Західна драматургія “Театр абсурду”

Західна драматургія

“Театр абсурду”

“Театр абсурду” – найбільш значне явище театрального авангарду другої половини XX століття. З усіх літературних течій і шкіл “театр абсурду” є найумовнішим літературним угрупованням. Річ у тім, що представники його не лише не створювали жодних маніфестів чи програмних творів, а й узагалі не спілкувалися один з одним.

Термін “театр абсурду” ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. У

своїй монументальній праці (перше видання книги “Театр абсурду” з’явилося в 1961 році) М. Есслін поєднав за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій. Серед них французькі митці: Ежен Йонеско, Артюр Адамов, Семюел Беккет, Фернандо Аррабаль, Жан Жене (до речі, лише останній письменник є насправді французом, Йонеско за походженням – румун, Беккет – ірландець, Адамов – вірменин, Аррабаль – іспанець); англійці: Гарольд Пінтер і Норман Фредерік Сімпсон, американець – Едвард Олбі, італієць – Діно Буццаті, швейцарський письменник Макс Фріш, німецький автор Гюнтер Грасс, поляки:

Славомір Мрожек і Тадеуш Ружевич, чеський драматург-дисидент, а згодом президент Чехії Вацлав Гавел та деякі інші митці. А серед ознак, за якими їх об’єднано, М. Есслін виділяє руйнування сюжету і композиції, відсутність часу й місця дії; екзистенційних персонажів, ірраціоналізм, абсурдні ситуації, словесний нонсенс. Драми “абсурдистів” шокували і глядачів, і критиків. Бунт авторів “театру абсурду” – це бунт проти будь-якого регламенту, проти “здорового глузду” й нормативності. Фантастика у творах абсурдизму змішується з реальністю. Змішуються жанри творів: у “театрі абсурду” ми не знайдемо “чистих” жанрів, тут панують, за визначенням самих драматургів, “трагікомедія” (“Чекаючи на Годо” С. Беккета) і “трагіфарс” (“Стільці” Е. Йонеско), “анти п’єса” (“Голомоза співачка” Е. Йонеско) і “псевдо драма” (“Жертви боргу” Е. Йонеско).

Драматурги-абсурдисти майже одностайно твердили, що комічне – трагічне, а трагедія – сміховинна. У творах “театру абсурду” поєднуються не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом елементи різних сфер мистецтва (пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно).

У них можливі найпарадоксальніші сплави та поєднання: п’єси абсурдистів можуть відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль).

Сюжети їхніх творів часто-густо свідомо руйнуються: недієвість зведена до абсолютного мінімуму (“Чекаючи на Годо”, “Ендшпіль”, “Щасливі дні” С Беккета). Замість драматичної природної динаміки на сцені панує статика, за висловом Йонеско, “агонія, де немає реальної дії”. Зазнає руйнації мова персонажів, які, до речі, нерідко просто не чують і не бачать один одного, промовляючи “паралельні” монологи (“Пейзаж” Г. Пінтера) в порожнечу. Тим самим драматурги намагаються розв’язати проблему людської некомунікабельності. Більшість з абсурдистів схвильована процесами тоталітаризму – передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що веде до вживання одних лише мовних штампів і кліше (“Голомоза співачка” Е. Йонеско), а в підсумку – до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого!) на жахливих тварин (“Носороги” Е. Йонеско).

Класичним періодом “театру абсурду” стали 50 початок 60-хроків. Кінець шістдесятих ознаменувався міжнародним визнанням “абсурдистів”: Йонеско обрали до Французької академії, а Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії. Йонеско вважав, що “театр абсурду” існуватиме завжди: абсурд заповнив собою реальність і сам здається реальністю. “Театр абсурду” з його вболіванням за людину та її внутрішній світ, з його критикою автоматизму, міщанства, конформізму, де індивідуалізації й некомунікабельності вже став класикою світової літератури.

Драма-притча

У другій половині XX століття чимало драматургів відгукуються на сучасні їм історичні події та загальні питання духовного буття, застосовуючи таку жанрову форму, як драма-притча. Сюжет у п’єсі-притчі простий і місткий, він є певним посередником, матеріалом для художнього дослідження дійсності. Серед тих, хто звертався до цього жанру, – Бертольт Брехт і Гельмут Баерль, Жан-Поль Сартр і Альбер Камю, Ежен Йонеско і Жан Ануй. Зверталися до п’єси-притчі і швейцарські драматурги Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Західна драматургія “Театр абсурду”

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links