Бережний Василь Павлович Сакура

Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 221-240.

Бокс, в якому мешкала Кьоко з своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набік. Маленький коридорчик з умивальником, далі вузький прохід до покою, в якому заледве вмістилося ліжко, столик та двоє сидінь біля нього. Денне світло Кьоко вимикала лише тоді, коли вмощувалась з донькою спати. У вільний від роботи час вона, лежачи в постелі, поглядала на стіни і мріяла про те, що от би добре було навчитися малювати – тоді

б вона вивела на оцій сірій штукатурці дерева, квіти, кущі… А на стелі, отам у кутку, намалювала б сонце. Може б, розступилися стіни, піднялася б угору стеля, і вона б забула, що приречена все життя гибіти під землею. Саме гибіти, бо Кьоко здавалось, що вона не живе, а відбуває якийсь строк.

– Ти навчишся малювати, Міка-тян?

Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя, і мовчки хитає головою.

– Тоді намалюєш на стіні сакуру…

– А що це таке?

– Дуже гарне дерево, – мрійливо говорить Кьоко. – Весною воно цвіте біло-біло з рожевим відтінком…

– А мама бачила?

Так. Я бачила сакуру, коли була ще така, як ти, маленька.

Кьоко починає згадувати, наче пливе човном у якусь маревну далеч, і чим довше вона розповідає доньці, тим більше виринає звідти образів з горішнього світу, втраченого токійцями. Тануть, прозорішають запони часу, вона бачить широку, всипану гравієм дорогу в парку Мейді, арку з товстелезних стовбурів, з яких знято лише кору, густолисті крони дерез, де пурхають птахи… Полискує вода в озері… Ситі золотисті риби…

– Коло того озера є лужок, а посеред нього росте сакура. – Кьоко натиснула кнопку, і на стіні засвітився циферблат – хвилини, години, день, місяць і рік. – Ну, от зараз вона, певне, починає цвісти…

Міка підсувається до мами ближче, слухає, не зводячи з неї чорних лискучих очей. Маленьке тільце її аж здригається від нервового напруження, вона, здається, і не дише, щоб не пропустити жодного маминого слова.

– Пригадую, з храму Мейді тато вів мене до озера – там можна було перепочити на лавочці, помилуватись рибою, яка підпливала до самісінького берега. Батько запалював сигарету, а я бігла до сакури. Я її дуже любила… Такий ніжний, ніжний цвіт… Що з тобою, Міка-тян?

Дитина заплакала, витирає кулачком очі. Кьоко пригортає її, легенько гладить чорний шовк волосся.

– Заспокойся… Ну, що тобі?

Міка схлипує:

– Я х-хочу до сак-кури-и…

– Не можна, дитинко, ще не можна. Унікум забороняє виходити на поверхню. Повітря там отруєне, розумієш? Дихнеш – і захворієш.

– А хто такий цей… Унікум-сан?

– Унікум? Це такий електронний мозок. Він дуже суворий, розумієш, в нього нічого людяного нема. Та ось прийде до нас Окуно-сан – розпитаєш.

– Він з ним знайомий?

– Так, добре знайомий. Окуно-сан працював з Унікумом. А коли з’явився наказ переселитися в підземелля, Унікум і його прогнав, бо навчився обходитись без людей.

Міка-тян стихає, потім шепоче:

– А сакура – жива чи картинка?

– Жива. Купається в сонці, а як зацвіте – аж сміється!

– Я хочу побачити її…

– Ну, от яка ти, доню… Треба почекати…

Зазвучала тиха мелодія виклику. Кьоко підвелася, звичним жестом торкнулася волосся, поправила на грудях халат і ввімкнула комунікаційний апарат. Як і передчувала, з овального екранчика на неї поглянуло обличчя Окуно Тадасі.

Звичайне обличчя вже немолодого чоловіка, але чимось воно хвилює Кьоко – може, замисленим поглядом збільшених окулярами очей? Десь у тайниках душі молода жінка відчуває, що візити Окуно Тадасі пояснюються не лише близьким сусідством і самотністю інженера. Та зрештою вияв симпатії в цьому суворо регламентованому світі хіба це не дарунок неба? І вона відповідає сусідові стриманою взаємністю.

– Драстуйте, Кьоко-сан, – рівним голосом говорить Окуно Тадасі з екранчика.

– Драстуйте, Окуно-сан, – всміхається Кьоко.

– У вас все гаразд? Міка-тян здорова?

– Трохи вередує, щось на неї находить.

– О, це погано, зараз я зайду, ми з нею поговоримо. Дозволите, Кьоко-сан?

– Прошу, заходьте.

Окуно Тадасі й Міка – друзі. Він завжди бере її на руки, розповідає всякі цікаві історії. От тільки ніколи не сміється. Наче знає щось таке потаємне, таке складне, що інші люди не можуть того осягнути, а він носить те в собі, не можучи ні з ким поділитися. Одного разу Кьоко заговорила про це, і в її голосі було багато співчуття. Окуно-сан зітхнув, похитав головою: “Навпаки, якраз навпаки. Мене гнітить незнання. Мусив би знати, чому так сталося, а от не знаю…”

Сьогодні маленька Міка не просила розповісти казку, її цікавив Унікум-сан. Чому він такий злий, що примушує людей жити під землею?

