Новаторська драматургія А. П. Чехова
Чехов все життя тяжів до театру. П’єси для аматорських вистав були його першими юнацькими творами. Оповідання Чехова настільки насичені діалогами, в них відчувається таке прагнення автора виразити основні думки через мова персонажів, що вони прямо-таки просяться на сцену. І дійсно, – жоден письменник не може зрівнятися з Чеховим за кількістю інсценованих або екранізованих творів. Ряд оповідань (наприклад, “Восени”, 1883; “Весілля з генералом”, 1884; “беззахисна істота”, 1887) Чехов переробив у п’єси (“На великій дорозі”,
У 1887 році була поставлена перша велика драма Чехова “Іванов”. П’єса розповідає про те, як у вульгарному суспільстві, де. сам “повітря застиг від туги”, де зловтішно пліткують,. здійснюють мерзенні угоди, впадає у відчай і гине порядна людина. Вже в першій великій драмі Чехова проявилося, за словами Вл. І. Немировича-Данченка, “натхненне з’єднання простий, живий, буденної правди з глибоким ліризмом”, що стало характерною рисою драматургії Чехова.
Новаторська драматургія А. П. Чехова не фазу була зрозуміла глядачами; наприклад, перша постановка “Чайки” в Олександрійському театрі в Петербурзі ознаменувалася провалом, про який з гучним зловтіхою писали буржуазні газети. Але потім п’єси Чехова отримали не менш гучне визнання і міцно утвердилися в репертуарі театрів. Визнанню чеховських п’єс багато в чому сприяв Московський Художній театр, заснований К. С. Станіславським і Вол. І. Немировичем-Данченка в 1898 році. Колектив театру глибоко зрозумів особливості чеховської драматургії і першим показав, як треба грати його п’єси. Постановка “Чайки” в цьому театрі (1898) стала тріумфом нової драматургії. На відзначення цієї події емблемою театру стало зображення на його завісі чайки, що символізує тісний зв’язок театру з творчістю А. П. Чехова.
Життя з “Чайці” показано як складне-переплетення людських доль. Основну сюжетну канву п’єси становить нерозділена, відкинута любов, але для Чехова важлива не сама сюжетна ситуація, а те, як ведуть себе в цій ситуації люди з різними характерами. Якщо знехтуваний Треплєв в розпачі кінчає життя самогубством, то стійка і мужня Ніна Зарічна, переживши зраду Тригоріна і смерть дитини, не зламався, а знайшла своє покликання, свою дорогу в житті.
Велике місце в п’єсі приділено питанню про те, яким має бути мистецтво. Треплєв шукає шляхи до нових форм мистецтва в декадентстві. “Треба зображувати життя не такою, як вона є, і не такою, як повинна бути, а такою, як вона представляється в мріях “, – говорить він. Але потім він приходить до переконання, що справа “не в нових формах, а в тому, що людина пише, не думаючи ні про яких формах, пише, тому що це вільно ллється з його душі”. Аркадіна з презирством ставиться до сина-декаденти і захоплюється реалізмом Тригоріна: “Ти можеш одним штрихом передати головне, що характерно для особи або пейзажу, люди з тобою, як живі. О, тебе не можна читати без захвату! “Аркадіна мілка, пихата, і похвала реалізму, вкладена письменником в її вуста, насторожує. І справді, сам Тригорін зізнається, що він опанував тільки формальним майстерністю, але не вміє висловлювати глибокі й важливі думки. Він говорить Ніні: “Я люблю ось цю воду, дерева, небо, я відчуваю природу, вона збуджує в мені пристрасть, непереборне бажання писати. Але ж я не пейзажист тільки, я ж ще громадянин, я люблю батьківщину, народ, я відчуваю, що якщо я письменник, то я зобов’язаний говорити про народ, про його страждання, про його майбутнє, говорити про науку, про права людини та ін. та ін., і я говорю про все, поспішаю, мене з усіх сторін підганяють, сердяться, я кидаюсь з боку в бік, як лисиця, зацькована псами, бачу, що життя і наука всі йдуть вперед і вперед, а я все відстаю і відстаю, як мужик, що спізнився на поїзд, і в кінці кінців відчуваю, що я вмію писати тільки пейзаж, а по ВЕЕМ іншому я фальшивий і фальшивий до мозку кісток “.
Чехов у драмі переходить від особистих проблем до громадською – до питання про відповідальність людини і художника перед життям і творчістю.
Подальший розвиток ця тема отримала в п’єсі “Дядя Ваня”, основна думка якої виражена в словах Астрова: “У людині повинно бути все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”. Все життя людини повинна бути світла і прекрасна, але “дозвільна життя
Не може бути чистою “. У п’єсі засуджується самовдоволений професор Серебряков, який двадцять п’ять років пережовував чужі думки, його дружина Олена Андріївна, яка “тільки їсть, спить, гуляє, чарує всіх… своєю красою – більше нічого”. Войницкий (дядько Ваня) і його племінниця Соня – чесні, енергійні, не позбавлені талантів люди – все життя самовіддано працювали,-але, як виявилося, на нікчемність; вони раптом побачили, що їхній ідеал, професор Серебряков, – просто мильна булька. Прекрасна людина Астров: він лікує людей, робить складні операції, садить лісу. У нього “вільна голова, широкий розмах… Посадить деревце і вже загадує, що буде від цього через тисячу років, вже ввижається йому щастя людства”. Але в житті, якій заволоділи Серебрякова, Астров самотній, він втратив “вогник вдалині”, і все частіше знаходить розраду в горілці. “… Ті, які будуть жити через сто – двісті років після нас і для яких ми тепер пробиваємо дорогу, пом’януть чи нас добрим словом?” – Запитує Астров. Це ж питання поставлено в п’єсі “Три сестри”. – Але в цьому творі, написаному через чотири роки після “Дяді Вані”, вже явно відчувається освіжаюче дихання наближається революції, більш впевнено звучить надія на краще майбутнє. “… Готується здорова, сильна буря, яка йде, вже близька і скоро здує з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, гнилу нудьгу… через які-небудь двадцять п’ять – тридцять років працювати буде вже кожна людина”,-говорить Тузенбах. І хоча вульгарність, уособлена в Наталії Іванівні і штабс-капітана Солоному, здобуває перемогу над людьми чистими і чуйними (розумний талановитий Андрій Прозоров, одружившись на Наташі, опускається; Наташа виживає з дому сестер Андрія; Солоний вбиває на дуелі Тузенбаха), мотив бадьорості і віри в майбДружина Антона Павловича, артистка Художнього театру Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова, писала у спогадах, що однією з перших п’єс, поставлених театром після Жовтневої революції, були “Три сестри”. За її словами, артисти до цього грали п’єсу “несвідомо, не надаючи значення вкладеним у неї думок і переживань, – а очне – мріям”; після революції вони зрозуміли, що ці мрії були передчуттями, які збулися в дійсності. утнє, пробиваючись крізь загальний тон ліричної смутку, звучить в цій п’єсі сильніше, ніж у всіх попередніх творах Чехова.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)