Центральна фігура німецької Освіти – Готхольд Эфраим Лессинг
Центральною фігурою німецької Освіти був Готхольд Эфраим Лессинг (1729-1781). В особі Лессинга зливаються дві лінії, у минулому далекі друг від друга,- матеріалістичне вільнодумство й гаряче суспільне почуття, шедшее знизу, із глибин народу, що не одержувало до Лессинга вираження у формі одних лише релігійних шукань
Лессинг розгорнув боротьбу одночасно проти придворного класицизму й проти бюргерської релігійної поезії – спочатку на сторінках журналу “Листа про новітню літературу”, що він видавав разом із двома іншими просвітителями
Разом з тим Лессинг указує на тісну залежність прийомів мистецтва від життя народу, від навколишнього середовища. Йому належить та заслуга, що він показав всю неспроможність спроб відродити в умовах культури XVIII в. принципи давньогрецької поезії
В “Гамбурзькій драматургії” Лессинг виступив проти французького класицизму й з великою глибиною й силою підкреслив значення Шекспіра для сучасності. Критика Лессинга зіграла величезну роль у справі створення німецького національного театру
Драматичні добутки самого Лессинга також були протестом проти засилля французьких дворянських смаків і рабського проходження заздалегідь установленим правилам. Він виводить у своїх п’єсах не “героїв”, а простих людей у їхній повсякденній обстановці, але він ставить у них і політичні проблеми. Його “Емілія Галотти”, спрямована проти деспотизму німецьких князів, передвіщає революційну драматургію молодого Шиллера. В “Натане Мудрому” він звертається до Теми релігійної нетерпимості, захищаючи повну волю совісті. Головне тут для Лессинга – зближення народів на грунті чисто світської, гуманістичної моралі. Свої погляди на значення релігії Лессинг виразив в анонімно виданій в 1780 р. брошурі “Виховання людського роду”. Тут проводиться та думка, що людство, як і кожна окрема людина, проходить ряд щаблів органічного розвитку. Панування релігії, віри в божественне одкровення свідчить про незрілість людського суспільства. Однак релігія не є тільки накопиченням глупостей і оман. Щабля її розвитку залежать від історичного рівня культури, вони ведуть до вищої стадії – епосі “вічного євангелія” – розуму, стадії такого суспільного лада, при якому люди будуть зберігати порядок без усякого державного примуса
Цей історичний погляд робить Лессинга одним з найглибших представників європейської Освіти. Із твердою впевненістю виражає він своє переконання в тім, що людське суспільство йде вперед, незважаючи на всю складність цього шляху, його протиріччя й навіть можливість назаднього руху. Що б не відбулося, не будемо вдаватися у відчай!- такий заклик Лессинга.
Вся діяльність і творчість Лессинга свідчать про його наближення до матеріалістичної лінії французької Освіти, хоча за умовами життя в Німеччині він повинен був прийняти теологічні привески філософії Спинози. У його думках ми знаходимо елементи діалектики, що піднімає його у відомому відношенні над більшістю французьких просвітителів
Емілія Галотти
Подібно “Минне фон Барнгельм”, що з’явилася свого роду висновком з “міркувань про слізливий, або зворушливої комедії”, вона вінчає теоретичні побудови “Гамбурзької драматургії”. В 6-й главі “Драматургії” на трагедію покладала місія “приводити в трепет вінчаних убивць”, зривати личини з тих, “кого закон не карає й не може карати”, викривати “підступного лиходія, кровожерливого тирана, що гнітить безвинність”. “Емілія Галотти”, що зображувала злочину самодержавного італійського князька, готового заради володіння дівчиною, що сподобалася йому, убити її нареченого, з’явилася полум’яним викликом німецькому князівському деспотизму, нечуваним в умовах Німеччини XVIII століття викриттям самодержавної сваволі. Доля Емілії, її халепи настільки правдоподібні, настільки можливі саме як породження німецького побуту XVIII століття (італійські імена не здатні були нікого ввести в оману), що природно повинні були викликати у свідомості найбільш далекозорих бюргерів страх перед можливістю стати подібно Емілії Галотти жертвою монархічної сваволі. Але повчальність трагедії не полягає цілком у фабульній конструкції п’єси. Вона концентрується в характері Емілії Галотти, що є в п’єсі носителькою трагічного початку. Трагізм її положення не стільки в тім, що вона попадає у владу деспота, скільки в тім, що вона не впевнена в собі, не впевнена у своїй незмінній стійкості. “Спокуса – от сьогодення, от щире насильство!” – викликує вона. Бажаючи уникнути можливого падіння, Емілія просить батька заколоти її, що той і робить, не бачачи інших шляхів урятувати честь своєї дочки. Загибель Емілії не означає однак її моральної поразки. У сформованій обстановці відмова від життя виявляється своєрідною формою її торжества над прихожим у рух хаосом страстей, що загрожують розтрощити ті підвалини бюргерської честі, на к-рих грунтується весь зміст її існування. Приносячись себе в жертву цій ідеї, Емілія як би свідчить про її абсолютну значимість, у чому й проявляється основна патетика трагедії, її соціально-виховна цілеспрямованість. Роблячи “Емілію Галотти” трибуналом, що виносить вирок негативним сторонам дійсності, і разом з тим – школою моральності, Л. досягає того вищого ефекту в сфері соціальної дії трагедії, про яке він мріяв в “Гамбурзькій драматургії”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)