Окуно посадовив малу на коліна і, поглядаючи на Кьоко, почав розповідати.

Давно колись у Токіо збудували електроннообчислювальну машину для керівництва залізницями, а згодом і всім транспортом; з часом ту машину все вдосконалювали, підключали до неї одну за одною інші галузі промисловості та народного господарства. Спорудили для цього електронного центру велетенську, діаметром тисяча метрів, кулю, яка наполовину сидить у землі. До цієї кулі звідусюди тягнуться кабелі-нерви, вона керує всім виробництвом, провадить наукові дослідження, хіба це не мозок? А через те, що такої системи немає ніде, окрім Токіо, що вона унікальна, її назвали Унікумом.

Хоча Міка майже нічого не розуміла з того, про що розповідав Окуно-сан, сиділа тихо й уважно слухала. Розповідь, мабуть, більше адресувалася її мамі, а може, інженер просто міркував уголос, щоб і самому розібратися в ситуації.

– Це щастя, що Унікум вчасно помітив загрозу нашому життю й поселив нас у надрах землі, дав такий надійний захисток.

– Окуно-сан вдоволений цим захистком? – прохопилася Кьоко, пильно поглянувши йому в вічі.

Тадасі розгубився і в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що ото вимагають: “Неба і сонця”? Чи, може… провокація? Адже за такі думки… Цікаво, чи тут не ввімкнуто магнітозапису?. Хоча, власне, з її запитання ще нічого не випливає…

Кинув погляд на її бліде обличчя – красуня! – і острах та побоювання одразу зникли. Зітхнув і розважливо сказав:

– Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися… Рівень жорсткої радіації в атмосфері – смертельний для людей…

– Але ж міг бути інший шлях, інше розв’язання проблеми! – Кьоко підвелася, випросталась.

“Це на неї щось найшло, – подумав Окуно Тадасі. – А казала про малу…”

– Який інший варіант? – спитав.

– Ну, хоча б… Коли вже це такий унікальний розум, то чому він не знайшов способу нейтралізувати радіацію? Загнати людей під землю – для цього не потрібно було напружувати свої електронні синапси! – В її голосі чулося не тільки роздратування, а й іронія, насмішка.

– Унікум досліджує, аналізує, шукає. Це не така проста проблема, як вам здається. А переселення – тимчасовий, запобіжний захід.

– Друге покоління живе під землею! – Кьоко розпалилася, на блідих щоках з’явились рум’янці, очі заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знічену постать, а тоді випалила: – Ми хочемо неба і сонця!

Неначе гримнув електричний розряд – ось воно те, про що здогадувався й чого побоювався Окуно Тадасі: Кьоко належить до підпільного руху… Яка наївність – протестувати проти Електронного Мозку! Ніби ця науково-технічна система стала якимось узурпатором…

Окуно Тадасі поставив дівчинку на підлогу, мовчки встав і, ще більше сутулячись, рушив до дверей. Дитина кинулась до нього, вхопила за поли піджака і спитала:

– Окуно-сан, а чому Унікум такий нехороший? Окуно вийняв з кишені кілька цукерок.

– Ось тобі від дідуся Унікума. Він добрий, він піклується про дітей…

Виходячи, кивнув на прощання, господиня теж мовчки вклонилася, кинувши на нього зухвало-відчайдушний погляд, і Окуно Тадасі зрозумів, що ця жінка вже нічого не боїться.

Минуло кілька днів (дні і ночі в підземеллях розрізняли за інтенсивністю освітлення тунелів, сигналами про закінчення роботи тощо), і Окуно Тадасі відчув, що йому бракує товариства Кьоко. Повернувшись із служби, нудився, безцільно тупцяв у своєму боксі. Кьоко турбувала уяву, притягувала думки. То уявлялися її щоки з продовгуватими ямками навскіс, то спливала її усмішка, то вчувався її грудний голос: “Ми хочемо неба і сонця!” Кьоко-сан… Може, вона думає, що він сповістить про неї в КС?[1] Ех, не знає вона його…

Окуно Тадасі сам собі не наважувався признатись, що пристрасно бажає, щоб Кьоко полюбила його. Старий парубок, він не зазнав справжнього почуття, але здогадувався, що воно можливе, що навіть в їхню жорстоку епоху воно не зникло. Здогадувався і… чекав. Краса Кьоко якось ніби паралізувала його волю, і він не наважувався заговорити про свої почуття чи хоча б натякнути їй. А тепер, після такої небезпечної розмови… тунель, що з’єднував їхні житла, завалено страхом і підозріливістю. В тісних підземеллях люди ще дужче роз’єдналися, віддалилися, кожен лишається наодинці з собою…

Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м’якому синтетичному килиму, думаючи про ніщо, тобто зовсім не думаючи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Бережний Василь Павлович Сакура