Бережний Василь Павлович До Золотої Зорі

Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 162-193.
“…Як сказали жерці, за 11340 років у Єгипті царювали тільки смертні люди, а не боги в людському образі… За цей час, розповіли жерці, сонце чотири рази сходило не на своєму звичайному місці: а саме – двічі сходило там, де тепер заходить, і двічі заходило там, де нині сходить”.
ГЕРОДОТ “Дослідження генератора магнітного полюса, відкритого Никифором Ярковим під крижаним щитом Антарктиди, триває[1].
“Рушійний агрегат”

нашої планети – чи не найбільша таємниця, яку ось уже протягом року розгадують фахівці з різних галузей знань.
Нещодавно відкрито тайник-архів з численними записами на тонких металевих аркушах. Фотокопії цих записів передано до Бібліотеки Інтернаціональної Ради в Парижі, щоб дати змогу лінгвістам світу ознайомитися з ними і якнайшвидше розшифрувати. На прес-конференції, проведеній телемережею “Меркурій”, голова Вченої ради акад. Сокальський заявив, що він і його колеги покладають великі надії на прочитання цих записів. – Саме там сховано відповіді на всі “як?” і “чому?”, – сказав

академік”.
З відеострічки “Хроніка-2302”. Приреченість

Велика довгаста призма кабінету академіка Сокальського була вщерть заповнена м’яким світлом, що просочувалось звідусюди, ніби приміщення оточували якісь ласкаві сонця, а не скам’яніла крига Антарктиди. Академік сидів за робочим столом, який більше скидався на пульт управління з невисоким білим бортом, що виставив перед ученим кілька овальних екранів і панель обчислювальної машини, рясно втикану різноколірними кнопками, клавішами і важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв і видавав на екрани інформацію відповідно до заданого алгоритму. Інколи вчений зупиняв особливо цікаву для нього модель чи ряд символів, вдивлявся, примружуючи очі, потім переводив зображення в запам’ятовуючий пристрій і, зітхнувши та підперши рукою бороду, знову стежив за екранами.

Та зосередитись йому не вдавалося, час від часу академік повертав голову і дивився на стосик паперу, що лежав ліворуч, скраю під бортом. Це була перша ластівка, що випурхнула з-під руки невідомого йому філолога, який відгукнувся на заклик розшифрувати записи металічних аркушів. Може, вченого заінтригував заголовок хроніки – “До Золотої Зорі”? Чи назва комп’ютера, з яким працював філолог, – “Романтик”? Академік тільки й прочитав оці слова, бо мав нагальну роботу, стосик відсунув, зараз не час, загляне хіба що наприкінці робочого дня, але от голова сама собою повертається, і важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабінету кріпився, а тоді таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмяніли, згасли, а він підсунув до себе той білий стосик і почав читати.

…По широкій алеї, що вела від важкого, неоковирного палацу через весь сад – униз, до озера, прогулювалось подружжя з маленьким синком, якого тільки-но почали навчати грамоти. Чоловік і жінка в білому вбранні йшли попід густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьому, що спішити їм нікуди. Розмову підтримували без особливого інтересу, більше мовчали, поглядаючи то на високі акації, наче викувані із заліза, то на присадкуваті яблуні за ними, обтяжені червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, – і по бічних доріжках, і до озера, й назад.

– Хочу купатись! – Білявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан. – Купатися, купатися!

– Але ж не жарко. Бачиш, ніхто не купається.

Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матері, що вона, зрештою, поступилася.

– Ну, ходімо, візьмемо плавки.

Чоловік, мляво помахуючи руками і байдуже вітаючись із зустрічними, почалапкав до озера, зупинився біля самісінької води та й почав спостерігати, як над піщаним дном шмигають табунці довгастих рибок. На душі було тоскно й порожньо.

Малий ще здалеку розігнався і з вереском плюхнувся у воду, здіймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помічав.

– Останнім часом ти збайдужів до всього, – обізвалась дружина докірливо. – Може нездужається?

– Та ні, – знехотя сказав чоловік, тамуючи в собі легке роздратування. – На здоров’я не скаржусь.

От уже ці жінки! Добре знає, в яку безвихідь вона потрапили, а говорить так, ніби нічого й не сталося. “Нездужається…” Вмираюча планета а напівдикими племенами і ніякої надії вирватися звідси, то що йому – веселитися? Краще б уже були загинули всі в космосі, аніж нидіти отут, живучи без мети і надії.

