Фольклорні мотиви в “Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова” М. Ю. Лермонтова
1. Художні засоби зображення героїв. 2. Героя з народу й царське наближення. 3. Значення образа пануючи Івана Васильовича. Уже сама назва “Пісні про царя Івана Васильовича, молодого опричника й відважного купця Калашникова” М. Ю. Лермонтова зближає її з усною народною творчістю. Чому? Відповідь потрібно шукати в перших рядках поеми: Ох ти тої еси, цар Іван Васильович!
Про тебе нашу пісню склали ми, Про твово улюбленого опричника Так про сміливого купця, про Калашникова; Ми склали неї на стародавній лад, Ми певали її під гуслярний дзенькіт
Ай, хлопці, пийте – справу розумійте! Уже потіште ви доброго боярина И бояриню його білолицю! Ці слова свого роду приспів “Пісні…
“. Нерідко Лермонтов використовує слова-синоніми, щоб підкреслити значимість висловлення: “не знайти, не знайти такої красуні”, “забегались, заигралися”, “сходилися, збиралися відважні бійці московські”, “розгулятися для свята, потішитися”. Подібний прийом дуже розповсюджений у добутках усної народної творчості. Крім того, Лермонтов використовував порівняння, характерні саме для фольклорної традиції: …Ходить плавно – начебто лебідонька; Дивиться солодко – як голубушка; Мовить слово – соловей співає; Горять щоки її рум’яні, Як зоря на небі божием…
Силу Калашникова молодші брати порівнюють із вітром, що жене слухняні хмари або з орлом, що скликає орляти на бенкет, зоря над Москвою – із красунею, що умилася снігом. Та й сюжет “Пісні… “, по суті, теж ріднить поему з усною народною творчістю.
Герої російських билин борються “за правду-матінку”, як і Степан Калашников. Звичайно, билинним богатирям доводилося найчастіше боротися із чудовиськами й чужоземними загарбниками, а супротивник “відважного купця” всього-на-всього “слуга пануючи, пануючи грізного”. Але цікаво відзначити, що Калашников перед кулачним боєм на Москві-Ріці називає Кирибеевича “бусурмаиским сином”, але ж ворогів російської землі издревле називали басурманами.
Це “ласкаве” прозвання, що Калашников дає своєму супротивникові, було б неправильно назвати лише гнівним випадом ображеного чоловіка, що вийшов на бій заради підтримки честі своєї дружини. Щоб зрозуміти, чому Калашников саме так назвав свого ворога, потрібно розібратися, хто ж такий Кирибеевич? Кирибеевич – царський опричник; так називали царську охорону, що Іван Васильович Грозний використовував у боротьбі з неугодними йому людьми в 1565-1572 роках Єдиним законом для опричників була воля пануючи (і власна, головне, щоб вона не суперечила царським наказам). Не знаючи межі беззаконь, опричники заслужили сильну ненависть народу.
Слово “опричник” стало синонімом слів: “розбійник”, “гвалтівник”, “лиходій”. Не випадково в “Пісні… ” саме опричник виступає як негативний персонаж і питаетсясоблазнить чужу дружину. Н. М. Карамзин в “Історії держави Російського” так описував час опричнини: “Опричник, або кромешник, – так стали називати їх, як би нелюдів тьми кромішньої, – міг безпечно тіснити, грабувати сусіда й у випадку скарги брав з його пеню за безчестя…
Сказати нечемне слово кромешнику – значило образити самого царя…”. Але повернемося до твору Лермонтова. Що ще ми знаємо про Кирибеевиче? Перечитаємо ті рядки, де цар докоряє свого “вірного слугу” за його дивну неуважність на бенкеті: Непристойно ж тобі, Кирибеевич, Царською радістю гнушатися; А з роду ти адже Скуратових, И семьею ти вигодуваний Малютіній!.. Г. Л. Скуратов-Бєльський, прозваний Малютою, був одним з вернейших наближених Івана Грозного, активним учасником численних кривавих розправ.
А Кирибеевич, герой поеми Лермонтова, доводиться цьому нелюдові родичем, до того ж він виріс у сім’ї Малюти! Тепер стає зрозумілий зміст слів Калашникова, що назвало Кирибеевича “бусурманским сином”. Для Степана Парамоновича та й для всього російського народу опричник – це той же завойовник, загарбник, що прийшов грабувати й розоряти Російську землю. Якщо для Кирибеевича закон – це царська воля й власні примхи, то Степан Калашников виходить на бій не тільки за честь дружини, він відстоює ” правду-матінку” вищий закон совісті й справедливості, даний не царем, а Богом.
Калашников не шукає справедливості в царя, розуміючи, що той охотнее стане на сторону свого “вірного слуги”. “Відважний купець” чесно відповідає цареві, не піклуючись про те, чим ця правда може загрожувати йому самому: “… я вбив його вільної волею”.
Цікаво відзначити, що Степан Парамонович просить оберігати грізного царя своїх близьких – дружину, дітей і братів. Прощаючись із братами, він у кращих російських традиціях просить їх поклонитися його дружині й рідному дому, а ще помолиться за його душу, “душу грішну”. Імовірно, тому, що Степан Калашников намагався жити по совісті й умер за праву справу, російські люди згадують про нього, проходячи повз його могилу на перехресті трьох доріг: Пройде стара людина – перехреститься, Пройде молодець – приосанится, Пройде дівиця – пригорюнится, А пройдуть гуслярі – проспівають пісеньку А як же цар Іван Васильович? Адже в назві поеми його ім’я коштує першим! Звичайно, образ пануючи з “Пісні…
” далекий від реального історичного портрета Івана Грозного. Автор повністю знімає із царя всяку відповідальність за неварте поводження його “вірного слуги”: Ох ти гой еси, цар Іван Васильович! Обдурив тебе твій лукавий раб, Не сказав тобі правди щирої, Не повідав тобі, що красуня В церкві божией перевінчана, Перевінчана з молодим купцем За законом нашому християнському. Однак справедливого й мудрого правителя, мрія про яке знайшла відбиття в багатьох добутках усної народної творчості, з Івана Васильовича не виходить.
І це теж ріднить “Пісню… ” с фольклором – згадаємо Іллю Муромця, якого князь Володимир не оцінив по ньнього заслугам Розгніваний цар стратить купця Калашникова за те, що він убив у кулачному бої його “вірного слугу” Ки-Рибеевича, одночасно обіцяючи “подарувати” зі своєї скарбниці вдову й дітей Степана Парамоновича, а його братам дозволити “торгувати безданно, безпошлинно”. Але всі обіцяні царські милості губляться на тлі трагічної смерті Степана Калашникова. Тому-Те “відважний купець” так і доріг народу, що заради вищої цінності, який він уважає справедливість, ця людина не пошкодувала власного життя. Такі істинно народні герої, які завжди стояли “за землю Росіянку”, “за правду-матінку” і “за віру православну”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)