Характеристика героїв роману Гончарова “Звичайна історія”

Дія роману Гончарова “Звичайна історія” відбувається наприкінці першої половини XІX століття, під час правління Миколи І, коли були сильні реакційні настрої в суспільстві, коли досяг неймовірних розмірів разросшийся бюрократичний апарат. І коли, незважаючи на недавно відгримілу Вітчизняну війну 1812 року, людиною століття, навіть у Росії, визнавали Наполеона. Він був ідеалом для дворянської молоді. У Росії було багато людей, що вважали себе росіянами наполеонами, людьми, породженими на світло, щоб змінити долю Росії. І не зрячи Петро Іванович

посилається на століття, говорячи, що, мол, століття винувате у всім, що відбувається з його племінником

Саме століття так розташовувало до тих романтичним настроям, які переважали в недосвідченій, недосвідченій душі Олександра Адуева, починаючи з тих пор, коли він уперше побачив Петербург, і закінчуючи тим удень, коли вже літній Адуев уперше тверезо глянув на прожиту їм життя. Загальна ж довжина роману, від початку до кінця, від дня від’їзду двадцятилітнього Олександра Адуева в Петербург до дня його весілля, становить півтора десятиліття, тобто для того, щоб испробовать всі “принадності”

життя в столиці й осмислити пройдений їм шлях, героєві добутку треба було рівно п’ятнадцять літ

Подивимося, як змінювався головний герой “Звичайної історії” протягом усього роману. Перша думка про нього складається вже на самому початку: єдиний син своєї матері, вихований майже без батька, коли Олександр спав, “люди ходили навшпиньках, щоб не розбудити молодого пана”, – явно видно, що дитина розпещена. І це правда, далі вже сам Гончарів пише: “Олександр був розпещений, але не зіпсований домашнею життям”. Але от Олександр приїхав у Петербург, у місто своєї мрії, що так вабило провінціалів того часу-природно, такий істотний переїзд повинен був вплинути на парубка. І прикладом для нього повинен був стати його дядько, але той найчастіше відштовхував свого племінника, і єдине, чому він учив його, – що треба робити діло

У душі в Олександра з’явилося протиріччя. Він очікував від дядька підтримки й допомоги у своїх починаннях, а той спочатку говорить, що Олександрові краще повернутися в село, а потім безжалісно критикує його добутку

Пройшло два роки. Юнак перетворився в чоловіка, змужнів, став більше впевненим у собі й, що саме головне, “став потроху допускати думка, що в житті, видно, не всі одні троянди, а є й шипи”, дядюшка не міг нарадуватися на успіхи свого племінника. Тепер той уже не кидався всім підряд на шию, зробився розсудливим, але основною причиною його зміни був не стільки дядько, скільки досвід

Але от Олександр закохався, і веде він себе, як правильно помітив його дядько, немов у гарячці. Адуев-Молодший не може розумно мислити, всі свої рішення приймає в поспіху. І всі так вдало складається в його житті, що Олександр втрачає придбану було їм обережність і тверезу голову й починає робити всякі дурості: він лякає Наденьку своїм поводженням, ледве не викликає на дуель графа Новинского. Потім у душі в Олександра наступає пора гніву, він сварить Наденьку, графа, дядюшку, та й всіх людей разом узятих. Але час – великий лікар: уже рік по тому він лише таврував графа й Наденьку глибоким презирством, і, нарешті, пристрасть у ньому видихнула. Однак парубкові не хотілося розставатися із цим почуттям, йому подобалося відігравати роль страждальця, і Олександр штучно продовжував свої мучення. Тільки тепер винуватими стали не так “підступно обдурили” його граф і Наденька, а всі люди – такі низькі, слабодушние, дріб’язкові. Він навіть знайшов книгу, у якій зустрічав образи настільки ненависних йому людей

Черговий переворот у його душі пов’язаний з байками Крилова. Дядько, до мозку костей обурений поводженням свого племінника, розігравши роль ведмедя з байки “Дзеркало й Мавпа”, показав Олександрові його роль мавпи. Останнім кроком у викритті сутності Адуева-Молодшого був лист співробітника журналу