– Остерігайся апатії, Імпете. Ну, от скажи, чого тобі не вистачає на цій планеті? Це ж просто щастя, що ми врятувалися і можемо нормально, в спокої і достатку доживати віку!

– Як оті священні акації, – криво усміхнувся Імпет.

– Аякже – прихідці з неба! – В очах дружини спалахнули іскорки радості, чоловікової іронії вона не сприймала. – І сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони1 такі ж люди, як і ми. Природа розкішна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?

Присіли на плескатий камінь, загрузлий у піску, вона прихилилась до чоловіка, малий Бад брьохався перед очима.

– Ми шукали перспективну планету… – обізвався після довгої мовчанки Імпет. – А де опинилися?

– Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит… Признаюсь, я не сподівалася, що ми врятуємось. Така пробоїна… Наковталася я тоді жаху.

Імпет зітхнув:

– Майже половина екіпажу… Може, з ними вдалося б відремонтуватися…

– Чула, чула про це вже не раз! – перебила дружина. – Але ж, любий мій капітане, хіба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?

– Ти не знаєш одного, Кені, – життя на цій планеті приречене. Спостереження нашої обсерваторії…

Дружина повернула до нього здивоване обличчя.

– Як це… приречене? Хіба життя тут не грунтується на двадцяти амінокислих і чотирьох пуринових основах, як і на рідній нашій планеті? Одержано якісь нові характеристики?

– Та ні, фундаментальні закони діють… Але от енергетика…

– Яка енергетика? Сьогодні ти заповзявся говорити загадками.

– Маю на увазі променеву енергію центрального світила. Зірка ця інтенсивно старіє, згасає. Особливо в ультрафіолетовій частині спектра.

Кені подивилась на небо – світлий диск спокійно плив у високості, освітлюючи планету так само, як і раніше. Опустила очі з затаєною усмішкою, – цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Імпета. І зараз йому потепліло на серці. Може, й справді вона має рацію? Але ж факти… Не хотілось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лиці.

– Вигадки… Ніяких особливих змін у природі не помітно.

– Пояси субтропіків почали звужуватися. Температура світила катастрофічно падає.

Кені знову позирнула на небо, зіщулилась, ніби відчула похолодання, і покликала сина.

– Годі, Ваде, вилазь! Он уже посинів…

Імпет усміхнувся:

– Не бійся, похолодання фіксують лише прилади.

Витираючи малого пухнастим рушником, Кені спитала:

– Що ж показують ваші прилади? На скільки його вистачить? – кивнула в небо.

– Якщо процес ітиме з такою інтенсивністю, як тепер, то приблизно через сім тисяч років…

Не встиг він закінчити фразу, як дружина пирхнула і враз вибухнула таким дзвінким сміхом, якого він давно не чув.

– Сім тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вічність! Ха-ха-ха!

Вона так заразливо сміялася, що й Імпет не зміг стримати посмішки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав і застрибав на одній нозі.

– Ти маєш рацію, Кені, – сказав Імпет, – строк не малий, якщо міряти людським життям. Але ж він пройде? Промине? Припустімо, сто чи більше поколінь ще зможуть прожити на цій планеті. А наступні?

– Наступні щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть…

– Імовірно. Але ж тут ще навіть металургії нема, кам’яний вік.

– А ми хіба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж і наша планета. Ми все одно збиралися переселитись…

– Та збирались, тільки ж не з такою перспективою.

– А мені тут гарно! Сади, озера, гаї… Птаство і квіти… Навколо стільки краси! Відкинь, Імпете, світову скорботу – це химери. Серед такої розкішної природи нудитися протипоказано.

Кені озирнулась навколо – чи ніхто не бачить? – і раптом поцілувала чоловіка. Імпет був радий, що не засмутив дружину, і водночас розчарований таким її оптимізмом.

– Зрозумій, Кені, – без мети життя втрачає сенс.

– Я це розумію, і навіть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна віднайти мету, але до чого тут центральне світило?

Обличчя Імпета спохмуріло, брови зійшлися докупи.

– Як тобі сказати… Світило і планета – стійка система, і ось її рівновага порушується. Негативний космічний фактор зростає, згодом він стане вирішальною силою катастрофи. Хоч трагедія і віддалена у часі, а вже кидає зловісну тінь. Уяви: з полюсів льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рослинність, поля і ліси сховаються під білим покривалом, навіть моря й океани…

– Та перестань, – замахала руками Коні, – мене вже проймає дрож.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Бережний Василь Павлович До Золотої Зорі

Categories: Твори з української літератури

Links