Чириков: до проблеми мифопоетики народного характеру
Багато в чому типологически подібно вирішується проблема народного характеру в Е. Н. Чирикова в збірнику легенд і переказів, даних у яскравій авторській інтерпретації, – “Волзькі Казки ” (1916). Безсумнівна значимість для письменника образа людини з народу, що допомагає героєві-інтелігентові в усвідомленні вічних істин. Помітна й тенденція до міфологізації такого роду образів
Хоча велика російська ріка й сприймається автором насамперед як ” Волга-Казкарка”, хоча автор і наполягає на тому, що в легендах, переказах і казках пам’ять
Мужик-Візник, переконаний у священному походженні гори, запевняє мандрівника: “Не я один уважаю, а весь народ! Може, тисячі років вона отут коштує в непорушності” [3, 61]. А далі приводиться такий діалог, що починається питанням
– Від Різдва Христова без малого дві тисячі літ
– Отож з тої пори й коштує вона отут! І нічого їй не робиться. І ще простоїть, простоїть до закінчення століть. Амінь!” [3, 61].
У контексті цього оповідання слова мужика про Святу гору сприймаються як свідчення непорушності християнського світогляду в душі народу, як відповідь письменникові-мандрівникові, упевненому в тім, що “саме чрез художні образи ми… усього легше й вірніше осягаємо й почуваємо сутність” [3, 25].
Думаємо, що по усвідомленню онтологічної значимості Волги й волзького миру в долі Росії, “Волзькі казки” Е. Н. Чирикова соотносими із глибокими шляховими нарисами-есе В. В. Розанова “Росіянин Нил” (1908).
У добутках Чирикова, пов’язаних з “волзьким миром”, як уже говорилося вище, помітне тяжіння до його сакральних топосам, століттями, що притягали до себе народна увага й многообразно відбилася у фольклорних сказаннях: це озеро Светлояр, озеро Нестьяр. Об останньому мовлення ведеться в оповіданні “Храм незримий” (Прага, 1921). Носієм народно-релігійного, поетично-одухотвореного світовідчування є селянин Митрофаний, “провідник” автора-оповідача на полюванні. Цей образ, як образ безіменного мужичка з оповідання “Свята гора” і інших подібних героїв оповідань Чирикова, перебуває в одному типологічному ряді зі знаменитими тургеневскими героями з “Записок мисливця”, з образом селянина-провідника на прізвисько Дріб у яскравому оповіданні И. С. Шмельова “Під небом”. Мифопоетическое ядро цих образів пов’язане з найдавнішим архетипом мудреця, віщого старця. Думаємо, що це теж тема для спеціального дослідження. Тут лише помітимо, що в Чирикова “провідник” із селян стає для героя-інтелігента справжнім провідником у мир віщих сказань, древніх сакральних вірувань, що відбивають глибинну сутність російського національного характеру
Митрофаний у Чирикова – одночасно й органічна частина прекрасного природного миру – приволзьких дрімучих лісів і озер, і носій чистої й глибокої християнської віри, – недарма автор порівнює його зовнішність із іконописними зображеннями Миколи Догідника, а також згадує про праведність предка Митрофания. Останній названий у його честь і теж у міру сил своїх прагне до ідеалів “Святої Русі”, – цим затверджується з у народі наступність у сприйнятті цих ідеалів
Селянин розповідає мисливцеві легенду про незримий храм в ім’я Василя Блаженного, спорудженого колись у місті Васильсурске на місці впадання у Волгу річки Сури й що стали, по переказі, невидимим щоб покарати жителів міста за маловір’я в лихий час ворожого нападу. По переказі ж, храм у баченнях був праведним людям, приміром, преподобному Макарию. Для Митрофания зовсім ясно, що “раніше людям було більше дане: багато духовними очами прозрівали, а тепер зав’язнули в гріхах: осліпли й оглухнули”, і тільки, упевнений він, “коли на Русі люди отямляться й по завітах Христа стануть жити, тоді й храм знову відкриється…” [4].
Легенда про незримий храм соотносима з найвідомішою легендою про незримий град Китеже, що пішов під воду озера Светлояра в керженских лісах у Заволжя. Звичайно, Е. Н. Чириков не міг обійти її своєю увагою
У виданому вужі в Белграді в 1929-1931 гг. автобіографічному романі “Рідна домівка” кілька глав присвячено поїздці групи інтелігентів на озеро Светлояр під Іванов день, коли в народі святкується пам’ять дня приховання чудесного граду Китежа.
Безліч християнських сказань чують герої в цьому святому місці (показово, що письменник дає тут ще один устнопоети-ческий варіант сказання про храм невидимому у Василь-Містечку, тільки тепер воно пов’язане з ім’ям святого Варлаама Хутинского). Але, звичайно, у центрі уваги письменника – Легенда озера Светлояра. Піднесено пише він і про надзвичайну природну красу цих місць і захоплюється красою душі свого народу, століттями хранящего невичерпну віру в Божественну Істину
Від імені інтелігенції автор міркує: ” чиНе займалися ми тим, що лише квапилися відняти в народу й останню доступну йому “божественну науку”, прагнучи замість “Граду Незримаго” підсунути йому криваву утопію про соціалістичний рай на землі?” [5].
Його вражає виникле там почуття позачасової єдності національного буття, що полягає саме в скріпній всі народній вірі: “Сон це або наяву?.. Минуле або казка?.. Росія ХIХ або Русь Свята ХVII ст.? (…). Усе та ж невигубна віра в Бога, усе та ж спрага правди Божией і всі ті ж шляхи шукань її – шляхи Божественні. Чрез Христа і Його Євангеліє. Усе тому ж загальний всьому народу “Град незримий”…” [5, 142].
У докторській дисертації С. В. Шешуновой справедливо доводиться, що “народна віра в існування невидимого міста породила спочатку переносні значення топоніма “Китеж”, а потім символ, що перетворився в один з компонентів національного образа миру”. Як можна було переконатися, Е. Н. Чириков саме в таких, онтологічних, масштабах сприймав китежскую легенду, усвідомлюючи далеко не тільки її “місцевий”, волзький колорит
(1 votes, average: 5.00 out of 5)