Лежить у невідомих краях степ, десять днів на доброму скакунові скакай — не обскакаєш. Земля там — кінця не мабуть, небо — оком не осягнути. Не синє над степом небо — пурпурне. Тільки на південно-західному його краї тінню гори вимальовуються. Коштують у степу села так сільця.
У одному сільці жила мати із двома синами. Виростила добра бабуся синів надзвичайно розумних так розумних. Одна у неї турбота: як би синів женити? Уже дуже хотілося бабі онуків понянчить. А синам начебто й справи немає до материнського суму. Та так мати вмовляє, і едак — ніяк умовити не може. Свахи не одну пару туфель стоптали, поки до наречених бігали, — усі дарма. Горює стара, не спиться їй, не лежиться. Та ось одного разу рівно опівночі піднялася вона з кана, двері відчинили, дивиться — небо усе зірками посипане, а навколо тьма кромішня. Підняла стара голову, зітхнула й говорить:
- Дитинки ви мої, дитинки, де ж вам дружин по серцю знайти? Сказала так, а сама думає: «Напевно, зірки мене почули, уже дуже тихо навколо». Не встигнула вона це подумати, раптом бачить — у південно-західній стороні блискуче коло від землі відділився ледве не більше місяця, прямо до неї летить. Прилетів і у двір опустився. Блищить коло, очам боляче. Замружилася стара. Тільки відкрила ока, дивиться — старець у тому колі коштує, особа добра, гарне, борода біла, у руці палиця з головою дракона. А промені навколо старця яскравіше самого кола блискають. Посміхнувся старець — заколихалася борода — і говорить ясним голосом:
- Підшукав я для твоїх синів дружин.
Не розгладилися зморщечки меж материнськими бровами, розвела вона руками й відповідає:
- Боюся, що порожні твої турботи, ушанований старець-небожитель! Ніхто не прийде моїм синам по серцю. Але коли дозволиш, я подивлюся на наречених, поговорю зі свахами.
Розсміявся старець — борода по повітрю поплила — і говорить:
- Не потрібні свахи, не потрібні запрошення на червоному папері, і оздоблені паланкіни теж не потрібні. Дам я тобі два дзеркальця, у кожного дзеркальця на зворотному боці квіти водяного горіха. Не думай тільки, що дружини у дзеркалі — це обман. У третій день третього місяця рівно опівночі треба побрати дзеркальце, обернути його до південно-заходу, від дзеркальця промінь піде, і негайно широка дорога відкриється. По цій дорозі й потрібне за нареченою йти.
Пошарив старий за пазухою, дістав два круглі дзеркальця, віддав бабі. У ту ж мить начебто сонце на небі зійшло — піднялося блискаюче коло вгору, полетів-поплив до південно-заходу й пропав падучою зіркою.
Відвертала баба у будинок, розбудила синів, старшому синові дала дзеркальце, меншому теж дала дзеркальце. Глянув старший син у дзеркальце, бачить — дівчина, у червоне вбрана, у руці червона півонія тримає. Посміхнулася дівчина, вилучила голову, червоною півонією любується. Забув старший син, що дівчину він у дзеркалі бачив, і як закричить:
- Матінка! Вона посміхнулася мені, після голову вилучила. А як мені про свою любов їй сказати? Дозволь, матінка, нам одружитися?
Слухає мати, вухам своїм не вірить, з місця рушити не може. Глянув менший син у дзеркальце, бачить — дівчина сидить, у зелене вбрана, у руці зелена півонія тримає. Подивилася дівчина ласкаво, вилучила голову, зеленою півонією любується. Забув отут менший син, що дівицю ту він у дзеркалі побачив, і як закричить:
- Матінка! Дівчина поглядом ласкавим про любов мені повідала. Дозволь же мені на ній одружитися.
А стара мати й сміється й плаче. Говорить вона синам:
- Дитинки ви мої, дитинки! Розумом, чи що, ви рушили? Красунь-Те ви у дзеркалі бачили. Як же їх у дружин побрати?
Вислухав матір старший син — зазасмучувався, головою поник. Вислухав матір менший син — занудьгував, брови насупив.
Час біжить, сумують сини, брів не розпрямляють. Робити нема чого, довелося матері розповісти всі як є.
Настав третій день третього місяця. Говорить отут мати синам:
- Не відпущу я вас обох, як не просите. Хто знає, що вас там чекає — щастя або лихо зле?
Говорить старший брат меншому:
- Я першим піду, а ти поки залишайся.
Погодилася мати відпустити старшого й говорить меншому:
- Твій брат на рік-іншої тебе старше, нехай і йде першим.
