Бережний Василь Павлович Ох, ці телепати

Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 126-148.
I.

– От навіжений – знову завів! І нащо такі мотоцикли роблять? Реве, як трактор!

– Так це ж гоночний, хіба не бачиш?

Сєва підвів голову, на якій виблискував шолом, озирнувся, але нікого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би він міг почути цей дівочий голос в такому ревищі?

– Та вимикай же, бовдуре, голова тріскає!

Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова… Звідки цей

голос? Адже він виразно чув: лементувала якась дівчина, точно – дівчина! І гукала до нього, ну, звичайно, він один тут з мотоциклом…

Спантеличений Сєва задер голову й подивився на густий каштан, що розкинув над ним віти, немов дівчина могла бути там. Нічого не побачивши, окрім лапатого листя, зітхнув, узявся за кермо і вивів мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. І тільки на дорозі наліг ногою на педаль. Під кулеметний тріск хлопець думав: чи справді було, чи, може, здалося? “Вимикай… голова тріскає!” Чув же, виразно чув…

Наступного дня, здибавши на перерві свого друга Едика з п’ятого курсу, відвів

його в дальній кінець коридора і по секрету розповів:

– Розумієш, учора завів свого “Ягуара”, прослуховую, мотор реве, як звір, коли якась дівчина просить: “Це ревіння мені заважає, припиніть, будь ласка”.

– Чи ти ба, яка ніжна особа! – реготнув Едик. – Наша, з автодорожнього?

– Та в тім то й річ, що не знаю.

– Чому ж не познайомився? Чи не гарна?

– Не міг я познайомитись, її не було.

– Ти ж кажеш, говорила.

– Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.

Едик зареготав:

– Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що – невидимка? Чи, може, то якась пташка обізвалася людським голосом?

Сева знизав плечима:

– Кажу ж тобі – чув, отак, як оце тебе.

Едик перестав сміятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:

– Слухай, а раніше з тобою нічого такого не було? Не причувалось?

– Ні.

– Не привиджувалось?

– Ні.

– І голова не поболює?

– Та ні, я цілком здоровий, недавно і медогляд пройшов.

Едик помовчав, а тоді знову вискалив зуби:

– Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнімку… Отоді не причувалися б дівочі голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.

Домовились після занять пересвідчитись, чи справді існує такий феномен, а заодно й покататись. Та Едикові кпини зіпсували Сєві настрій, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. І кожного разу отак – що йому не розповіси, одразу висміє тебе, зобразить якимось дурником, недотепою. Треба буде… А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зріст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одігнати “дурні думки” і зосередитись: лектор саме пояснював конструкцію автомобіля без коробки швидкостей.

…На Київ опустилося золоте крило надвечір’я, коли хлопці підвели свої мотоцикли до густолистого каштана.

– Тут я стояв, – сказав Сєва.

– Ану ж давай запустимо! – Едик обвів поглядом лоджії сусіднього будинку. – Чи обізветься?

Разом заревіли обидва мотори, різкі стріляючі звуки вдарили по будинках, заповнили простір аж під самісіньке небо. Едик щось крикнув Севі, але той не розібрав. Зате голос дівчини почув:

– О, вже їх двоє… Ну й телепні! Ти чи ви припините нарешті?

Сєва миттю заглушив, ніяково позирнувши на товариша. Той також вимкнув.

– Чого так швидко?

– Ображається… – Сєва подивився на будинок. – Хіба ти не чув?

– Ні. Окрім ревища мотора, нічого не чув.

– А вона обізвалася зразу. Просить припинити.

– Слухай, а може, ти краще припиниш розігрувати мене? Вигадав таке…

Цієї саме хвилини з парадного вийшов чоловік у білому халаті, одразу видно, що лікар, і попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тільки глянув, так і здогадався, про що буде мова.

Лікар уважно подивився на мотоциклістів і тихо, якось довірливо сказав:

– Тут одна хвора дівчина… втім, вона вже одужує…

– Та, що не любить мотоциклів? – прохопився Сєва.

– Їй потрібна тиша, розумієте, її нервово-психічний стан…

– Я так і подумав, що вона нервова, – закивав головою Сєва. – Тільки що лементувала.

– Лементу я не чув, – здивовано глянув на нього лікар. – Бачив тільки, як болісно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час відпочиває на лоджії.

– А який хоч поверх? – спитав Едик.

– Сьомий, але й туди долітає. А ви ж можете заводити подалі від будинку.

