Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Скорочено) – На волі

Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, і лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і | робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі і загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, – та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один у одного питали: “Чи то ж то нам заплатять за ті два

роки, що робимо, чи ні?” (…) !

Ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана у Красногорку. Прийшли; стали в дворі коло і ганку – повнісінький двір, нігде голки просунути. (…) !

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, – так він прожогом скочив з ліжка. (…)

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, – та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

– Що вам треба, піщани? – сказав він, хоч грізно, але здержуючись. Піщани

поздіймали шапки; кланяються.

– До вас, пане…

– Чого?

– За грішми, пане:..

– За якими грішми? – скрикнув пан і глянув гостро на громаду.

– Що два роки служили, пане…

– Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити… Мовчать передні, кланяються.

– Як повинні? – обізвався хтось зсередини. – За плату ж, то й служили…

– За яку плату?.. Закон велів!

– Закон? – знову викрикує зсередини, – то ви самі настановили такий закон!..

– Хто там озивається? – питає пан. – Ану, виходь сюди, та побалакаємо…

– А чорта! давай гроші!

– Хто озивається, сякі-такі сини? – кричить уже на все гошю пан. Хто сміє бунтувати? – та й підскакує до передніх.

– Ми не бунтуємо, пане, – кажуть, кланяючись, передні, – ми тільки прийшли просити плати…

– Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. – уже навсправжки лаявся пан…

– Не цвікай!.. годі… не боїмося!.. – знову зсередини. (…)

Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до

Самого вечора… Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому… (…)

Коли це на ранок – летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано – ціле “временне отділеніє”. Приїхав і посередник. А незабаром, слідом за ними, вступила москалів сила…

Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто – ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул… Москалі зайшли з боків – і кругом, як кільцем, обложили громаду. (…)

Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, гвалт; зчепилася бійка з москалями… Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки – аж до самих москалів; жінки на тини поспиналися – з огородів… Дід Улас, старий, не видержав натовпу – упав… Москалі підняли…

Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками,, мотається на всі боки:

– Братця! – кричить. – не даймо глумитися над нами! не даймо

Знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Зби

Райте громаду докупи! Не даймо, братця!…

А ті, як побачили, що непереливки, та – тільки видно – через село…

Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька.

– Грицьку! братику! Ті бачиш? кров безневинно ллється… ДідаУласа

Ледве живого підняли на вітер… Не даймо!..

Грицько не одказав на це ні слова, – та мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою. Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його й схопили.

– Я – вільний! – кричить Чіпка. – Я – козак!

– А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! – зіпонув справник.

– Ложіть його!

Довго борсався Чіпка… Ще довше його били… Ні крикнув, ні застогнав! Устав – наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров’ю, горіли, як у звіра; на виду – бдідий-блідий, мов після тяжкої хвороби… Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів – і підтюпцем побіг додому…

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала… Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..” – кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене… Він стискував зуби. “А вони?., вони?! Слова доброго… смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!., на вас трохи такої муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..” Від болю він кусав собі нігті, пучки… (…)

А це – як скоче та так без шапки прямо у шинок. Полилася горілка, як вода. (…)

Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.

– Важно парять бісових маштаків! – було його перше слово до Христі. –

– Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, – відказала Христя.

– Так їм і треба, злодіям! г-

– Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

– Життя через них, проклятих, немає! – аж скрикнув Грицько. – Нічого у хазяйстві не вдержиш за ними… Так і держи все під запором, а то

– як раз та два рознесуть!..(…)

Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

– Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе узяти в неволю?.. (…)

– Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати… то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні… От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялись за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься… “Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо… Ходімо – не даймо!,.” Цур тобі та пек! – думаю, – та від його… Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та

Й дивлюся… А він ганя по вигону та скликає на оборону. Як же піймали його, як задали… буде пам’ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений… Христя тільки зітхнула і нічого не сказала. (…)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Скорочено) – На волі

Categories: Скорочені твори

Links