Колись у маленькому сільці Уцзячжуан жив старий Лао Чи зі своєю бабою. Не багато жили й не бідно. Навіть рис зрідка їли. Одне у них лихо — немає так немає дітей, а дуже їм хотілося чадо своє мати.
Говорить якось увечері Лао Чи дружині:
- Ех, баба, нам би з тобою сину, нехай маленького, з фінік розміром.
Та що б ви думали! Послало їм у швидкості Небо хлопчика, і насправді маленького, не більше фініка. Не нарадуються старий з бабою й прозвали сина Цзао-Хе — Фінікова Кісточка.
Ідуть роки, а Цзао-Хе хоч би трішки виріс. Так і залишився завбільшки з фінікову кісточку.
Подивився одного разу Лао Чи на сина, зітхнув важко й говорить:
- Цзао-Хе, Цзао-Хе! Що пуття ростити тебе! Не будеш ти мені помічником! Даремно я радів, коли ти на світло народився.
Мати батькові вторить:
- Ось і я, подивлюся на тебе, тільки розбудовую.
Відповідає їм Цзао-Хе весело:
- Не засмучуйся, матінка, не сумуй, панотець! Маленький я, так молодецький! Побери мене, батько, у поле.
Тямущим так старанним був Цзао-Хе. Швидко навчився за плугом ходити, мулів поганяти, а про хмиз і говорити нема чого, завжди більше всіх збирав. Маленький він — скрізь пробереться, куди іншої й сунутися не сміє. А підстрибне — відразу на дах заплигне.
Хвалять сусіди Цзао-Хе, не нахваляться. Власним дітям його у приклад ставлять:
- Подивитеся на Цзао-Хе, маленький, так спорий! А ви! Ледарі, хоч і більші виросли.
Уже так щасливі Лао Чи із дружиною, що й сказати важко! Та й що у тому чудового! Не тільки старанний так спритний у них син, ще й розумний надзвичайно.
Ось що одного разу з ним приключилося.
Була у один з років посуха, ні зернятка селяни не зібрали зі своїх полів. Самим є нема чого, а отут ще яминь подати вимагає. Нема чим селянам платити, і наказав тоді повітовий начальник своїм стражникам повести із села всіх корів так мулів.
Повели стражники худоба, плач так лемент по всьому селу коштує. Подивився Цзао-Хе, послухав і говорить:
- Не засмучуйтеся, люди, придумав я, як відвертати корів так мулів.
Не повірили йому люди й відповідають:
- Сам маленький, а обіцянки більша!
Не став Цзао-Хе сперечатися, а ввечері прибіг до двору повітового начальника, де корови так мули були прив'язані, перестрибнув через степу, дочекався, поки стражники заснуть, і заліз у вухо до осла:
Осів як закричить: е-хе... е-хе!..
Стражники миттю підхопилися, прибігли — немає нікого. Їм і невтямки, що у вухо до осла хтось забрався.
Не встигнули лягти, осів знову закричав. Говорить тоді один стражник:
- Не обертайте уваги! чи Мало тому осів кричить! Давайте краще спати.
А Цзао-Хе тільки цього й треба. Дочекався він, поки стражники заснуть, відчинив ворота й погнала худоба у село.
Побачили селяни своїх мулів так корів, обрадувалися. Ранком довідався про усе начальник повіту й до того розсердився, що розповісти важко. Зібрав він стражників і разом з ними відправився у село провчити селян.
Побачив їх Цзао-Хе, назустріч побіг і говорить начальникові:
- Це я корів так мулів учора погнав. Роби із мною, що прагнеш!
Отут як закричить начальник повіту:
- Скоріше у'яжіть його!
Схопили стражники залізний ланцюг, кинулися Цзао-Хе у'язати, так де там! Проскочив Цзао-Хе через колечко, дивиться, як стражники намагаються, регоче. Думав, думав начальник, як бути, і нарешті придумав: велів він посадити Цзао-Хе у гаманець і віднести у яминь на суд. Принесли стражники хлопчиська у просторий зал.
Наказав отут начальник розв'язати гаманець, показав стражникам на Цзао-Хе й говорить:
- Бийте, так сил не жалуйте!
Побрали стражники кожний по ціпкові, б'ють, а ніяк у Цзао-Хе не потраплять. Тільки стукнуть — він уже із цього місця на інше стрибнув. Вони — туди, Цзао-Хе — назад. Ніяк їм з Фініковою Кісточкою не подолати!
Начальник від злості аж позеленів, ногами затупотів, репетує:
- Ще людей так ціпків треба, черепашачі діти!
Знову Цзао-Хе стрибнув, і не куди-небудь, а прямо на повітового начальника, ухопився за його вус і давай розгойдуватися, начебто на гойдалці.
Забув начальник про усе на світі і як закричить:
- Ось він, ось він, тримаєте його, бийте!
Праг стражник ціпком Цзао-Хе вперіщити, так у начальника догодив, зуби йому вибив, на підлогу повалив. Усі, хто у залі був, кинулися до начальника, піднімають його, утішають. Метушня піднялася, отут Цзао-Хе у вікно вистрибнув, на дах заліз, регоче й присуджує:
- Так тобі й треба, так тобі й треба, будеш знати, як у бідних селян худоба відбирати!