– Гаразд, – винувато усміхнувся Сєва, – раз таке діло… Ми ж не знали…

Лікар заспішив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася поміж будинками, а хлопці переминалися з ноги на ногу біля своїх яскраво пофарбованих мотоциклів.

“Чи ти ба, яка істеричка, – подумки обурювався Едик. – Ще й кривиться…”

– Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як маніжитись.

Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знітився, одвів погляд убік і, замість того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.

– Ти чого? – силкуючись оговтатись, але все ще із затаєним острахом огризнувся Едик.

– А того, що треба совість мати. Дівчина хвора, і лікар просив, а він – “концерт”!

“Оце хороший хлопець, – раптом почув Сева, наче прошепотіло над вухом. – Добрий…”

Обличчя йому полагідніло, хлопець подивився на лоджію сьомого поверху і мимоволі помахав рукою, наче хтось там міг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радісному ритмі: незнайомка похвалила його, це – раз, а друге – вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився і сопів, але до суперечки в них не дійшло, гасали один за одним, поки зовсім звечоріло і Київ осяяли гірлянди вогнів. Прощаючись, Едик не втерпів:

– Слухай… ти справді її “чув”? Мені й досі не віриться…

– Кажу – справді. – Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмішка.

– А чому ж я…

– Не знаю, – здвигнув плечима Сєва. – Може, настроєний не на ту хвилю.

– Дивно, це дуже дивно, – поміркував Едик. – Це ж виходить… телепатія! Так? Зажди…- Він тяпнув себе рукавицею по чолу. – Можна ж перевірити! І як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми інколи в шахи граємо…

– А до чого тут шахи?

– Він працює в науково-дослідному інституті… от не пригадую в якому… Зв’язано з біологією, психологією… Так він часто заводить балачку про цю саму телепатію та ще пара… пара…

– Парапсихологію?

– Так, саме телепатія і парапсихологія – це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов’язково. І про ту твою… невидимку.

Сєва поморщився: поміж них двох (мав на увазі себе і дівчину) вплутається ще один… Та хіба Едика спиниш? Ех, і навіщо він похвалився?.

Помітивши кислу гримасу на обличчі товариша, Едик вигукнув:

– А що? Він перевірить!

– Навіщо ж перевіряти, коли я й так знаю?

– Ну, це ще не факт… Може, тобі причулося, може, в тебе ті… як їх… слухові галюцинації. Є такі… – хотів сказати: хворі, але спохопився, – такі люди, що чують “голоси”. Сам бачив – іде і розмовляє.

– То ти вважаєш, що я вже того… з глузду з’їхав? – перебив Сєва.

– Та ні, просто цікаве явище, якщо ти, звичайно… коли це справді.

– Ну, добре, давай твого науковця, – бадьорим голосом сказав Сєва і подумав: “Може, й він нічого не почує та й відчепиться”. II.

Федора Липського провели на лоджію, де в шезлонгу сиділа, розслабившись, заплющивши очі, чорнява дівчина. Призахідне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освітлювало їй лице і майже всю постать. Липському досить було одного побіжного погляду, щоб скласти собі уявлення про дівчину. Гарні засмаглі ноги, і вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дівчини. Навіть легенький темнуватий пушок на верхній губі помітив.

– Це до тебе, Полю… науковець.

Сказавши так, лагідна літня жінка (Липський подумав, що це мати) причинила скляні двері та й пішла в квартиру.

Дівчина розплющила очі і, побачивши ще молодого кремезного чоловіка, зашарілася, осмикнула сукню на колінах.

– Ви, отже, Поля, а я – Федір Липський. – Він ступнув до неї енергійно, потиснув руку і без церемоній сів на розхитаний стілець, який заскрипів і мало не розвалився.

– Обережно, впадете… – усміхнулась дівчина.

– Нічого, я не скляний! – і собі усміхнувся Липський.

І через кілька хвилин уже розмовляв з Полею, як давній знайомий.

– Найперше, я хотів пробачитися за мотоциклістів. Хлопці захоплюються і часом не зважають… Он вони там стоять під каштаном…

Поля підвелася і, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.

– Ну й ревучі ж їхні мотоцикли, – хитнула головою, знову сідаючи в шезлонг. – Повірите, голова розколюється! А я ще нездорова…

– Цілком поділяю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсім без діла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному – навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабіна трясеться, з труби валить дим, а водій зайняв чергу за ковбасою… А спитайте: “Чому не заглушив?” То ще й обуриться: “Нащо? Я зараз іду!” Отак і пускають за вітром державне пальне, та ще ж і повітря отруюють.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Бережний Василь Павлович Ох, ці телепати

Categories: Твори з української літератури

Links