Новаторський характер п’єси Лессинга

Шлях “Минни фон Барнгельм” на сцену був нелегким. Після довгих зволікань 30 вересня 1767 р. вона була поставлена на сцені Гамбурзького театру. Роль Тельгейма виконував Конрад Екгоф. У Берліні п’єса була поставлена лише після того, як обійшла сцени Ганноверу, Франкфурта-на-Майне, Відня, Лейпцигу. Прем’єра відбулася 21 березня 1768 р. і мала величезний успіх. Й. В. Гете в розмові з Й. П. Еккерманом, згадуючи роки своєї молодості, помітив: “…як впливала ця п’єса на нас, молодь, коли вона вперше з’явилася в ту похмуру епоху! Це був воістину

променистий метеор. Вона показала, що існує щось вище, про що наша тодішня слабка Література не давала ні найменшого подання”.

Наприкінці 1766 р. Лессинг одержав запрошення від директора Гамбурзького театру й у квітні 1767 р. переїхав у Гамбург, сподіваючись втілити тут свою мрію про національний театр. До цього часу в Німеччині були тільки мандрівні театральні трупи, і новий театр замислювався як перший стаціонарний національний театр. Очолював цей театр Левен, людина відданий справі й освічений. Були в трупі й чудових акторах, серед яких – видатний К. Екгоф, однодумець просвітителів, новатор в області акторської

техніки, що відкидав декламаційну манеру виконання ролі, властивій французькій школі, і ратував за природність і правдивість поводження актора на сцені. До складу трупи входили актори Акерман, Бек, Ганзель, їхні імена неодноразово зустрічаються на сторінках “Гамбурзької драматургії”.

Підсумком цього періоду життя Лессинга став театральний журнал, відомий за назвою “Гамбурзька драматургія” (1767-1769). Беручись за видання журналу, Лессинг ставив перед собою завдання ознайомити публіку з п’єсами поточного репертуару, мав на меті робити їхній критичний огляд і аналіз гри акторів. Але після декількох випадок акторки Ганзель Лессинг відмовився від останнього. Перший випуск побачив мир 1 травня 1767 р., а наступні виходили регулярно щовівторка й щоп’ятниці. Але надалі зберегти регулярність випусків виявилося неможливим. У повному виді “Гамбурзька драматургія” побачила мир навесні 1769 р. У ній Лессинг проаналізував п’єси, які йшли на сцені театру протягом 52 вечорів: від 22 квітня до 28 липня 1767 р. Аналіз більше пізніх постановок не ввійшов у добуток. З гіркотою говорив Лессинг про крах задуму створити національний театр на останніх сторінках “Драматургії”: “Пропало наївне бажання заснувати для німців національний театр, тоді як ми, німці, ще й не нації”.

Культурно-історичне значення “Гамбурзької драматургії” важко переоцінити, оскільки вона є відображенням послідовної боротьби, що вів Лессинг за створення німецького національного театру, вираженням поглядів просвітителя на завдання й функції театру. В “Драматургії” Лессинг обгрунтовує точку зору на театр як на трибуну просвітительських ідей, розробляє питання теорії драми, її функцій, проблеми характеру, дає трактування понять типового й індивідуального в драматургії й способів їхнього естетичного оволодіння. Особлива увага Лессинг приділяє жанровій системі, пропонуючи свій підхід до визначення жанрової специфіки комедії, трагікомедії, “мелодрами”. У цій роботі Лессинг продовжив полеміку із классицистами, уважаючи, що класицизм, відстоюючи нормативність як критерій естетичної цінності, позбавляє мистецтво його органічної природи. Зразком мистецтва, близького до природи, для Л. був В. Шекспір; ім’я англійського драматурга неодноразово зустрічається в “Гамбурзькій драматургії”.

Теорія драми, всебічно розроблена Лессингом в “Гамбурзькій драматургії”, стала своєрідним полем боротьби за поновлення в правах мистецтва, зверненого не до інтересів двору, а підпорядкованого завданням збагнення людини. Чітко й недвозначно Лессинг заявляє: “Двір аж ніяк не є тим місцем, де поет може вивчати природу. Якщо ж пишнота й етикет перетворюють людей у машини, то справа поета – знову перетворити ці машини в людей”.

