ТУРНЬЄ, Мишель

(нар. 1924)

ТУРНЬЄ, Мишель (Tournier, Michel – нар. 19.12.1924, Париж) – французький письменник.

Турньє, син гуманітаріїв-германістів, народився у Парижі, хоча його батьки і не були корінними парижанами. Значний вплив на формування характеру та світосприйняття майбутнього письменника справила матір. Вона виховувала дітей у релігійному дусі (була католичкою) та традиціях німецької культури.

Під час навчання на філософському факультеті Сорбонни Турньє здобув глибоку і всебічну філософську освіту – чудово знав античну, середньовічну і сучасну класичну філософію. Особливо на нього вплинули праці Г. Башляра, Ж. П. Сартра, К. Леві-Стросса. У 1946 р. він захистив дипломну роботу про Платона. У рамках вивчення університетського курсу психології Турньє був присутнім під час обходу психічно хворих у лікарні Сальпетрієр. Зацікавившись психопатологією та психоаналізом, він певний час самостійно глибоко їх вивчав. Проте незабаром Турньє розчарувався у психоаналізі, який, на його думку, “найтонші і багатогранні витвори зводить до кількох украй спрощених і вбогих схем”. У 1948-1949 pp. Турньє у Музеї Людини займався етнографією під керівництвом К. Леві-Стросса. Ставши професійним літератором, Турньє зберіг пристрасть до філософії та культорології, зокрема до німецької культури. У його творчості поєднуються філософія та література, реальність і вигадка. Як у більшості авторів XX ст., творчість Турньє “наснажується” “мандрівними” сюжетами з класики, міфів, легенд, притч, символів.

Його романи критики означують романами-міфами – використовуючи відомий сюжет, автор інтерпретує його на свій лад, розвиваючи власну гіпотезу.

Перший роман Турньє – оригінальна версія про Робінзона Крузо та П’ятницю “П’ятниця, або Кола Тихого океану” (“Vendredi, ou les Limbes du Pacifique”) – вийшов друком у 1967 p. і мав широкий розголос. Оскільки, на думку автора, “П’ятниця цілковито загубився на тлі Робінзона і був принесений йому у жертву, я вирішив переписати історію, повернувши П’ятниці належне йому місце”. Перша частина роману – це детальний, неспішний, розмисловий переказ епопеї у дусі XVTII ст., з викладом багатьох відомостей і описом навичок, необхідних працелюбній і старанній людині, котра сповідує цінності європейської цивілізації. П’ятницю Робінзон береться виховувати, радіючи, що “з’явився хтось, кого можна змусити працювати і залучити до благ цивілізації”.

Після вибуху порохових припасів картина різко змінюється. Тепер життя на острові йде за правилами дикуна П’ятниці, головне з-поміж яких – не напружуватися, отримувати задоволення та не ускладнювати собі життя непотрібними умовностями, на кшталт посуду, одягу і т. д. Робінзон зрозумів, що бігати голяка значно приємніше, ніж перевдягатися до обіду; що не треба робити рисових плантацій, якщо навкруги вистачає іншої їжі; немає сенсу вставати на світанку, якщо можна цілий день дрімати у гамаку. І зовсім не обов’язково намагатися розмовляти, оскільки мовчання сповнене мудрості, а висловити необхідне можна і з допомогою жестів. Виявляється, Робінзону “самому давно вже остогид надокучливий і одноманітний порядок, але не вистачало відваги позбутися його”.

У результаті Робінзон і П’ятниця помінялися ролями. Тепер П’ятниця навчає важливих навичок – пускати у небо стріли, вправлятися із повітряним змієм, майструвати арфу із козячого черепа, влаштовувати з пороху феєрверки. Якщо у першій частині роману нас учили тверезо розмірковувати і працювати, то у другій – навчають “щасливому та приємному життю, сповненому здорових і бурхливих ігор та дивовижних вигадок”. Коли до острова причалює корабель, Робінзон, з огидою спостерігаючи суєту матросів на палубі, вирішує остаточно залишитися на острові. Натомість П’ятниця потайки втікає вночі на корабель.

У своїй версії Турньє прагне відновити цільність існування людини, повертаючи її до першовитоків – до природного життя. На його думку, у житті цивілізованої людини не вистачає спонтанності, гри, природної радості від спілкування з навколишнім світом. Але й, своєю чергою, “дикій” людині, якщо вона прагне до нового досвіду і здатна дивуватися та навчатися, цивілізація з її здобутками може дати багато чого, у будь-якому випадку може бути цікавою та корисною. Після виходу друком, у тому самому 1967 p., книга була пошанована премією Французької Академії за найкращий роман, а Турньє відразу ж зажив слави. У 1975 р. письменник переробив роман для дитячого читання – “П’ятниця, або Дике життя”.

