Бережний Василь Павлович Молодший брат Сонця
Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 179-220.
І. ВИПРОБУВАННЯ
Бункер був обставлений з такою розкішністю, що більше скидався на салон у фешенебельному готелі. Стіни вшиті буковими дошками, поліровані м’які меблі, опасисті люстри. з яких лилося денне світло, великий бар, заставлений батареями пляшок, що іскрилися всіма кольорами спектра. І все-таки Террі було тут незатишно, ніби за всіма цими лаштунками вона відчувала вагу холодного бетону і вологої землі. Вкутала шаллю
– Тобі холодно, люба? – спитав Девід. – Тут не менше двадцяти градусів. Може, вип’єш мадери?
“Багато і швидко говорить, – майнула в неї думка, – певне, хвилюється… Та я й сама… Дрож проймає…”
– А в мадері хіба більше?
Обличчя Девіда трохи проясніло:
– Двадцять плюс вісімнадцять – мусить зігріти.
Вино справді трохи зігріло, та нервової напруги не зняло – вона відчувалася в рухах і науковців,
Террі вловлювала ледь помітні торжествуючі зблиски в його очах, здавалося, він от-от почне потирати руки. А чого, власне, йому радіти? Якби він винайшов щось корисне для людства, тоді б… А то – ще одна бомба… Ех, Девід, Девід, що з тобою сталося? Тридцять років – фізик із світовим ім’ям, учасник міжнародних конгресів на захист миру, і раптом… Ну, навіщо йому було встрявати…
Очі Террі повняться смутком. Щось сталося з її чоловіком, а що – не можна розгадати. Зробився потайливий, замкнутий. Вона, звичайно, розуміє, що така секретність, як тут, накладає відбиток і на характер, але все-таки… Раніше анічогісінько не приховував од неї, а тепер… Навіть контракт підписав, не порадившись. Тільки вже тут, коли вони причалили до цього злощасного острова, промимрив щось про важливість, необхідність і велич досліджень, якими взявся керувати. Засоби руйнації – велич… Невже це той самий її Девід… Який сенс? Навіщо гратися з вогнем?
Для Террі було як грім з ясного неба, коли дізналася, що проект С-2 повністю фінансує расистський уряд Південної Республіки. Вона так обурилась, що хотіла одразу ж повернутися додому, порвати з Девідом. Та він усе ж таки ублагав: “Зрозумій, що я ненавиджу їх не менше, ніж ти, але треба, повір – це треба… для мене, для нас!” Зрозуміти щось тут важко було, але вона повірила, хоч і сама не знала, як це сталося, невже її Девід, рафінований вчений, якого, крім науки і сім’ї, ніщо не цікавило, раптом зробився грошолюбом? І хоч гонорар і саму її приголомшив – п’ятдесят мільйонів доларів до успішного випробування і сто п’ятдесят мільйонів після завершення проекту! – Террі була переконана: щастя ні за які скарби на світі не купиш… А в гонитві за мільйонами і життя змарнуєш. І взагалі, на цьому острові – як у в’язниці…
Їй до болю, до щему в грудях захотілось вирватися звідси, втекти катером, літаком… Та вона добре усвідомлювала, що це неможливо, і тільки важко зітхнула.
Девід уже сидів біля маленького пульта, встановленого посеред залу, і поглядав на годинника. Розсунулися важкі портьєри на стіні, відкриваючи великий стереоскопічний екран. У бункері погасло світло, гомін враз ущух, і Террі не тільки побачила, а й почула шурхіт хвиль на екрані. Вони легко набігали на прибережний пісок, хлюпотіли біля підніжжя великої скелі, що високо здіймалася над водою. В масштабах острова це, власне, була гора, мальовничі схили якої там і сям поросли кущами. Лише в бік океану гора настовбурчилась базальтом і гранітом.
“А все-таки далеченько розташувалися, – подумала Террі, стежачи поглядом за чайкою, що повільно пливла в повітрі біля скелі, – невже це так небезпечно? Ах, шкода, вибух може знищити зелень на схилах…”
Екран створював такий разючий “ефект присутності”, що здавалося, ніби прибрали стіну, і ось перед очима жива панорама – долина з поруділою травою, важка гора над синіми хвилями, кигикання чайок, автомобільні гудки…
Раптом проревіла сирена. Певне, сигнал, щоб усі ховалися, щоб острів принишк, завмер, затаїв подих.
Девідові щось доповідають, він киває головою, але поки що рука його лежить на краю пульта – Террі бачить білий манжет, червоний камінь запонки і довгі закляклі пальці. Наче музикант сів до рояля, та ніяк не наважиться вдарити по клавішах.
