Образ Івана Васильовича героя оповідання “Після балу”


В образі Івана Васильовича – героя оповідання “Після балу” – Л. Н. Толстой показав нам типової людини того часу, студента, можна сказати, обивателя, що коштує осторонь від більших справ, що живе скромно й нічим не відрізняється від інших зовні. Разом з тим за цією безликою фігурою коштує щось більше: через характер Івана Васильовича Толстой показує відношення (яким воно “повинне бути”) кожної чесної й чималої людини до того, що діється в країні. Письменник гнівно викриває в доступній і витонченій формі пороки того часу, коли було написане оповідання, ототожнюючи їх з минулим. Іван Васильович-Оповідач з’являється перед нами побіленим сивинами великодосвідченим, що прожила чимале життя людиною, можна сказати, учителем молоді, людиною, що мала вплив на молодь і, що викликав у її повага.

Він приймається розповідати про “справи давно минулих днів”. Навіщо Толстой уводить цей прийом? Саме для того, щоб показати подібність між минулим і сьогоденням. Але звернемося до оповідання. У той час ( 40-е роки XІX століття) Іван Васильович було студентом в університеті, “веселим і жвавим малим, так ще й богатим”. Увесь свій час він віддавав розвагам так веселим пригодам (а іноді й навчанню). Любив він вечори й бали, добре танцював і, на думку дам, був просто красень. Загалом, він не відрізнявся від інших молодих людей свого часу – був так


же легковажний і зовсім не думав про моральні категорії, про державні справи, про філософські істини. Останній же час його душу цілком займала любов: він був безумно захоплений дочкою полковника Б. Варенькой – писаною красунею, за якої доглядали багато кавалерів. Трапилося так, що Іван Васильович був запрошений на бал до одного багатого камергера, губернському проводиреві дворянства, добродушному дідкові.

Бал був шикарним: грала гарна музика, був накритий дивовижна вечеря, але головне – серед гостей була Варенька Б., що особливо радувало Івана Васильовича. От почався бал, Іван Васильович майже увесь час танцював з Варенькой. Вона посміхалася йому, і він був щасливий своєю любов’ю. Він дуже нервував, коли танцював не зі своєю обраницею, і завжди дивився в її сторону, начебто на свою пару. Іван Васильович не знав, чи любить Варенька його, але почитав за щастя своє власне почуття. Цією своєю любов’ю він був повністю упоєний, він любив, здавалося, увесь світ, всіх гостей, господарку у фероньерке, батька, буквально всіх. Захват, радість, любов і щастя перемішалися в його душі, і він перебував на верху блаженства.

І Варенька була прихильна, що тільки збільшувало щастя. Особливе враження зробив на Івана Васильовича батько Вари – “ставний, високий і свіжий старий” з рум’яною особою, бакенбардами, підведеними до вусів і “зачесаними вперед височками”. Він посміхався, груди його були прикрашені орденами, “він був військовий начальник типу старого служаки миколаївської постави”. Коли господарка вмовила його пройтися в танці з дочкою, він згадав молодість (раніше він непогано танцював), і, незважаючи на свої роки, з достоїнством, граціозністю й добірністю виконував всі “па”. Дочка була щаслива, коли їм аплодували: вона щиро любила свого батька, і її любов передавалася через неї й до Івана Васильовичу. Особливо розчулювали його чоботи полковника Б. – старомодні, із квадратними носами.

Говорили, що він не замовляв собі нових чобіт, щоб одягати свою дочку. Івана Васильовича дуже торкнула ця турботО. Він щиро полюбив батька Варенькі. І от кінчений бал. Попрощавшись із Варенькой, Іван Васильович уже над ранок відправляється додому. Намагаючись заснути, він розуміє, що йому не до сну: почуття любові до Варі переповнило його. Про неї він тільки й думає, нею тільки й живе. Іван Васильович вирішує відправитися назад, у будинок Б., побачити неї, може бути, ще раз. Він вийшов з будинку.

Погода стояла як на масницю, але трохи похмура, нудна, сира. (Тут Толстой застосовує прийом нагнітання, підводить читача до кульмінації. Слова “похмура”, “чорна” повторюються кілька разів.) Підходячи до будинку Б., на пустирі Іван Васильович побачив щось чорне, страшне. Грала вересклива жахлива музикО. Іван Васильович подумав було, що це навчання, але, підійшовши ближче, зрозумів, у чому справО. Між двома рядами солдатів у шинелях унтер-офіцери вели прив’язаного до прикладів татарина-солдатО. Його ганяли “крізь лад” за втечу. Удари, нещадні і сильні, обрушувалися на спину його, що являла собою якесь криваве місиво. Татарин стогнав, падав, його піднімали, сипалися удари, верещала флейтО. А поруч випливала висока фігура військового, шедшего твердою й упевненою ходою, що здалася Іванові Васильовичу знайомій. Це був батько Вареньки.

Парубок став свідком жахливої сцени: за те, що один солдат слабко вдарив, полковник став бити його по особі. Після всього побаченого Іван Васильович не пішов до Б. Він міцно задумався: чому полковник, добрий і веселий на балі, так надійшов? Може бути, так і потрібно? Іван Васильович так і вирішив, але усередині його бушував протест. Незважаючи на всі виправдання, він не зміг більше мріяти про кар’єр військового {і не став їм згодом), навіть чомусь охолонуло його почуття до Вареньке. Що ж криється за цим? Зовні погодившись і примирившись із учинками полковника, з порядками того часу, Іван Васильович не міг забути це й простити. Совість кожної людини підказує йому, як потрібно надходити.

Так вийшло й з Іваном Васильовичем, що відбилося на всій його подальшій долі. Основна ідея Толстого така: навіть не вирішуючись повстати відкрито, людина повстає внутрішньо проти жахливих порядків, беззаконь і пережитків минулого, не померлих і в сьогоденні.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Образ Івана Васильовича героя оповідання “Після балу”

Categories: Шкільні твори

Links