Роман Турньє “Лісовий цар” (“Le Rui des aulnes”, 1970) називають найкращим романом 70-х pp., що заклав фундамент того, що у 80-х pp. означили “постмодернізмом”. Сюжет грунтується на похмурих давньогерманських легендах про Лісового царя – викрадача та вбивці дітей, за мотивами яких був написаний “Вільшаний король” Й. В. Гете. Події розгортаються у період становлення нацизму. Головний герой – автомеханік Абель Тіффож, котрий з волі долі стає Людожером із Кальтенброна, давнього тевтонського замку, де зібрані діти з усієї околиці. Це історія людини, яка читає знаки і кориться долі, яка фатальним чином повторює долю інших втілень міфічних гігантів – людожерів: Вільшаного короля, св. Христофора, а також Герінга і Гітлера – людожерів із Ромінтена і Растенбурга. Особиста історія героя є своєрідною прелюдією до подорожі у країну чистих символів, якою постає у свідомості Тіффожа Пруссія, країна, де доля головного героя врешті-решт розчиняється, наче якийсь спалах.

Роман має складну ідеологічну композицію, у ньому переплітаються ряд культурних шарів, пристрасті і жах змішані з любострастям і архетипами колективного позасвідомого. Водночас проблематика твору виходить далеко за межі інтертекстуальних ігор і мультикультурних пошуків. Використовуючи “міфологічний” ракурс, Турньє досліджує феномен і магічну природу фашизму. У 1970 р. письменникові за роман “Лісовий цар “присудили Гонкурівську премію, а в 1972 р. він став членом Академії Гонкурів. У 1996 р. за мотивами роману було знято фільм “Огр” (Німеччина, реж. Ф. Шлендорф, у головній ролі – Дж. Малкович). За версією фільму, Аббель Тіффож збирає хлопчиків для виховання у школі юних нацистів.

Твори Турньє інтертекстуальні, але письменник прагне до поєднання образу та суті. Для нього роман – художнє дослідження сучасного світу за допомогою неоміфу, коли твір може бути міфоцентричним або міфопоетичним. Він використовує чимало прийомів постмодерної естетики, проте до постмодерністів Турньє зарахувати не можна, оскільки його мета – не естетичні забав-лянки з текстом, а пізнання і проповідь утраченої істини, з’єднання світу, який розпадається.

Турньє багато працює у жанрі новели – збірки “Тетерук” (“Le God de bruyere”, 1978), “Опівнічний закоханий” (“Le Medianoche amoreux”, 1989), пише казки, алегоричні притчі та повісті (“Бабуся Метелиця”, “Втеча хлопчика-мізинчика”, “Жіль і Жанна”), прозу для дітей. Із цього ряду найвідомішою є повість “Жіль і Жанна” (“Gilles et Jeanne”, 1983) – про фатальну зустріч маршала Франції Жіля де Ре з Жанною д’Арк, що згодом привело його, заклопотаного пошуками філософського каменя, на багаття інквізиції.

Турньє є також автором есе й інших романів – “Метеори” (“Les Meteores”, 1975), “Золота крапля” (“La Goutte d’or”, 1986), “Гаспар, Мельхіор і Бальтасар” (“Gaspaid, Melchior et Balthazar”, 1980). Книги “Гаспар, Мельхіор, Бальтасар” (історія трьох царів, котрі принесли дарунки немовляті Ісусу) та “Золота крапля” (подорож під-літка-бербера з Африки у Францію у пошуках своєї світлини, зробленої французьким туристом, є, по суті, мозаїкою, набором пов’язаних між собою оповідань, історій, притч. У романі “Елеазар, або Джерело та Кущ” (“Eieazar, ou la Source et le buisson”, 1996) повернення до першоджерел життя відбувається через переосмислення біблійних сорокарічних блукань по Синайській пустелі. Нове прочитання Біблії вказує людині шлях, який вона повинна пройти, відкриваючи для себе “землю обітовану”. Турньє поєднує віддалені хронологічні потоки – біблійні часи, XIX і кінець XX ст., міфи, легенди, літературні тексти, відкриваючи нові шляхи пізнання у літературі.

Турньє – пристрасний фотолюбитель і філософ фотографії. Він пише тексти-роздуми до власних світлин і коментарі до робіт відомих фотографів. Турньє видав кілька фотоальбомів. У найвідомішому, “Замальовки зі спини” (“Vues des dos”, 1981) зібрані зображення зі спини невідомих людей – виявляється, спина може багато чого розповісти про людину.

В основі творів Турньє закладений принцип дихотомії, тобто поєднання протилежних первнів задля створення цілісної картини. На думку автора, сучасна цивілізація тяжіє до роздрібненості і втрати єдності, через те розпливчастість світу потребує особливого способу його відтворення. Звідси звернення до міфу, бажання працювати з ним, залучитися до нього, хай і членуючи та перекроюючи на власний розсуд. Романи Турньє знаменують час виникнення дуже поширеної в останній чверті XX ст. літературної форми роману-міфу, для якого характерні обігрування відомих сюжетів і символів, використання архетипів колективного позасвідомого, переплетення культурних і хронологічних шарів.

І. Ермакова

ТУРНЬЄ, Мишель