Бережний Василь Павлович Сонячна сага

Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 365-373.

– Бам-бум-банг!.

Теплі, золотисті звуки проймають мозок, усе тіло, а воно ж цілу вічність пролежало скоцюрблене від холоду, скуте клінічною смертю.

– Банг-бум-бам!

Очі Вайза Омнісієнта розплющились, але нічого не бачили. Сизий морок поглинав усе: і металеві стіни камери анабіозу, і відчинений люк, і електронні очі приладів.

– Бум-банг-бам!.

Морок посвітлів, з’явилась невиразна, ще не окреслена думка: “Настало…

скінчилось… пора…” Відчув, що приходить до тями, але ще довго лежав непорушно, тільки кліпав очима. Отже, сталось! Електронний космонавт вивів їхній корабель до Сонячної системи, вивів з неймовірної далечі космосу – без анабіозу вони б не витримали такої тривалої мандрівки, – і ось прозвучав сигнал, заклик до життя. Прокидайтесь, вставайте, астронавти, ви вже в своїй планетній системі, ви на порозі рідного дому!

Вайз наморщив лоба: а скільки ж це часу минуло на Землі? Попередні підрахунки – ще тоді, перед анабіозом – показували більше десяти тисяч років. Якщо міркувати взагалі – це чистісінька

абстракція, оті десять тисяч років. А якщо згадати рідних, друзів… Тут, на кораблі, він і Модеста постаріли на якихось п’ятнадцять років, а там… Чи хоч відомі для нащадків імена їхніх сучасників, слава яких ширяла по всьому світу? Чи, може, довгі століття мрій, боротьби, сподівань і розчарувань вміщаються в одному абзаці сучасної історії? Епоха атомної, потім гравітаційної, нейтринної, може, ще якоїсь іншої енергії… Вік харчової синтетики… А їхній корабель? Це було б жахливо, коли б історія – людська, земна історія – забула про “Спис”…

– Вітаю з поверненням!

Омнісієнт скосив очі і побачив бліде обличчя Модести.

– Дякую, вас також.

І одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останні роки експедиції, набридло, як оті сухі концентрати, як дистильована вода після циклу регенерації. “О, хоча б швидше фінішувати, – думав Вайз, – а там викреслю тебе з пам’яті, наші життєві орбіти ніколи не перетнуться. Хіба це дівчина? Електронна машина. Ніяких емоцій, аналітичний розум, та й годі. Хоча… нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив… Ех, краще не згадувати… А втім, якщо все зважити… Коли б не цей її аналітичний розум, то з нас давно б уже був рій атомів… Але її командирський тон… І чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то… Ну, нічого, скоро фініш!”

– Вайзе, пора… У нас багато роботи. Біотрон чекає на вас.

– Знаю, знаю, – гамуючи роздратованість, відказав Омнісієнт.

Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, підвівся. А вона вже встигла прийняти біотрон, причепуритися – метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:

– Буду в рубці.

І вийшла, похитуючи округлими формами. “Ну, й іди собі… “В рубці…” А де ж тобі ще бути?”

Біотрон повернув і Вайзові бадьорість, до рубки він зайшов у доброму настрої. Ще кілька тижнів, і вони будуть на Землі… Звичайно, там уже інші покоління, зовсім інше життя, але це ж – рідна планета! Не те, що ті непривітні кам’яні брили, які траплялися на їхньому шляху. Земля… Чудо! пісня! казка! – ось що таке Земля.

Модеста згорбилась, прикипіла до пульта і зараз нагадувала йому велику чорну галку.

– Яка відстань?

Вона довго мовчала, і це стривожило Вайза, Різко ступнув до неї, поторгав за плече, ніби сонну.

– Яка відстань, питаю?

Модеста нарешті відвела голову, і він побачив у її очах причаений переляк.

– Тут щось… не те. Подивіться, Вайзе.

Встала, даючи йому місце біля пультового екрана.

– Що це? – скрикнув Омнісієнт. – Чужа зоря?!

Гігантське, трохи ніби пригашене світило займало пів-екрана. Жодної планети телескопи не зафіксували. Діаметр зорі – 260 мільйонів кілометрів. І їхній “Спис” невідворотно мчить до цього розжареного гіганта…

Вайз похолов, учепірився за край пульта, аж пальці побіліли. От тобі й Земля… Енергетичні запаси вичерпані на розгін корабля, лишилося тільки для посадки. А він ще будував усякі плани, мріяв… Кінець. Катастрофа. І все це – вона, Модеста.

Різко схопився з крісла – руки зігнуті в ліктях, кулаки стиснуті, з очей – колючки.

– Як це розуміти?!

Вона закліпала віями:

– Не знаю.

Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнісіента.

– “Не знаю”!. А хто ж задавав програму?

– Заспокойтеся, Вайзе.

– Скоро ми заспокоїмось навіки. Але перед тим… Як, по-вашому, за злочин треба відповідати?