Рівно опівночі побрав старший син дзеркальце, вийшов у двір, обернув дзеркальце до південно-заходу, і негайно від дзеркальця білий промінь побіг, у ту ж мить гори з туману вийшли, ближче присунулися, і побачив юнак вигадливі камені, глухі ліси, стрімкі скелі так залізні вершини. А білий промінь у гори втік, ріс, ріс і у світлу широку дорогу перетворився. Попрощався юнак з матір'ю, попрощався з меншим своїм братом і у шлях відправився.
Усю ніч ішов, а на світанку у високої крутої гори опинився. Обійшов він гору, дивиться — скеля, у скелі печера світлом чудовим світиться. У печері старець сидить, ноги під себе піджав, а від старця блискаючі промені у усі сторони розходяться. Згадав отут юнак, що мати їм із братом про старця розповідала, і відразу усе зрозумів. Підійшов він до старця, чемно поклонився й говорить:
- Ушанований старець! Я всю ніч ішов, від кінця до кінця дорогу пройшов. Де ж мені тепер ту дівицю шукати?
Почав отут безсмертний старець юнака хвалити.
- Ти сміливий юнак! Усю ніч ішов, від кінця до кінця дорогу пройшов. Тільки дівиця та на високій горі живе. Підеш на захід, перейдеш Тигрову гору, переберешся через потік Водяних чудовиськ і побачиш будинок злої чарівниці. Перетворила чарівниця ту дівицю у червону півонію, у саду за будинком її тримає. Проберися у сад так направ на півонію чарівне дзеркальце. У ту ж мить півонія красунею обернеться. А тепер сам вирішуй, підеш ти далі або не підеш?
Подумав юнак і говорить:
- Уж раз я сюди прийшов, не відвертаю додому без дівиці.
Говорить старий:
- Коль не відаєш ти страху, я тобі допоможу. Побери батіг так ниток клубок, я навчу, що з ними робити. Тільки помни: злякаєшся — батіг так нитки свою силу втратять.
Вийняв отут старий батіг і моток білих ниток, навчив юнака, що з ними робити, дорогу показав, куди йти.
Пішов юнак тієї дорогою, кружляв, кружляв і на вершину гори піднявся. Подивився вперед — ще гора коштує. Каменів там, немов дерев у лісі, один іншого чудніше. За горою чорний туман клубиться. Постояв юнак і пішов на ту гору. Іде він, іде, усі крутіше, усе вище піднімається, того й дивися, у прірву звалиться. Притомився, увесь потім сплив, а отут з гори на нього два тигри ринулися, самі величезні, шкіра плямиста. Умить перед юнаком опинилися, пасти роззявили. Змахнув отут юнак батогом, раз, інший, третій і крикнув:
- Агов, тигри! Стражі гірські! Ладь із дороги! Я по світлі ходжу, наречену шукаю.
Тільки він це сказав, разом закрили тигри пасти, вилучили голови й ладь утекли.
Піднявся юнак на вершину. Униз подивився, а там ущелина, ні каменю у нем. ні деревця — тільки бурхливий потік мчиться. Спустився юнак з гори, до самої води підійшов. Вийняв моток, відірвав нитку, у воду кинув і крикнув:
- Агов, чудовиська, варти водяні! Жваво міст перекиньте з берега на берег. Я по світлі ходжу, наречену шукаю!
Тільки він це сказав — зашуміла, забурлила вода, у ту ж мить чудовиська на зелену поверхню спливли. Хвости риб'ячі, тулуба так голови людські, у черепашачі панцири одягнені. Стали чудовиська нитку тягти, на інший берег витяглися. А нитка та містком обернулася. Змахнув юнак батогом і пішов по місткові. Місток вузенький — одно-разъединое Колода. Глянув юнак униз: там вода зелена, у воді чудовиська, до самих ніг підбираються, червоними очима на юнака дивляться. Злякався юнак, думає: «Місток вузенький, того й дивися, у воду звалишся». Подумав він так, і негайно ноги у нього підкосилися, у голові скаламутилося. Ай-Я! Колода вмить тонкою ниткою обернулося. Звалився юнак у воду, і чудовиська його на дно потягли.
Чекає мати старшого сина, а він усе не йде. Ось уже й рік пройшов. Утішає себе стара, заспокоює, а серце тривога гризе. Ось і третій день третього місяця настав. Говорить менший син матері:
- Матінка! Рік пройшов, як мій брат пішов. Нині я піду наречену для себе шукати!
Відповідає йому мати:
- Так адже брат твій до цієї пори не відвертав, як же ти, синок, не боїшся йти?