“Ану, побачимо, яка буде музика… – думає Террі, дивлячись на екран. Щось яскріє на схилі гори – маленька, наче іграшкова пірамідка. – І невже отаке мізерне поколупає гору та ще й вогняним язиком злиже рослинність на схилі? А що, все може бути, можливо, то ящик Пандори…”
– Вимикаємось, – тихо сказав Девід, і тієї ж миті погас, померк яскравий сонячний день, і в примарному освітленні бункера забовваніли постаті. Важкі портьєри знову закрили екран.
Девід заговорив у мікрофон:
– П’ять хвилин до початку…
– Чотири…
– Три…
Ті хвилини тяглися болісно довго, Террі шарпнулася ходити, ступнула кілька кроків, але де тут походиш, коли увесь бункер заставлений непорушними надовбнями в мундирах? І Террі теж закам’яніла.
– Пуск! – трохи істерично вигукнув Девід, і його кістлявий палець утопив червону кнопку.
Террі очікувала гуркоту, струсу, але нічого не сталося, було тихо, найменшого дрижання підлоги не відчула. “От якби не вдалося! – зловтішно тенькнуло серце. – Щоб увесь проект, як мильна булька…”
– Екран! – порушив напружену тишу чийсь владний голос. – Чому не вмикаєте, док?
– Екран увімкнуто, – сказав Девід, і всі глипнули в той бік і побачили, що штори розсунуті. – Мабуть, вийшла з ладу передаюча антена… Так воно й є.
В його рівному голосі Террі відчула впевненість, стримане торжество. Значить, усе… вдалося?
– Встановити запасну антену, – говорив Девід у мікрофон, – перевірити вмикання…
Коли екран засвітився, Террі скрикнула. Не те що рослинності, самої гори не було! Там, де щойно стояла важка скеля, – парувала вода, і вітер зносив сизі пасма в далечінь океану. Була гора – і нема. Наче страхітливий джин пожадливо надкусив цей шмат суходолу та й проковтнув скелю.
Усі в бункері заціпеніли. Потім прорвало:
– Вітаю, док!
– Це колосально…
– Грандіозно!
– І ніякої радіації?
Після взяття проб грунту, повітря, води, рослин та інших матеріалів, що були в зоні вибуху, Девід урочисто оголосив:
– Так, панове, жорсткого випромінювання не зареєстровано. Це справді чистий заряд… Стерильно чистий!
– Він може зробити стерильним цілий континент, ха-ха-ха! – набундючився генерал. – От прогрес!
Террі аж пересмикнуло від його дурного хахакання. Одійшла в другий кінець бункера, щоб не чути пожадливих, торжествуючих голосів. Настрій остаточно зіпсувався – може, від усвідомлення безсилля. Бо й справді, що вона може вдіяти супроти цього бездушного, добре злагодженого механізму? Та навіть виїхати звідси неможливо!
Сівши у м’який фотель біля журнального столика, почала знічев’я перегортати ілюстровані журнали. Але й сюди пригупав хахакаючий генерал.
– Дозвольте вас привітати з успіхом… вашого чоловіка! Ми – х-ха – дуже раді… Зараз я передам рапорт урядові…
Він ухопив її руку своїми двома, шанобливо схилився і поцілував. їй було страшенно гидко, хотілося відсмикнути руку, але натомість зобразила усмішку і щось сказала поблажливе. О боже, що з нею робиться? Що це за суспільство, коли, всупереч своїм бажанням, поглядам, вона змушена потискувати руку вбивці, усміхатися до ката, одягненого в мундир? Суспільство? А сама ти хіба не винна? Ну, чому, чому не дала йому ляпаса?
Була мить, коли Террі могла це зробити. Але мить промигнула, рішучості забракло, і вона продовжила люб’язну розмову.
– Доктор пропонує вийти… х-ха-ха – прогулятися до місця вибуху. Ви підете?
Террі, не замислюючись, сказала:
– Якщо Девід запрошує… Я йому вірю.
– А ми почекаємо, хм, побудемо тут. Хоча й ми цілком певні, що радіації нема.
– То чому ж?
– Ну, знаєте… Хіба можна врахувати всі фактори?
Все, що накипіло Террі на серці, прорвалося нещадними дошкульними словами:
– Ви просто боягуз, генерале. Звичайнісінький боягуз! Тому ви й хочете цією бомбою компенсувати брак хоробрості…
Генерал кліпав очима, навіщось обсмикував френч і насторожено озирався.
З неприємного становища його виручив Девід. Як завжди, швидкий, енергійний, він підійшов до них і кинув дружині:
– Террі, я піднімуся, може, на півгодини…
– Подихати свіжим повітрям?
– Так.
– В епіцентрі вибуху? Тоді й я з тобою! Бо тут і справді задушливо.
– Поки що, генерале, – сказав Девід, – ви зможете спостерігати нас на екрані.
– Та вже ж, – ущипливо докинула Террі, – тут безпечніше.
Одутле обличчя генерала пересмикнулося, але він промовчав, тільки поворушив м’ясистими губами та кинув услід гострі дротики поглядів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)