Живу сумний самотній
И чекаю: чи прийде мій кінець?…
Наскільки сильної повинна бути смуток ліричного героя, що він хоче, щоб швидше прийшов кінець його життя! Ці рядки свідчать про те, що він розчарувався у своїх мріях, свого життя. Ніщо вже не може змінити цього щиросердечного стану ліричного героя. І він уже навіть не сподівається, не вірить у те, що це борошно, випробування самітністю коли-небудь закінчаться.
Свою тугу герой порівнює зі станом природи. Прийшла зима, і всі листи обпали. Тільки один усе ще висить на дереві, утримуваний
незрозуміло якою силою. Чому він не впав разом з усіма? Адже життя його закінчилася тоді, коли виявилися на землі інші листи, його друзі. І цей стан не можна назвати життям, а, скоріше, існуванням без якого б те не було сенсу життя.
Так, пізнім хладом уражений,
Як бури чутний зимовий свист,
Один – на гілці оголеної
Тріпотить запізнілий аркуш!..
Можна говорити навіть про старість ліричного героя, але про старість не його тіла, а душі. Він безнадійно утомився від безглуздості свого існування, від того, що йому залишається лише пожинати “плоди серцевої порожнечі”. А що може бути гірше, ніж порожнеча
в серце, коли в ньому немає ніяких почуттів?! Негативні емоції – теж емоції, вони свідчать про те, що людина ще жива. Але порожнеча в серце – ознака духовної смерті або, принаймні, духовній старості.
Ліричний герой відчуває себе зломленим під вагою минулого років, з їхніми прикростями й негодами. Він уже не той, щоб боротися з усім, що йому підносить життя.
Аналіз вірша А. С. Пушкіна “Я пережив свої желанья…”
- Переосмислення давньогрецького міфу в романі К. Гамсуна “Пан”
- Метафоричне сприйняття миру А. А. Блоком
Categories: Нові твори