- Він не відвертав, а я неодмінно відвертаю.
Болить у матері серце про старшого сина, і говорить вона:
- Іди, так себе бережи. Хоч знайдеш ти наречену, хоч не знайдеш — однаково додому вертайся. Тільки дивися про старшого брата усе дізнайся — де він, так що з ним.
Пообіцяв син зробити всі, як мати велить. Рівно опівночі вийшов він у двір, обернув заповітне дзеркальце до південно-заходу. Побіг від дзеркальця білий промінь, рос, ріс і у широку світлу дорогу перетворився. До самих гір крутих простягнулася та дорога. Попрощався менший син з матір'ю й у шлях відправився.
Усю ніч ішов. На світанку до кінця дороги дійшов, побачив старця безсмертного, від старця блискучі промені у усі сторони розходяться. Дав старець юнакові батіг, дав ниток клубок, навчив, що з ними робити потрібне, і говорить юнакові:
- У тому році у цей час твій брат сюди приходив. Упав він після у воду, і чудовиська його на дно потягли. Ось і вирішуй, підеш ти далі або не підеш.
Почув юнак, що старший брат у прірву звалився, покотилися у нього з очей сльози, і говорить він старцю:
- Будь що буде, а я однаково піду.
Вислухав старий юнака, дорогу показав до тієї дівиці. Іде юнак, батогом помахує, через Тигрову гору перебрався, до вируючого потоку підійшов. Дістав клубок, відірвав нитку, у воду кинув і крикнув:
- Агов, чудовиська, варти водяні! Жваво міст із берега на берег перекиньте! Я по світлі ходжу, наречену шукаю!
Тільки він це сказав — забурлила, зашуміла вода, у ту ж мить чудовиська на зелену поверхню спливли. Хвости риб'ячі, тулуба так голови людські, у черепашачі панцири одягнені. Стали чудовиська нитку тягти, на інший берег витяглися. А нитка та містком обернулася. Іде юнак по місткові, а місток вузенький — одно-разъединое Колода. Помахує юнак батогом, униз не дивиться, на чудовиськ уваги не обертає. Не тремтять у нього коліна, не паморочиться у голові. Перебрався він благополучно через потік на інший берег. Гору перейшов, іншу здолав, раптом дивиться — меж смарагдових кипарисів і зелених сосен будиночок коштує. Тільки юнак до будиночка тому наблизився, чує — аромат чудовий навколо розлився. Не пішов юнак до воріт, обійшов будинок, як йому старець карав. Підійшов, дивиться — двір стіною обнесений, через стіну сад із квітами видніється. Не став юнак квіти розглядати, ударив батогом по стіні, у ту ж мить батіг мотузковими сходами обернувся. Забрався юнак по сходах у сад, смикнув сходи, вона знову батогом обернулася. Відшукав юнак у саду півонії — зелений так червоний. Один іншого краше, один іншого ароматніше. Направив юнак на квітку дзеркало й крикнув:
- Люй-Мей! Зелена сестриця!
У ту ж мить квітка дівчиною обернувся. Її-То й бачив юнак у дзеркалі.
Говорить юнак:
- Зелена сестриця! Я за тобою сюди прийшов. Давай утечемо!
Оглянула його дівиця поглядом з голови до ніг — посміхнулася. Повернула голову, на червону півонію подивилася — брови насупила, з очей сльози-перлини покотилися.
- Не можу я піти, не можу старшу сестрицю кинути. Нехай ми вирвемося з рук злої чарівниці, однаково усе століття буду серцем засмучуватися.
Сказала вона так, а на червоній півонії росинки заблищали, на кожній пелюстці по перлині.
Усе зрозумів юнак, пригорюнился. Не знайшов старший брат червону сестрицю, загубили його водяні чудовиська. А що зробиш без його дзеркальця? Отут говорить йому зелена сестриця:
- Підемо швидше у будинок, зла чарівниця відвертала.
Тільки ввійшли вони у будинок, а вуж чарівниця на передньому дворі. Подивився юнак у дверну щілинку, бачить — одягнена чарівниця у шовки так оксамит, тільки особа й руки у неї волосаті. Постояла чарівниця у дворі, носом повела, тикнула пальцем у двері й давай лаятися:
- Ах ти, тварина, смерті своєї шукаєш! Як ти посміла людиною обернутися? Хто тобі дозволив чужого чоловіка у будинок привести?
