліричні пісні, повір’я, весільні вироки місцеві преданья (наприклад, про град берендеїв).
Безсумнівно також вплив на казку Островського чудового пам’ятника російської літератури XII в. – “Слова об полицю Игореве”, яких можна відчути й у хорі гуслярів, і у звертанні Купавы до бджілок, хмелю й ріці, що нагадує за формою плач Ярославівни. Використовуючи всі ці джерела, Островський по-своєму переробив їх – вклав у них свій зміст і створив справжній поетичний шедевр.
Основна думка казки Островського може бути виражена в наступних словах. Любов – могутнє почуття, властиве всякій живій істоті, почуття природне й неминуче. За коротку мить цього прекрасного, сзетлого почуття можна заплатити життям. Життям своєї заплатила за кілька щасливих митей любові й Снігурка. Вона була цнотлива й холодна. Але з настанням весни й у її серце прокинулася потреба в любові й радості. Мати-весна нагадує їй, що любов погубить її, але Снігурка відповідає: Нехай гину я, любові одне мгновенье Дорожче мені років туги й зліз…
Зустрівши Мизгиря, вона полюбила його, і увесь світ наповнився для неї незнайомим зачаруванням. Але недовго тривало її щастя. Вічний ворог Діда Мороза – Яріло Сонце – губить Снігурку, і вона вмирає, станувши, “як весняний сніг”.
Образ Снігурки переносить нас у мир казкової народної фантастики. Але життя берендеїв, намальоване в п’єсі, відтвориться Островським у рисах замальовок, хоча й у смаку народнопоэтических історичних подань: тут і цар в “візерунковому каптані”, і бояри з бояринями, і блазні, і глашатаї, і народні ігри, свята й звичаї й т. п.
Образи Снігурки, Леля, Купавы, пануючи Берендея й інших овіяні в п’єсі справжньою поезією, а скарги Купавы і її розмова з Берендеєм належать до кращих поетичних скарбів російської драматичної літератури.
Поетичні достоїнства “Снігурки” залучили до себе увага найбільших російських композиторів – Чайковського й Рамского-Корсакова, що написали музику на сюжет цієї казки.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)