– Я не зробила ніякого злочину.

– Ви склали і ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?

– Не впадайте в істерику, Вайзе.

Він підступав усе ближче, люто прискаючи словами:

– Украла день повернення! Нікчемне створіння… А ще взялося командувати кораблем!

Пальці йому розчепірились, голова подалася вперед.

– Ви що, збожеволіли, Вайзе? Ситуація…

– Я покажу тобі ситуацію, – прошипів, палячи її гострим поглядом. – Однаково лишилося мало…

– Схаменіться!

Лице її поблідло, але стояла, не рушаючи з місця. їх розділяло кілька кроків.

– Ви втрачаєте, Вайзе, людську…

– Уже втрачено все!

Ще мить – і його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свій командирський променевий пістолет, і лискуча цівка одразу привела Вайза до тями. Він ніби наштовхнувся на щось гостре, скривився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидіння.

– Ганьба, Вайзе, – обізвалась Модеста. – Ви втратили людську подобу…

Він довго мовчав, потім буркнув:

– Скоро втратимо й шкуру.

Здавалося, його злоба вляглася, і він збайдужів до всього, не дивився ні на свою супутницю, ні навіть на екран, який повнився золотом невідомого сонця.

– Тут щось загадкове, незрозуміле, – примирливо говорила Модеста, – а ви… перелякалися.

– Я перелякався? – Вайз підвівся і знову сів. – Хоча так, ви маєте рацію: перелякався. Мене ошелешило. Катастрофа – хто її сподівався? Несправедливість долі, безглузда жорстокість – ось що нестерпне.

– Нам треба уточнити параметри цього сонця, – сказала Модеста і знову сіла до пультового екрана. – Особливо мене цікавить швидкість відносно зірок. Можливо, ми летимо правильно, але за роки нашої експедиції…

– До Сонячної системи заблукав зоряний гігант – це ви хочете сказати? – Вайз підійшов упритул. – Ні, дорогенька, в космосі такого не буває, зустріч двох сонць – подія майже неймовірна.

В його приглушеному голосі звучала ущиплива іронія. Модеста ворухнулася, певне, хотіла встати, але не встигла. Враз її шию здушило ліктем, і в очах потемніло. Отямилась посеред рубки на підлозі. Променевий пістолет був у руці Вайза.

– Ну, от зараз ми й розберемося… Не треба хвилюватися, я не вбивця…

Він стояв за кілька кроків від неї, розкарячивши ноги. Цівка пістолета виписувала в просторі криву.

Модеста поволі підвелася, провела долонею по обличчю.

– Маніяк.

– Прошу без образ. Я цілком свідомий своїх дій. Злочин мусить бути покараний. Можете сісти в крісло.

– Перед нами таке цікаве явище, – сказала Модеста, проходячи до пульта, – і замість того, щоб поринути в дослідження…

– А навіщо, пробачте, ці дослідження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й місяця життя? Увійдемо в верхні шари… та й спалахнемо.

– Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви…

– А що я?! – верескнув Вайз. – Усі наші довголітні дослідження пожере чуже сонце, а я ще буду поповнювати їх? Нонсенс!

– Справжній дослідник працює до останнього подиху.

– Гучно сказано. А заради чого – до останнього подиху?

– Є речі самоочевидні, Вайзе. Невситима жага знання – це треба розтлумачувати?

– Невситима жага… Красиві слова, та й тільки. А яка користь?

– О, ви до всього прицінюєтесь, навіть до емоцій. Аж тепер мені зрозуміло, чому я відкинула ваші залицяння…

– Прозріла, значить… Але це не стосується нашого розслідування.

– Ви з глузду з’їхали, Вайзе, певне, страх смерті потьмарив вашу свідомість. Інакше б ви не влаштовували цієї комедії, а звернулися б до блоку пам’яті.

– І що?

– А те, що ви б перевірили, яку програму введено…

– Ще не було випадку, щоб електроніка спрацювала неправильно.

– Так, досі не було. Але як сталося…

– Неточність у програмі – хіба не ясно?

– За точність я ручуся. – Модеста кинула на нього відкритий, упевнений погляд. – Чуєте? Ручуся!

Вайз мимоволі знітився, опустив очі.

– А якщо я її знайду?

– Тоді стріляйте!

– Гаразд, так і буде.

Тримаючи зброю напоготові, Вайз відступив до овального люка Обчислювального центру.

– Тільки щоб того… без фокусів! – гукнув до Модести. – Щоб не довелося випалювати цієї заслонки.

– Я ніколи не принижуся до підлості. Якщо я справді допустилася такої жахливої помилки, то… Перевіряйте!

Модеста сіла до пульта і одразу ж поринула в роботу, їй хотілось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчиків температури, світності, гравітації, вивчити спектрограму – в касеті вже намотався грубий сувій стрічки.

Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася – вираз обличчя видавав її нервове напруження.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Бережний Василь Павлович Сонячна сага

Categories: Твори з української літератури

Links