Елегія Жуковського “Кубок”
“Хто, чи лицар знатний иль латник простий
У ту безодню стрибне з височини?
Кидаю мій кубок туди золотий:
Хто знайде в тьмі глибини
Мій кубок і з ним вернеться нешкідливо,
Тому він і буде нагородою переможної”.
Так цар виголосив, і з високої скелі,
Висевшей над безоднею морський,
У безодню бездонної, зяючої імли
Він кинув свій кубок златой.
“Хто, сміливий, на подвиг небезпечний зважиться?
Хто знайде мій кубок і з ним вернеться?”
Але лицар і латник недвижно коштують;
Молчанье – на виклик
У молчанье на грізне море дивляться;
За кубком відважного немає.
И в третій раз цар виголосив громогласно:
“Відшукається ль сміливий на подвиг небезпечний?”
И всі безмовні… раптом паж молодий
Смиренно й зухвало вперед;
Він зняв опанчу, і зняв пояс він свій;
Їх мовчачи на землю кладе…
И дами й лицарі мислять, безмовні:
“Ах! юнак, хто ти? Куди ти, прекрасний?”
И він підступає до нахилу скелі
И погляд спрямував у глибину…
Зі чрева безодні бігли вали,
Шумлячи й гримлячи, у височину;
И хвилі спирали й піна кипіла:
Начебто гроза,
И виє, і свище, і б’є, і сичить,
Як волога, мішаючись із вогнем,
Хвиля за волною; і до неба летить
Паруюча піна стовпом;
Безодня бунтує, безодня клекоче…
Не море ль із моря викинутися хоче?
И раптом, успокоясь, волненье лягло;
И грізно з піни сивий
Роззявилося черною щілиною жерло;
И води назад юрбою
Помчалися в глиб виснаженого чрева;
И глиб застогнав від грому й ревіння
И він, упредя розлютований приплив,
Рятівника-Бога призвав
И здригнулися глядачі, всі возопив, –
Уж юнак у безодні пропав
И безодня таємниче зев свій закрила:
Його не врятує ніяка вуж сила
Над безоднею затихло… у ній глухо шумить…
И кожний, очей відвести
Не сміючи від безодні, сумно повторює:
“Красень відважний, прости!”
Усе тихіше й тихіше на дні її виє…
И серце у всіх очікуванням ниє
“Хоч кинь ти туди свій вінець золотий,
Сказавши: хто вінець поверне,
Той з ним і престол мій розділить із мною!-
Мене твій престол не спокусить
Того, що приховує та безодня німа,
Нічия тут душа не розповість живаючись
Чимало судів, закруженних хвилею,
Ковтала її глибина:
Всі дрібної назад вилітали тріскою
З її неприступного дна…”
Але чується знову в безодні глибокої
Начебто роптанье грози недалекої
И виє, і свище, і б’є, і сичить,
Як волога, мішаючись із вогнем,
Хвиля за волною; і до неба летить
Паруюча піна стовпом…
И бризнув потік з оглушливим ревінням,
Вивержений безодні зяючої зевом.
Раптом… щось крізь піну сивої глибини
Мигнуло живою білизною…
Мигнула рука й плече із хвилі…
И бореться, сперечається із хвилею…
И бачать – весь берег потрясся від кличу –
Він левою править, а в правій видобуток
И довго дихав він, і важко дихав,
И божий привітав світло…
И кожний з веселощами: “Він живий! – повторював.-
Чудеснее подвигу немає!
З темної труни, із прірви вологої
Спас душу живу красень відважний”.
Він на берег вийшов; він зустрінутий юрбою;
До царьовим ногам він упав;
И кубок у ніг поклав золотий;
И дочки цар наказав:
Дати юнакові кубок зі струменю й винограду;
И в насолода була для нього та нагорода
“Так здраствує цар! Хто живе на землі,
Той життям земної веселися!
Але страшно в підземній таємничій імлі
И смертний перед богом упокорся:
И думкою своєї не бажай дерзновенно
Знати таємниці, їм мудро від нас таємної
Стрелою прожогом полетів я туди…
И раптом мені назустріч потік;
Із тріщини каменю лилася вода;
И вихорь жахливий спричинив
Мене в глибину з непонятною силою…
И страшно мене там кружляло й било
Але богові молитву тоді я приніс,
И він мені рятівником був:
Яя, ЩоСтирчить із імли, побачив стрімчак
И міцно його обхопив;
Висів там і кубок на галузі корала:
У бездонне волога його не умчалася
И смутно все було внизу під мною
У пурпуровому сутінку там;
Усе спало для слуху в тій безодні глухої;
Але бачилося страшно очам,
Як рухалися в ній потворні купи,
Морської глибини несказанні чуди.
Я бачив, як у чорній безодні киплять,
У величезний свиваяся клуб,
И млат водяний, і виродливий скат,
И жах морів однозуб;
И смертю загрожував мені, зубами блискаючи,
Мокой ненаситний, гієна морська
И був я один з неминучою долею,
Від погляду людей далеко;
Один меж чудовиськ з люблячою душею,
У чреве землі, глибоко
Під звуком живим людського слова,
Меж страшних мешканців підземелля немова.
И я содрогался… раптом чую: повзе
Стоногое грізно з імли,
И хоче схопити, і роззявився рот…
Я в жаху ладь від скелі!..
Те було спасеньем: я схоплений припливом
И викинутий нагору водомета поривом”.
Чудесне оповідання здався цареві:
“Мій кубок візьми золотий;
Але з ним я й перстень тобі подарую,
У якому алмаз дорогою,
Коли ти на подвиг наважишся знову
И таємниці все дна перекажеш морскова”.
Те чуючи, царівна з волненьем у груди,
Червоніючи, паную говорить:
“Досить, батько; його пощади!
Подібне хто зробить?
И якщо вже повинне бути досвіду знову,
Те лицаря вийшли, не пажа младова”.
Але цар, не слухаючи, свій кубок златой
У безодню жбурнув з висоти:
“И будеш тут лицар любимейший мій,
Коли з ним відвертаєш, ти;
И дочка моя, нині твоя переді мною
Заступниця, буде твоею женою”.
У ньому життям небесною душу запалена;
Відважність блиснула в очах;
Він бачить: червоніє, блідне вона;
Він бачить: у ній жалість і страх…
Тоді, неописаною радістю повний,
На життя й погибель він кинувся у хвилі…
Затихну ла безодня… і знову шумить…
И пеною знову повна…
И с трепетом у безодню царівна дивиться…
И б’є за волною хвиля…
Приходить, іде хвиля швидкоплинно:
А юнака немає й не буде вуж вічно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)