Бережний Василь Павлович Брате мій, Орле
Бережний В. П. Космічний Гольфстрім: Повість та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1980. – Стор. 140-151.
1
– Що ти бачиш?
– Сіра пелена, по ній пляма рухається. А що то?
– Море. Пливе лайнер. Мабуть, туристи… Після операції, як тільки одужаєш, і ми з тобою попливемо. Правда?
– Обов’язково.
– Ти побачиш, природа щедра на форми і кольори.
– Ти впевнена, що побачу?
– Авжеж упевнена! Бували тяжчі випадки, і то операції проходили успішно. А в тебе… Кришталик і частково сітківка. Твої очі реагують на світло,
– Гарний у тебе голос. І рука ніжна.
Хлопець притулив її руку до щоки, потім поцілував. Зраділа: ця велика дитина любить її, довіряє. А душевний спокій перед операцією – позитивний фактор. Навіщо йому знати, що шанси малі, мізерні? О, як вона благає долю, щоб перед ним відкрився простір, кольори і фарби цього мінливого світу!
– Лайнер уже на обрії.
– Далеко це чи близько?
– Це там, де море зливається з небом. Здається, ніби він уже пливе по небу…
– Не уявляю.
– Після операції побачиш.
Не
Коли він мовчки замикається в собі, її проймає острах.
– Ти якийсь чудний…
Фелікс силкувався уявити обрій, але це було нелегко. Будинки, дерева, люди – то більші чи менші плями, та ще ж мають хоч і не чіткі, розпливчасті обриси. Предмети можна помацати, доторкнутися до них, уяві залишалось тільки домалювати. А який же обрій? Це була марна спроба вирватися із тісного світу тіней, що тримали його протягом ось уже сімнадцяти років.
Лаборантка Юля, що стояла поруч, мріяла, як то вони одружаться та попливуть на лайнері звідси до Ялти, потім – Сочі, Сухумі… Стоятимуть отак на кормі, дивлячись, як буруниться слід, як у небі терпляче кружляють чайки, ждучи поживи. От тільки операція… якщо вдасться і все буде добре… Це перша така операція, професор наголошував на цьому, вимагаючи найретельнішої підготовки. Сьогодні останній день…
– Ходімо, – Юля легенько вивільнила свої пальці з його долоні, взяла за лікоть.
Фелікс дав себе вести, і вони поволі пішли парковою доріжкою, віддаляючись від моря. Юнак несамохіть прихилився до дівчини, мовби шукаючи захистку від темної запони, що обступала його з усіх боків. Розрізняв у ній лише поодинокі білясті плями – проміжки між кронами дерев.
Юля привела його до віварію, їй треба було подивитися, чи все гаразд із орлом, що мешкав у великій, на зріст людини, клітці. Приміщення крилатої істоти було освітлене сонцем, і Фелікс помітив чорну продовгувату пляму, що спочатку була непорушною, а коли вони підійшли впритул – попливла перед очима. Юнак розкинув руки і вхопився за міцне пруття.
– Брате мій, Орле! – шепотіли його сухі від раптового хвилювання губи. – Ти в клітці, і я теж…
– Відійди! – торгала Юля за плече. – Вкусить! Дзьобне!
Фелікс не відходив і все щось шепотів до птаха, скаржився йому на свою долю. Орел зупинився і з цікавістю слухав. У гострих його очах спалахували проти сонця іскри, Юля подумала, що птах злоститься, і знову попросила Фелікса відійти від клітки. Раптом юнак почув, як щось зашелестіло, і помітив, що темна пляма у клітці набагато збільшилась.
– Що сталося?
– Орел розправив свої крила.
– Навіщо?
– Дивний ти. Певне, йому кортить політати.
Фелікс знає, що птахи літають, йому розповідали. Не раз чув: “Журавлі відлітають у вирій”, “Шпачки прилетіли!” Але як вони літають – уявити не міг. Або літаки чи космічні ракети…. От сюди його привезли літаком, а хіба не так само в автобусі?
Юля взяла його руку своїми ніжними пальцями і відвела від клітки.
– Нам пора в палату.
Він обернувся і тихо вимовив:
– До побачення, Орле…
– Оце ти добре сказав: до побачення. Після операції побачиш, який він здоровенний і який у нього дзьоб.
…Юля познайомилася з Феліксом незабаром після того, як його поклали в клініку Інституту. Ставний красень з гривою темно-русого волосся одразу привернув до себе увагу. Медсестри, які чергували вечорами, навперебій розповідали, який він гарний, який начитаний, скільки знає віршів напам’ять, пісень! Ще й на скрипці грає. Інколи вони просиджували а ним у вестибюлі до пізнього вечора, слухаючи скрипку і вірші. Та дівчата не здогадувались, що він декламує свої власні поезії, цю таємницю розкрила Юля.
– А чиї це вірші? – якось спитала запального юнака, і він зашарівся, немов дівчина. Розгублено відповів:
– Не пригадую вже… Може, Малишкові чи Сосюрині…
– Я добре знаю творчість цих поетів, – упевнено сказала Юля, – а ці вірші не траплялись, та вони й не в їхньому стилі.
