Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Скорочено) – Старе – та поновлене

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут – кидай свою роботу, їдь у гласні!

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не

всі. То все були козачі писарі та голови. (…)

– А ви, капустяні голови! – (…) повернувся становий до козачих

Гласних. – Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди

Поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. –

Визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од

Котрого так і несло горілкою. – Кис би собі у Хайки в шинку… Ні, у

Гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє

Слова вимовить, а теж – і собі між люди… у гласні!!.

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він

кинув їх та до кріпаків:

– А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру

Злупили?.. А тепер – думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд, – то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті. (…)

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор (…)

– Це напасть, та й годі! – каже якийсь писар. – Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти…

– А нашому братові, – увернув грізно Чіпка, – треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці. (…)

Саєнко, син сотниченка, попрохав “слова”. (…) А на заключку всім

Гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних –

Селян. (…)

– Ось хіба Варениченко… – якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок. (…)

– Вьі желаете? – спитав його предводитель.

– Та коли людська ласка та панська воля, – одказав Чіпка, підводячись, – то й про мене.:.

Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю. Пустили на голоси: вибрали Чіпку. (…)

Вибори скінчились. Селяни пороз’їздились по домівках. Пани забенкетували у городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.

– А що?

-” Усе гаразд! – скрикнув радо Чіпка. – Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі…

– Невже? – разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.,

– Далебі… вибрали! – хвалиться він.

– Кого вибрали? куди? – почувши останнє слово, питає Мотря,

Висунувшись у вікно. ‘

– Мене вибрали, мамо, в управу!

Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.

– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо. – Ще, не дай Боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі – буде…

– Не бійтесь, мамо: не подамся! – заспокоює її Чіпка.

– Ще встрянеш куди… – своє таки Мотря.

– Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, – одказує без гніву Чіпка. – На те їх воля… А може, я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю…

– Г вже, сину! Ти – один, а їх скільки…

– Один, та добрий, – оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату. Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити – збирався добро робити: грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію – давнє забути і сліз його загладити… А вийшло так, що – де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося – та не сталося! Пани – оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат дворянин братається з “хамом” та ще підводить до того й других. (…)

Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… (…)

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.

– Чим? – пита Чіпка.

– Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли – ледве дише.

– Гм… А що у вас чувати доброго?

– Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он,

Розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцять

Наїхало, – та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, Господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою… “Так… так! – думає він. – Оце ж воно йому й ікну лося!..” (…)

На другий день поїхав Чіпка до тестя. (…)

У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. (…) Його мучений вид уразив Чіпчине серце – аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого.

– Максиме! – обізвалась вона.

– О-ох! – одказав Максим, важко зітхнувши.

– Чіпка приїхав. . .

– Тату! Здорові були, – привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

– Ох-о-ох!..

– Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув – і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся… Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд – погляд наглої смерті… Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок, – Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…

Галя глянула – і скрикнула… “Умер!., умер!..” – кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки. (…)

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.

– Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?

– Ні, здоров… їсти хочу. Дали йому їсти. (…)

– Ти мене зовсім забув… – од казала вона, схлипуючи.

– Як забув?

– За тим проклятим земством – ні поговориш ніколи, нічого…

– Та таки правда, що воно у мене отут сидить! – показав на серце.

– Чом же ти його не кинеш, сину? – обізвалась журливо Мотря. – Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно… Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав.

Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку – аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. “Скрізь неправда… скрізь!” – шептав він. – Куди не глянь, де не кинь – усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, – увесь би цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!..”

Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка од мовляв їй нехотя..

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.

Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився…