Я марив лицарем явитись перед вами (Олександр Олесь)
Неповторність Творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку Водночас він іронізував над тим, що поета турбує тільки Кохання, і бажав своєму молодшому побратимові “приємної забави”. У двадцятих роках літературознавець П. Филипович відводить Олесеві найвидатніше місце серед поетів свого покоління, хоча відзначає, що історичне призначення його як митця “було саме таке, щоб “все життя збиратись тільки жити” та щоб замість них “повстав
Олесь – природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому “з журбою радість обнялась”, не чужий сучасному читачеві. Датований 1906 роком вірш “З журбою радість обнялась” складається всього з двох строф, в яких визначене поетичне кредо Олеся. Образ журби з радістю в обіймах наводить на думку, що не буває радості
Олесь висловив думку про те, що він і сам не знає, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Може, творчість народжується зі страждання і стає джерелом розради для багатьох людей, які шукають відповіді на болючі для себе питання?
Літає радість, щастя світле,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти…
А сльози ще тремтять на них.
У поезії “Слово рідне! Орле скутий!.,” Олесь не оспівує слово, а закликає його спочатку стати мечем,” а в наступному рядку сонцем. Сонце і меч – знову протилежні символи. Слово, як і життя, в розумінні Олеся, – це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. На початку вірша Олесь з болем констатує, що рідне слово кинуте на сміх чужинцям, його зреклися діти. Одначе вже в наступній строфі слово оживає і сміється в шумі дерев і музиці зір, в співі степів і реві Дніпра. В чому ж сила слова? Слово-меч захищає, стає в обороні рідної землі, а слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.
Для автора доля рідної землі, як і його особиста, невіддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опинився в еміграції, його поезія так і не піднялась до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився кровний зв’язок, який живив творчість Олеся. Без рідного краю Олесь, перестав бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе.
Нащо я вам?
Вас в стані сила,
Не звіть мене!
Ваш стан – могила,
І в ваших жилах біла кров.
Холодні й загальні слова безсилі пояснити трагедію митця, приреченого на самотність, страждання й смерть на чужині. Поет так хотів вгледіти ліс, май і сонце в коханому краю, де покинув свою душу. Душа Олеся – його поезія – попри все залишилася на рідній землі. Сьогодні ми повертаємося до неї довгим, покрученим шляхом.
…Хіба не камінним є те серце, що не здригнеться, читаючи страшний присуд Олеся собі самому:
Я марив лицарем явитись перед вами,
Гінцем і вісником життя!
І ось стою з порожніми руками
В сльозах ганьби і каяття.
Хай громом присуд ваш мене ударе,
Хай серце проймуть блискавки…
О рідний громе, рідні Хмари,
О смерть від рідної руки!..
(2 votes, average: 2.50 out of 5)