Невдачі переслідували Лессинга в Гамбурзі. Після закриття театру випробувала фіаско й ідея Л. заснувати власну друкарню й книжкову крамницю. Положення було безвихідне. Всі спроби влаштуватися в Берліні виявилися безуспішними, і, щоб якось забезпечити Майбутнє своєї сім’ї, Лессинг прийняв речення герцога Брауншвейгского й поїхав у Вольфенбюттель, де c травня 1770 р. і до кінця життя працював бібліотекарем. Потрібно помітити, що бібліотека у Вольфенбюттели була однієї з найкращих у Європі, але й власник її, принц-спадкоємець Карл-Вільгельм Фердинанд, був одним з ужаснейших деспотів Німеччини XVIII ст. Перебування в Брауншвейзе було, напевно, найтяжким періодом у житті Лессинга. Лише на короткий час йому вдалося вирватися в 1775 р. в Італію, де Лессинг відвідав Рим, Флоренцію, Милан, а на зворотній дорозі заїхав у Відень. Тут в 1776 р. він уклав шлюб з Евою Кениг, з якої був заручений ще з 1771 р. Сімейне щастя Лессинга було нетривалим. Через рік Ева вмерла, забравши із собою в могилу єдиного сина. Розпачу Лессинга не було границь. Повільно вгасало його життя. 15 лютого 1781 р., відправившись у Брауншвейг, він умер

Останній період у житті Лессинга ознаменувався появою трагедії “Емілія Галотти” (“Emilia Galotti”, 1772). Дія п’єси відбувається в Італії. Однак, зображені в ній події безпосередньо пов’язані з обстановкою в Німеччині, і лише із цензурних міркувань письменник звернувся до деяким (втім, досить прозорим) инакосказаниям, що передає важку й гнітючу атмосферу князівської сваволі, характерного для Німеччини часів Лессинга.

Головна героїня трагедії, Емілія Галотти, вихована своїм батьком, полковником Одоардо, відповідно до суворих приписань сімейної пристойності. У неї є наречений, граф Аппиани. Зненацька на балі з Емілією познайомився принц Етторе Гонзаго. Він прийшов у замилування Емілією. Підступний царедворець Маринелли допомагає принцові організувати напад на весільний кортеж, убити графа Аппиани, а Емілію переправити в замок Етторе Гонзаго.

Батько Емілії, сповіщений про злочин, поспішає до палацу. Тут його зустрічає графиня Орсина, що розповідає Одоардо всю правду. Нещасний батько домагається зустрічі з дочкою. Емілія повідомляє йому, що боїться не насильства, а спокуси, перед яким може не встояти. Вихована в суворих релігійних правилах, Емілія страждає й мучається від своєї вразливості. Вона готова накласти на себе руки, але, вирвавши в неї кинджал, батько не дає їй убити себе. Смертельний удар він наносить їй сам, рятуючи її від приниження й образливого положення фаворитки

Всією логікою розвитку дії в “Емілії Галотти” Лессинг переконує, що не тільки “особи історичні”, але й “особи частки” – а саме такими показані тут Емілія й Одоардо – здатні бути теперішніми героями й підкоряти свої почуття велінню боргу. Лессинг призиває своїх співгромадян відмовитися від пасивної покірності, від духу приреченості, він подає їм приклади героїчної мужності й небажання миритися із приниженням. Одоардо любить свою дочку, але вихід із трагічної ситуації знаходить у рішучих діях. Емілія й Одоардо – носії героїчного початку в трагедії Лессинга, що містить у собі цілком виразне попередження: людина, наділена абсолютною владою, за певних умов стає злочинцем; звичайна людина за певних умов виявляє героїзм. У ситуації, представленої в “Емілії Галотти”, героїчна дія об’єднана страгедией.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Новаторський характер п’єси Лессинга

Categories: Нові твори

Links