Драматургічна творчість Григорія Квітки-Основ’яненка є цікавим і помітним явищем в українській літературі. Його п’єси “Сватання на Гончарів-ці” та “Шельменко-денщик” досі викликають інтерес та привертають увагу читачів, театральних діячів, кінематографістів. Привабливість названих п’єс полягає насамперед у яскравості гумористичного зображення життєвих явищ та людських типів. Ці драматичні твори визначаються літературознавцями як соціально-побутові. Гостре бачення письменником соціальних процесів і глибоке знання
та майстерне відтворення народного побуту справді дозволяють характеризувати п’єси таким чином. Спільними для них є поширені в літературі того часу образи крутія та хитрюги-москаля, які однаково спритно морочать голови як своїм землякам-гречкосіям, так і зросійщеним, “новомодним” паненятам, що бавляться у світських людей. Це надає творам легкого водевільного забарвлення, виповнює веселими сценами, побудованими на простеньких інтригах. Сюжети нескладні й традиційні, збудовані на любовній колізії, яка розвивається в декораціях українського села з його тинами, призьбами, садочками, гарбузами (призначеними,
крім кулінарного вжитку, для з’ясування стосунків між женихами та їх обраницями) тощо. Але, мабуть, найбільшої принади п’єсам надають словесні баталії персонажів, а також промовисті репліки “в сторону”, які веселять нас, втаємничують у справжні думки та якнайкраще розкривають характери героїв. Об’єктом авторської іронії у “Сватанні на Гончарівці” є давній, як світ, спосіб налагоджувати матеріальні сімейні справи через вдале одруження дочки чи сина. Для прозорості, комічності зображення письменник доводить безглуздя ситуації до краю: Уляну не просто силують вийти заміж за багатого нелюба, її мають видати за безнадійного, знаного в навколишніх селах дурника, якого дражнять навіть малі діти. Це могло би виглядати зовсім не смішно, бо ж Стецькова розумова вада – нещастя для хлопця, але він так простодушно не усвідомлює її і так охоче та кумедно блазнює, теревенить, “виробляє коники”, що з незмінним успіхом викликає мимовільний незлобливий сміх – як у інших персонажів, так і в читача. Зрештою, автор добродушно посміюється і з Прокопап’янички, що так і норовить, бідолаха, вислизнути від своєї грім-дружини до шинку, і з Одарки, яка снить Кандзюбиною худобою, і зі старого Кандзюби, який пом’якшує Стецьків “діагноз” тим, що “не зовсім би то і дурний”, лиш “не всі вдома”, а поза тим – “то зовсім парень-друзяка”. Та й образ москаля Скорика, який сплітає на чужинський манер таке, що ледве купи тримається, і постать його помічника Тимоша з його зручним до всього “так-таки, так!”, – теж позначені тонкою авторською іронією. Виконується закон водевілю: герої з піснями, сльозами та смішками наближаються до щасливої, хоч і не дуже переконливої розв’язки. Одне в ній невесело: вільна дівчина Уляна задля любові до Олексія-кріпака, одружившись, сама потрапляє в неволю. І коли Стецько із дражливим запалом вигукує своє “крепачка, крепачка!”, то мимоволі згадаєш: що в розумного на думці, те у дурня на язику. Але щасливий фінал не ускладнюють вагання. Закохані молодята разом, любов перемогла, а там – як Бог дасть! У п’єсі “Шельменко-денщик” трохи інші мотиви в персонажів при дуже схожому простенькому сюжеті: Прісеньку не хочуть видати заміж за любого, та незаможного капітана Скворцова, бо є у Шпаків на прикметі багатший Лопуцьковський. Закохані врешті досягають свого, не без підтримки спритного капітанового денщика Шельменка, який у мистецтві брехати перевершує всіх персонажів твору, разом узятих. Передфінальний прийом простий і теж типово водевільний: старий Шпак не бачить очевидних речей і благословляє на шлюб замасковану під молодого офіцера власну дочку, вважаючи її, з вини Шельменка, донькою свого заклятого ворога Тпрунькевича. Всі дійові особи п’єси мають “говорящие фамилии”, всі дуже вміло типізовані – настільки, що нагадують рухливих ляльок із персональними амплуа і нав’язливими ідеями: Аграфена Семенівна (у своєму “малоросійському” минулому – Горпина) манірно марить Петербургом, її донька Евжені – заміжжям і світським веселим життям, Лопуцьковський – вояжем до Воронежа, пани Шпак і Опецковський – англійською та “гішпанською” політикою, в якій нічого не тямлять, але яку з легкістю невігласів “вирішують” на свій провінційний лад. Зрештою, у фіналі твору присутній ще один філологічний курйоз: Шпака примирює із зятем прізвище – Скворцов, бо ж таки одного пращура Шпака нащадки, хоч один із них – “московський шпак”. Легкість інтриг, музикальність дійства, дотепність ситуацій та реплік, майстерність характеротворення і типізації, блискучість діалогів і влучність авторської іронії та сатири – усе це дозволяє із задоволенням сприймати п’єси Квітки-Основ’яненка і забезпечує їм належне місце у класичній українській драматургії.
