“Запити” Вяземського Жуковському “Запити…”, звісно, ставили під як ті чи ті рішення Жуковського як редактора і видавця. Замітка Вяземського явно вписувалася у актуальну тоді полеміку карамзинистов і архаистов, пов’язані з властивій неї риторикою. Автор не скупився на чудові ступеня в оцінках (твори “своїх” чи “нейтральних” авторів – “прекрасні”, “чужих” – “уродливейшие”), використовував карамзинское вираз “бомбаст”, висміюючи з його за допомогою стиль архаистов зі своїми “громом
слів в місця”. Деякі з його “запитів пану Василю Жуковському” нагадували епіграми в прозі, причому у них іронія робила їх спрямованими не проти видавця, а проти нібито скривджених їм письменників. Яскравий приклад – дотепний питання Жуковському щодо П. І. Голенищева-Кутузова і Д. І. Хвостова, найодіозніших постатей серед архаистов: “Хотів би дуже запитати Вас, навіщо не взяли Ви жодної п’єси ні з Кутузова, ні з Хвостова, але вгадуючи, що ви сказали було б у відповідь: було потрібно був їхній прочитати, ми мовчимо”. Таку уїдливу критику, багату особистостями, в 1810 року Вяземський опублікувати не
зміг. Але через півстоліття він вважав за потрібне саме “Запитами…” відкрити перший тому свого Повного зібрання творів (їх випереджало лише “Автобіографічне запровадження”). І це дійсно, ця замітка, яка зафіксувала як цілком справедливі полемічні “запити”, і невиправдано суворі, дуже показова спершу становлення Вяземського як критика-полемиста, що формувався під час осмислення насамперед літературної, критичної та видавничою діяльності Жуковського. Якщо юний Вяземський підкреслено вимогливий, часом і прискіпливий до Жуковському, те із часом він став головним захисником і пропагандистом. До речі, лише кілька років тому після “Запитів…” Вяземський саме Жуковському запропонував роль свого “архітектора і помічника” у роботі іншим видавничим проектом – “прибудовою” до “Пантеону іноземної словесності” М. М. Карамзіна. Причому Вяземський спеціально підкреслив: “без тебе жодного внаслідок чого не візьмуся, і і коли ти не схвалиш моєї думки і погодишся мені сприяти, моє б залишиться назавжди б [виділено Вяземським – І. П.]”. Сумне припущення Вяземського виявилася пророчою: видання тоді був підготовлено. У 1827 року надійний літератор і активна діючий публіцист Вяземський на одній із програмних медиа-критических (якщо використовувати сучасне поняття) статей в “Московському телеграфі” беззастережно відніс Жуковського, на той час практично призабутого від журналістики, до вищої “розряду” у вітчизняній “журнальної геральдиці”. Він поставили поруч із Сумароковым, Новиковым, Криловим, Карамзіним, що забезпечили Росії “успіхи періодичні”. Тепер досвід “Вісника” Жуковського для Вяземського як і цінний, як і карамзинского, й у своє чергу, служить точкою відліку для досить скептичною оцінки періодики другої половини 1820-х років: “Прикро, що ця гілка літературній діяльності не залишилася в нашій подібних руках”. Так судження про видавничої практиці Жуковського знову виявляється полемічно забарвленим і включеною у дискурс літературно-суспільної, зокрема журнальної, боротьби, але сьогодні вже з який силу “торговим напрямом”. У другій половині століття відношенні Вяземського до журналу Жуковського з’явилися нові ракурси. Посилилися ностальгічні ноти: “Вісник Європи” було не сприйматися як вісник загальній минулої молодості. Разом про те Вяземський обмежувалося ліричними спогадами. Його усі так більше залучали можливості періодичного видання як важливого історичного джерела. Судячи з одній з нотаток в “Старій записнику зболені”, в Жуковском-редакторе критик також виділяв прагнення реалізувати цю функцію журналу, що оприявнювалась у публікації різноманітних “відгомонів колись живої мови”, “дробів життя”, таких поважних у тому, “щоб перевірити підсумки минулого”. У “Старій записнику зболені” звернуто увагу поки що не одну сферу діяльності Жуковського в “Віснику” – театральну критику. Його “Московські записки” (1809, № 22, 23) про гастролях “дівиці Жорж” (так Жуковський називав знамениту французьку акторку Жорж – М.-Ж. Веймер, яка виступала тоді Москві) Вяземський справедливо кваліфікував як “майстерні і чудові звіти”. Це були “швидкі”, але дивовижно змістовні (особливо на той час) статті “тонкого і проникливого” критика про спектаклях з аналізом та тіла п’єс, і особливості їх втілення на сцені, психологічної достовірності акторської гри, зі порівнянням різних манер – драматургічних і виконавчих. Показово, як Вяземськи
й вибудував своє розмірковування про майстерності Жуковського в “Московських записках”. Негативна конструкція на початку (“немає у них сухості, ні вульгарної журнальної балаканини, ні вчительського важничания”) полемічно загострювала таке з ним твердження головних достоїнств Жуковського – безпосередності і водночас грунтовності його критичних висловлювань. Адже що його, по В’яземському, вирізняла “жива передача живих і глибоких вражень, перевірених освіченим і досвідченим смаком”. Причому останньої формулі, швидше за все свідомо, майже дослівно відтворено визначення ідеального критика зі статті Жуковського “Про критиці”, написаної тому самому, як і “Московські записки”, 1809 року. Наприкінці аналізованої нами записи Вяземський прямо артикулював важливу йому в пізні роки опозицію літературна “класика” першої третини ХIХ століття – літературна сучасність: “Перечитуючи їх [“Московські записки” – І. П.] і читаючи новітні оцінки театрального мистецтва і рух, мушу зізнатися, що журнали та газети наші, по крайнього заходу, цьому плані, пішли далеко, але тільки вперед”34. У результаті “Старій записнику зболені” Вяземського з’єдналися дуже точна ретроспективна оцінка Жуковського як однієї з зачинателів серйозної театральної рецензії у Росії невиправдано негативна – театральних критиків пізнішого часу. Щоправда, надбанням більш-менш широкого загалу ці судження Вяземського стали загалом у кінці століття, вже після смерті Леніна.