Штовхнула чарівниця двері ногою, у тріски її рознесла. Спідницею змахнула — загудів у будинку вітер. Тільки із дзеркальцем тем ніякі чари не страшні. Не змогла чарівниця зелену сестрицю знову у квітку перетворити. Бачить баба, кепська справа, посміхнулася й говорить:
- Глянь-но, донечка, який пригожий юнак! Я тебе за нього заміж віддам.
Мовчать юнак з дівчиною, слівця не вимовлять. А зла чарівниця й говорить:
- Ти адже не знаєш, що у будинку у нас сила-силенна мулів, коней, корів так овець. А нині вночі злодії з'являться. Нехай юнак разом із мною будинок постереже, а завтра я тебе з ним відпущу.
Сказала так чарівниця й ладь пішла. Засмутилася отут дівчина й говорить:
- Переведе тебе стара чаклунка. Нічого у неї немає — ні мулів, ні коней, ні корів, ні овець. Пішла вона скликати вовків, гадів повзучих, тигрів так барсів.
Став юнак дівчину утішати:
- Є у мене батіг чарівний, від вовків, гадів повзучих, тигрів так барсів рятує.
Заспокоїлася дівчина. Відлягло у неї від серця.
Привела зла чаклунка юнака на пустельну гору, а сама зникла. Ось і ніч настала. Дивиться юнак — ні мула, ні коня, ні корови, ні вівці, — нічого немає. Тільки терник росте. Раптом бачить — вовки, гади повзучі, тигри так барси прийшли, блискають зеленими очима, а наблизитися не сміють. Вибрав юнак місце поровнее, ліг і проспав до самого світанку.
Бачить стара чаклунка — не перевести їй юнака, прикинулася, начебто плаче, і говорить:
- Уж так я люблю мою донечку! Коли піде вона, умру від туги. Думала я, думала й надумала разом з вами піти.
Почува це дівчина, недобре зачула. Напевно замислила баба загубити їх у дорозі. Метикованої була Люй-Мей і говорить бабі:
- Згодна я, щоб ти пішла з нами, тільки не вгнатися тобі за молодими. Утома здолає. Ти, коли прагнеш, можеш великий зробитися, коли потрібне — можеш маленької стать. Ось і зробися маленької, полезай у мідну вазу. Я тебе на спині понесу. Руки тобі не попсую, ноги не зламаю. Прагнеш — спи. Прагнеш — сиди. Добре?
А чаклунка зла тільки про те й думала, як загубити юнака й дівчину. Почува вона девушкини слова, стислася вся, завбільшки з пацюка зробилася. Приг-Скік — у мідну вазу влізла, а Люй-Мей тільки того й треба. Заткнула вона швидко вазу. Потім веліла юнакові кришку принести, кришкою вазу міцно-преміцно закрила. Та пішли вони з юнаків. Підійшли до ущелини Водяних чудовиськ, вазу у воду кинули. Села Люй-Мей на землю, заплакала. Плаче так присуджує:
- Ах ти, проклята чаклунка! Перевела ти нас із сестрою, змучила. У квіти собі на потіху перетворила. Не можу я тебе кинути, сестриця! Колись ми тепер з тобою свидимся?
Плаче Люй-Мей, сльозами обливається. Не витримали хмари, заплакали. Дождинками-Сльозами землю полили. Не стерпіли сосни — заплакали. Росинки-Сльози на гілках засяялися. Згадав отут юнак старшого брата, не стерпів і заплакав у голос. Заблищала отут мутна зелена вода, розсіялися чорні хмари. З небес безсмертний старець спустився у блискучому колі. Змахнув старець своїм ціпком і крикнув:
- Агов, водяні тварини, винесіть на берег юнака! Він по світлі ходив, наречену шукав!
Послухалися чудовиська — риб'ячі хвости, людські голови, черепашачий панцир, винесли на берег старшого брата. А він начебто й не був на дні потоку у страшних водяних чудовиськ. Це чарівне дзеркало із квітами водяного горіха його від псування вберегло. Побрав старець юнака за руку, до себе потягнув. Хей! Юнак на ноги встав, ока протер і говорить:
- Ніяк, сон мені привидівся?
Побачив він молодшого брата, обійняв, а безсмертний старець піднявся вгору й зник.
Відвертали брати у будинок чаклунки, у сад увійшли. Побрав старший брат дзеркало, на червону півонію наставив і покликав:
- Хун-Цзе! Червона сестриця!
У ту ж мить обернула квітка дівчиною. Її-Те й бачив старший брат у дзеркалі. Подивилася дівчина на юнака, посміхнулася.
Розсіялися у горах темні хмари, зладилася у людей весілля. Дочекалася мати старшого сина із дружиною, дочекалася меншого сина із дружиною. Та стали вони жити у радості так згоді.