“Євгеній Онєгін” самий задушевний твір Пушкіна

У Пушкіна відчувається й критичне відношення до героїв роману. У зображенні поета Онєгін близький до тих персонажам західноєвропейського реалістичного роману, які втілювали собою сучасної людини “з його озлобленим розумом, що кипить у дії порожньому”. Пушкіна відзначає разом з тим, що лихом обох його героїв є відірваність від народного грунту. Він простежує і її джерела, розповідаючи про виховання Онєгіна. Пушкіна засуджує поверхневий і антинаціональний характер дворянського виховання. Грибоєдов, Крилов, всі передові письменники

того часу підкреслювали, що світське виховання було відірвано від національного грунту, від потреб російського життя. Ця відірваність характерна не тільки для Ленского, але й для Онєгіна, що в ньому відчула Тетяна.

Її образ – втілення народної стихії. “Російська душою” Тетяна – дівчина із дворянського середовища. Але

* Вона в сім’ї своєї рідний

* Здавалася дівчинкою чужий

Їй властиві мрійність, замкнутість, прагнення до самоти. Вона різко відрізнялася своїм характером, своїм моральним виглядом, духовними інтересами від звичайних дівчин дворянської провінції, начебто її сестри Ольги. Тетяна

повна щирості й чистоти у своїх почуттях. Вона не знає ні манірної манірності, ні лукавого кокетства, ні сентиментальної чутливості – усього того, що було властиво більшості її перевесниць, що одержали виховання або в “дурки англійської породи”, або в “норовливої мамзели” – француженки. Вона любить Онєгіна “не жартуючи”, серйозно, на все життя. Її чистий^-чисте-наївно-чисте, зворушливе й искреннее лист дихає глибоким почуттям, повно піднесеної простоти. Вона живе насамперед своїм чуйним серцем, але в ній пробуджується й розум, свідомість мислячої дівчини, що зрозуміла натуру Онєгіна й виявилася наприкінці роману вище його. Інтелектуальний розвиток Тетяни допомагає їй у Петербурзі зрозуміти й внутрішньо відкинути “осоружного життя мішуру”, зберегти свій високий моральний вигляд.

Думка Тетяни пробуджується й першим гірким досвідом її серця, і читанням книг, головним чином романів, які “їй міняли всі”, вона читала й Ричардсона, і Руссо. Але на відміну від Онєгіна й Ленского Тетяна завжди була зв’язана з усім росіянином, рідним. Вона любила російські пісні й Казки, вірила в народні прикмети, ворожила разом із двірськими дівчинами. Кращі якості особистості Тетяни, виховані в ній нянькою, ідуть коріннями в народний грунт. Пушкіна міг послатися на доброчинну роль Орисі Родіонівни в його власному вихованні. Тетяна втілює в собі російський національний характер.

Із глибоким співчуттям Пушкін розповідає про сумну частку няньки Тетяни. У нарисах Пушкіна “Подорож з Москви в Петербург” є зауваження, що ілюструє трагічний характер долі няньки, як вона зображена поетом. “…Несчастие життя сімейної є відмітна риса у вдачах російського народу,- писав Пушкін, маючи на увазі кріпосне селянство.- Шлюся на російські пісні: звичайний їхній зміст – або скарги красуні, виданої заміж насильно, або докори молодого чоловіка осоружній дружині. Весільні пісні наші сумовиті, як виття похоронний. Запитували один раз у старих селянок, по чи страсті вийшла вона заміж? “По страсті,- відповідала баба,- я було затялася, так староста грозив мене висікти”.- Такі страсті звичайні. Неволя шлюбів давнє зло”

Саме це зло, що було вираженням кріпосної неволі селянства, Пушкін і підкреслив в оповіданні няньки про свою молодість. Але така ж у зображенні Пушкіна виявилася й доля самої Тетяни, на образі якої й щодо цього лежить печатка народностей. Її відповідь Онєгіну наприкінці роману теж у розумінні Пушкіна прояв народної моральності: не можна будувати своє щастя на горі й стражданні іншого. Це свідомість своїх моральних боргів надзвичайно характерно для Тетяни. Саме воно ставило пушкінських героїнь вище навколишнього її порожнього світського суспільства, допомагало їй переносити своє горе.

Загальний зміст роману виражений у долі його трьох головних героїв. Все краще в російському суспільстві – піднесені душі, як Ленский, розумні люди, як Онєгін, вірна своєму боргу й своєму серцю Тетяна – осягає трагічна доля. І Пушкін оповідає про неї як про типове явище російського життя того часу, будь це сумна частка кріпосної жінки або трагедія декабристів.

Живим страждаючим душам роману протистоять у ньому ” Мертві душі ” – петушковы, буяновы й інші, вигляд яких згодом з такою рельєфністю й з “гірким сміхом” запам’ятав Гоголь. Уперше гоголівські типи зустрічаються серед гостей на іменинах Тетяни. А в петербурзьких вітальнях проходять “мертві душі” вищого світла, про які буде писати Лермонтов у своїх добутках, “облитих гіркотою й злістю”.

Роман Пушкіна, правдиво відтворюючи дійсність, учив нехтувати дворянсько-кріпосницьке суспільство, ненавидіти порожнє, егоїстичне життя, звеличував все прекрасне, справді людське, проголошував необхідність зв’язку російської культури з життям народу. От чому “Євгеній Онєгін” Пушкіна з’явився найвищою мірою народним добутком, “актом свідомості для російського суспільства, майже першим, але зате яким великим кроком уперед для нього!”,- писав Бєлінський.

Сам Пушкін протиставляв свій роман як классицистической, так і романтичної літературної традиції. В “Євгенію Онєгіні” він створює форму реалістичного роману, “у якому відбилося століття й сучасна людина зображена досить вірно…”. “Євгеній Онєгін” був глибоко історичний і по методу зображення дійсності, і по своєму змісті. Бєлінський бачив в “Онєгіні” картину російського суспільства, узятого й одному з найцікавіших моментів його розвитку. Із цього погляду “Євгеній Онєгін” є поема історична в повному розумінні слова,- писав він,- хоча в числі її героїв немає жодного історичної особи”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Євгеній Онєгін” самий задушевний твір Пушкіна

Categories: Нові твори

Links