– То чиї ж вони по-вашому?
– Присутнього тут молодого і, можна сказати, здібного поета…
Феліксове обличчя пойнялось вогнем, на ньому з’явилась винувата дитяча посмішка. Дівчата почали допитуватись, чи це справді його поезії, і коли він кивнув головою та розвів руками, – заплескали в долоні, та так гучно, що старша медсестра мусила їх закликати до тиші. Юля попросила продекламувати ще, і молодий поет, відклавши скрипку, декламував, похитуючись у такт рядкам. Це були вірші про нещасливе кохання, розлуку, омріяну зустріч, яка не відбулася. Оспівував Фелікс і дощ та грозу з громом і блискавкою. Щиро просив небо “вогненними списами пошматувати завісу темряви”.
Отоді він і зворушив Юлине серце. Молоду лаборантку враз охопило не знане досі почуття, солодке й щемливе.
– Це станеться, – говорила вона довірчо, – ти прозрієш, от згадаєш моє слово! Твоє ім’я означає щастя, і я щаслива, що ми зустрілись…
– Химерні життєві шляхи… Одних вони зводять, інших розлучають.
– А нас не розлучить ніхто і ніщо! – у захваті шепотіла Юля.
З кожним днем стосунки їхні міцніли, і чим більше вони спізнавали одне одного, тим дужче розгорялося почуття. Фелікс тепер міг навіть імпровізувати вірші.
Дівчата-медсестри жартівливо сварилися на струнку, як тополька, лаборантку, яка все частіше виходила з Феліксом у сад:
– Ти крадеш у нас поезію!
А як тут усидиш в приміщенні, коли весна, витьохкують соловейки і саме повітря напоєне чарами молодості!
– Який сьогодні великий Місяць! – прохоплюється у Юлі. – Ти його помічаєш?
– Ні.
– Не журися, вже недовго чекати. Підготовка до операції майже закінчена. Тоді побачиш і Місяць і зорі.
– “Зоре моя вечірняя, зійди над горою…” – замріяно продекламував Фелікс. – Правда, гарно сказано?
– У Шевченка все гарне.
Сиділи мовчки, притулившись одне до одного. З моря доносився приглушений шум.
– Ти чуєш, Юлю?
– То хвилі накочуються на берег.
– То дише наша планета. Отак, як ми з тобою.
– Не вигадуй, ми живі, а Земля…
– І Земля жива!
Цього Юля ніяк не може збагнути. Говорить про каміння, гори, вулкани, розтоплене ядро.
– Ну й що? – тягне своєї Фелікс. – Все це прояви життя. Земля і Сонце витворили рослини, тварини, рибу, птахів, людину. То як же це сталось, якщо вони самі не живі? Всесвіт повний життя. От не зрозуміло тільки – навіщо воно?
– Дивний ти… Ось як просвітляться твої очі – побачиш, яка то краса, та й не будеш сушити собі голову такими запитаннями, а просто житимеш.- Юлі було до млості приємно відчувати його руку, оте голубляче тепло, яке промовляє до серця в тисячу разів більше, аніж слова.- От побачиш…
– Коли б то вже, – зітхнув Фелікс.
– Розумієш, спочатку збирались поставити тобі штучний кристалик…
– Штучний?
– Так. Це якраз непогано, тисячі людей живуть з такими кристаликами і добре бачать. Але в тебе ще й сітківка ушкоджена… Професор каже, що потрібен живий матеріал. Це має бути унікальна операція, вона потребує кропіткої підготовки і теоретичної перевірки. Зараз ідуть досліди… ціла серія дослідів…
– Скільки вже штучного в організмі людини…
– Один вчений хірург пише, що всі явища, навіть психіку, можна буде змоделювати.
– І виготовити штучний мозок?
– Він твердить, що можна, правда, в принципі. Череп людини, мовляв, невеликий, отож досить з’єднати мільярди фізичних елементів, – вони виконуватимуть функції нейронів – і машина для думання готова. Кібернетичний інтелект!
– Ну, а почуття? Радість, горе…
– Вважає, що все можна передати математично, змоделювати – навіть совість!
Фелікс пригорнув дівчину і поцілував у губи. Ще й ще. Сміючись, запитав:
– А кохання?
– Хіба що – в принципі… – сказала задихана дівчина і ще тісніш пригорнулась до нього.
– Принеси мені скрипку.
Того вечора – останнього перед операцією – інститутський сад повнився шовковими звуками. То ячала душа молодого поета, огорнена тривогою і надією. Сподівання світла в очах. 2
– Як ти себе почуваєш? – Юля доторкнулась долонею до його чола.
– Я нічого не бачу.
– На твоїх очах світлонепроникна пов’язка.
– А-а…
– Голова не болить?
– Ні. Тільки втома. В усьому тілі.
– Це нічого, любий, мабуть, наркоз. Головне – операція пройшла успішно, професор дуже вдоволений.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)