Аналіз вірша А. С. Пушкіна “Заклинання”
Воно було написано в 1830 році, у період Болдинской осіни. Уважається, що “Заклинання”, як і написане в той же час вірш “У берегів вітчизни далекої”, присвячене Амалии Ризнич; однак існує думка, що перше пов’язане зі спогадом про померлу грекиню Калипсо Полихрони. Свідченням цьому може служити ім’я, яким похрещена померла кохана – Леила, ім’я, яким у пушкінських віршах неодноразово була названа Калипсо.
Крізь текст проступає основна думка: любов – длиннее життя. У контексті пушкінської Творчості це цілком закономірно;
Але в день суму, у тиші,
Вимов його, тужачи;
Скажи: є пам’ять про мене,
Є у світі серце, де живу я,
Де настільки ж ясно прочитываема ідея: любов живе в серцях люблячих і після смерті одного з них. І “Заклинання” повно живої туги, що заклинає улюблену повернутися й проклинає все, що звело її в могилу.
Вірш перейнятий сильними переживаннями, сильними емоціями; меж його рядків читачеві маряться морок і ніч. Звертання до загробного миру відкидає на слова тінь містицизму, занурює в “темні” відчуття романтичного
Інтонація й зміст вірша повністю переносять нас у мир, далекий від матеріального. Це потойбічний мир ночі й таємниці, сліз і холоду, відчужений, мир образів, що связуют зі смертю й належить погубленої любові. Ліричний герой звертається до реальності тільки в рядках “…людей, чия злість Убила друга мого…”, але й там він заперечує жорстокість людського суспільства.
У цьому відчуженому світі виділити можна тільки два основних образи: ліричного героя і його коханій. Вони-Те й позначені окремо від усього реального, осторонь, як би наодинці, що ставиться в пряме протиріччя з тим, що вони розлучені. “Улюблена тінь” – явище мрячне; воно описано багатьма словами, і опис зводиться в одну строфу, другу по рахунку. Можна припустити, що в цій строфі ліричний герой характеризує її в такий спосіб: зображує її передсмертний стан: “…Як ти була перед розлукою, Бліда, хладна, як зимовий день, Перекручена останнім борошном…”; за цим треба рядок “Прийди, як далека зірка…”, що позначає кохану ліричного героя такий, який вона була для нього при житті (припустимо, “зіркою”, що освітила його життя); любов загублена, її не можна знайти у фізичному обличчі, – це підкреслено словами “…Як легкий звук иль дуновенье…”. И остання характеристика – “жахливе виденье” – як данина устояної традиції представляти покійних у вигляді навідний страх примар. У всіх цих рядках використане те саме сполучення тропів – епітет і порівняння (причому в сусідніх віршах це – антитеза), чим досягається ефект повної завуалированности Леилы як художнього образа.
Ліричний герой – “заклинатель” – поглинений аж ніяк не міркуваннями про життя й смерть, таємницями загробного життя; його увага зайнята навіть не власним болем втрати (“Кличу тебе не для того… щоб зазнати таємниці труни, Не для того, що іноді Сомненьем каламучуся…”), але визнанням у любові, почуттям до померлої жінки.
Тут більшу роль грає форма вірша, що відповідає обраному поетом назві. У зв’язку із цим заголовок частково виступає як похідне від дієслова “заклинати” (це благання) – ліричний герой просить друга прийти; але містицизм і структура надають йому значення магічних слів. “Заклинання” Пушкіна, як магічна формула, має твердий каркас, структура тексту досить строга (що не заважає рядкам бути художньо образними й гармонійно злитими в єдиний добуток). Приміром, кожну із трьох строф можна розбити на два чотиривірші, у першому з яких рима перехресна, а в другому – кільцева; крім того, перші рядки цих чотиривіршів попарно мають помітна подібність, немов відображаючи або доповнюючи один одного (“ПРО, якщо правда, що в ночі…” і “ПРО, якщо правда, що тоді…”; “З’явися, улюблена тінь…” і “Прийди, як далека зірка…”; “Кличу тебе не для того…” і “Не для того, що іноді…”). Яскраво виділяються також повторювані в кожній строфі останні слова – заклик: “сюди, сюди!..”. У кожній строфі після цього заклику різні розділові знаки – знак оклику, знак оклику й многоточие, многоточие. З останнім многоточием залишається деяка недомовка: можливо, це почуття безнадійності (все-таки загробний мир залишається недоступним для людини; і по ночах, коли “місячні промені сковзають на камені гробові”, могили не порожніють… що, однак, ліричним героєм поставлено під сумнів).
Вірш написаний чотиристопним ямбом, що надає словам легкість; однак застосування асонансу, достаток прикметників, пропуски наголосів і переноси роблять рядка більше співучими. У загальному добуток залишає за собою сильні емоції. Все гармонично, прекрасно складене; вірш просто красиво, зачарує душу образами й музикою слова, пишнотою російського мовлення.
Втім, це не є примітним. Талановитий вірш талановитого поета, великого російського генія, не може залишити байдужим – воно скоряє читача з перших рядків, як і багато інших творів Олександра Сергійовича Пушкіна
(1 votes, average: 5.00 out of 5)