В Олександра опустилися руки, і невідомо, що б він зробив із собою після тріпання, заданої йому рідним дядьком, якби останній не попросив племінника про послугу – поухаживать за якоюсь удовою. Після цього Олександр відчув, що не усе ще загублено, що він ще комусь потрібний. Але ж усе ще молода душа Адуева просила саме таких занять, і Олександр, недовго колебавшись (“Як же це підло й низько”), все-таки погоджується. І береться за цю справу так натхненно, що вже через кілька тижнів Бабаків, небагато побесившись, кинув їздити до Тафаевой, але Олександр закохався. Він, звичайно, спочатку з жахом зауважував у собі перші ознаки любові, однак потім виправдав себе перед самим собою, що, мол, я вже не маленький хлопчик, та й Тафаева не та примхлива дівчинка, а жінка в повному розвитку, і, отже, ми маємо право на любов, що б там не говорив дядюшка. Але любов їх була занадто сильна, а отже, надзвичайно деспотична, така любов швидко набридає, що й відбулося

И в цей раз Олександрові не повезло з любов’ю, і він вирішує відвернутися від настільки підлого й низького вищого світла, повернутися до простих людей, які нижче його по розумовому розвитку, а виходить, не зможуть протистояти, і він зближається з Костяковим. Адуев намагався вмертвити в собі духовний початок, але воно було розвинено в ньому занадто сильно й не здавалося без бою. І хоча Олександр зумів змусити себе не закохуватися, однак поневоле став “обворожителем”. Нехай він і говорив, що любов Лізи – нудьга, сам постійно їздив до неї на дачу, і причиною тому була аж ніяк не риболовля. Якщо раніше парубок мучив любов’ю себе, то тепер він збирався мучити дівчину – видимо, самолюбне бажання “взяти реванш”. Але в Лізи був добрий і мудрий заступник – її батько. Він не тільки застеріг свою дочку від неминучої пристрасті, але й дав урок юному “обворожителю”, після якого Олександрові схотілося покінчити собою, однак не отут-те було, слова його – усього лише слова, духу в нього не вистачило

Потім була поїздка в театр разом з тіточкою, і там віртуозний скрипаль сильно вразив його, показавши всю незначність його життя. А після розмови з дядюшкой і тіточкою Адуев буквально ввірував в абсолютну правильність слів Петра Івановича й був готовий сліпо додержуватися рад дядька. Дядько порадив їхати в село – Олександр поїхало. У селі Олександра чекав привітний прийом і любляча мати. Спочатку зміна місця благотворно діяла на нього, але незабаром “догоди матері стали докучни, а Антон Иванич огиднув; набрид і працю, і природа не зачаровувала”. Очевидно все-таки, що Олександрові потрібний була праця. Він кинувся писати, але набридло й це. І отут, нарешті, Адуев усвідомив, що йому потрібно, він зрозумів, що він нудьгує по “великій” життю: у селі, удалині від цивілізації, йому не місце, Олександр Адуев повинен жити в Петербурзі. Умерла мати, і тепер ніщо не втримувало його в именим. А через уже чотири роки Адуев-Молодший перетворився в точну копію свого дядюшки.

Інший персонаж, якого також у якімсь ступені можна назвати головним, – дядько Олександра, Петро Іванович Адуев. Він у свій час пройшов такий же шлях, як і його племінник, але Петро Иванич не любить розповідати про це. Начебто б він змінився якось відразу, без підготовки, але протягом усього роману з дядюшкой відбувалися непомітні зміни, і, зрештою, він самостійно зрозумів велику істину – не в грошах щастя. Петро Иванич усвідомив, що здоров’я його і його дружини, а також їхні взаємини набагато важливіше, ніж положення в суспільстві й знехтуваний метал. І, як не дивно, основний вплив на зміну Адуева-Старшого зробив його молодий племінник, що показав тому самого себе з боку. Очевидно, Петро Иванич жахнувся в душі, плюс ще його хвороба, слабість дружини і її повна байдужість до всього, що відбувається з нею й з її чоловіком. Всі ці фактори зробили свою справу – Петро Адуев вийшов вотставку.

Час – от що накладає на героїв Гончарова певні риси. Один – у потенціалі романтик, якого “засмоктує” середовище, іншої – людина свого часу, що, як виявляється, не може в ньому жити.