ЛІСОВА ПІСНЯ – ЛЕСЯ УКРАЇНКА

10 клас

ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

ЛІСОВА ПІСНЯ

Драма-феєрія в 3-х діях
(Скорочено)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Пролог

“Той, що греблі рве”, Русалка, Потерчата1 (двоє), Водяник 2

ДІЯ І

Д я д ь к о Л е в, М а в к а3, Л у к а ш, П е р е л е с н и к 4, П р о п а с н и ц я (без мови), Р у с а л к а, П о т е р ч а т а, Л і с о в и к 5, К у ц ь.

ДІЯ II

М а т и Л у к а ш е в а, Л у к а ш, Р у с а л к а, Д я д ь к о Л е в, М а в к а, П е р е л е с н и к, К и л и н а, “Т о й, щ о в с к а л і с и д и т ь”, Р у с а л к а П о л ь о в а.

ДІЯ III

М

а в к а, Л і с о в и к, Л у к а ш, К у ц ь, З л и д н і, М а т и Л у к а ш е в а, К и л и н а, Д о л я, Х л о п ч и к, Д і т и К и л и н и н і (без мови),

П е р е л е с н и к.

Пролог

Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим престарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом по­середині.

Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної задум­ливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг “Той, що греблі р в е” – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшись з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає. (…)

“Той, що греблі рве” віщує про прихід весни. З води виринули Потерчата – “двоє маленьких бліденьких діток у біленьких сорочечках”. Вони почали сва­ритися з “Тим, що греблі рве” за те, що розбудив їх. “Той, що греблі рве” попросив Потерчат допомогти знайти його кохану Русалку.

ДІЯ І

Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою бар­вою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку. З лісу на про­галину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у по­лотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку. Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Л е в

Чого ж ти зупинився?

Тут не можна зайти по рибу.

Мулко вельми, грузько.

Л у к а ш

Та я хотів собі сопілку втяти, –

Хороший тута вельми очерет. (…)

Лукаш іде до озера і зникає в очереті.

Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.

Р у с а л к а

(випливає на берег і кричить)

Дідусю! Лісовий! Біда! Рятуйте!

Л і с о в и к

(малий бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)

Чого тобі? Чого кричиш?

Р у с а л к а

Там хлопець на дудки ріже очерет!

Л і с о в и к

Овва! (…) Яка скупа. (…)

Р у с а л к а

(…) Ой ті люди

З-під стріх солом’яних!

Я їх не зношу!

Я не терплю солом’яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою

Той дух ненавидний.

Залоскочу тих натрутнів, як прийдуть!

Л і с о в и к

Стій! – не квапся.

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,

А він нам приятель. То він на жарт

Осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не він,

Давно б уже не стало сього дуба, (…)

Вже німці міряли його, навколо

Втрьох постававши, обсягли руками –

(…) Давали гроші,

Таляри биті,

Людям дуже милі,

Та дядько Лев заклявся на життя,

Що дуба він повік не дасть рубати.

Тоді ж і я на бороду заклявся,

Що дядько Лев і вся його рідня

Повік безпечні будуть в сьому лісі. (…)

З очеретів доноситься голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвива­ється, так розвивається все в лісі. (…) З-за стовбура старої розщепленої верби півусохлої виходить М а в к а, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

М а в к а

Ох, як я довго спала!

Л і с о в и к

Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

В червоні черевички убереться

І людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавають

На чистім плесі каченятка дикі.

М а в к а

А хто мене збудив?

Л і с о в и к

Либонь, весна.

М а в к а

Весна ще так ніколи не співала,

Як отепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш знов грає.

Ні… стій… Ба! Чуєш?.. То весна співає? (…)

Л і с о в и к

Та ні, то хлопець на сопілці грає. (…)

Людський хлопець, дядька Лева небіж,

Лукаш на ймення.

М а в к а

Я його не знаю.

Л і с о в и к

Бо він уперше тута.

Він здалека, не з сих лісів,

А з тих борів соснових,

Де наша баба любить зимувати;

Осиротів він з матір’ю-вдовою,

То дядько Лев прийняв обох до себе…

М а в к а

Хотіла б я побачити його. (…)

Він, певне, гарний! .

Л і с о в и к

Не задивляйся ти на хлопців людських!

Се лісовим дівчатам небезпечно… (…)

Всю силу лісову і водяну,

Гірську й повітряну приваб до себе,

Але минай людські стежки, дитино,

Бо там не ходить воля, –

Там жура тягар свій носить.

Обминай їх, доню:

Раз тільки ступиш і – пропала воля!

М а в к а

(сміється)

Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?

Се так колись і вітер пропаде!

(…) Виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку.

М а в к а

Не рущ! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Л у к а ш

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Я тільки хтів собі вточити соку з берези.

М а в к а

Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Л у к а ш

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

М а в к а

Я – Мавка лісова.

Л у к а ш

(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)

(…) як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

Бо й руки білі, і сама тоненька,

І якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється).

Та ні, тепер зелені… а були,

Як небо, сині… О! Тепер вже сиві,

Як тая хмара… ні, здається, чорні,

Чи, може, карі… Ти таки дивна!

М а в к а

(усміхаючись)

Чи гарна ж я тобі?

Л у к а ш

(соромлячись)

(…) Ет, таке питаєш!..

М а в к а

(щиро дивуючись)

Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа:

“Чи я хороша?””

А ясень їй киває в верховітті:

“Найкраща в світі!”

Л у к а ш

А я й не знав, що в них така розмова,

Я думав – дерево німе, та й годі.

М а в к а

Німого в лісі в нас нема нічого. (…)

Л у к а ш

А хто ж твій рід?

Чи ти його зовсім не маєш?

М а в к а

Маю.

Є Лісовик, я зву його: “дідусю”,

А він мене: “дитинко” або “доню”.

Л у к а ш

То хто ж він – дід чи батько?

М а в к а

Я не знаю.

Хіба не все одно? (…)

Мавка й Лукаш закохуються. Мавці шкода, що день так швидко закінчу­ється, їй не хочеться розлучатися з Лукашем. Хлопець розповів їй, що восе­ни його збираються оженити. Після цих слів Мавка зажурилася.

М а в к а
(з тривогою)

З ким?

Л у к а ш

Я не знаю. Дядько не казали,

А може, ще й не напитали дівки.

М а в к а

Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Л у к а ш

(поглядаючи на неї)

Я, може б, і знайшов, та..

Що?

Л у к а ш

Нічого… (…)

М а в к а
(помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Л у к а ш

Та вже ж навік! (…)

Раптом чути голос дядька Лева, він кличе Лукаша. Мавка цікавиться в Лу­каша, чи повернеться він.

Дія II

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на купца стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубов зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечкі чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію.

М а т и Л у к а ш е в а
(виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти? (…)

Лукаш виходить з лісу із сопілкою і мережаним кийком у руках. Мати йому дорікає, що він усе грає, а робота стоїть, адже їй потрібна помічниця – невістка. Про Мавку вона не хоче й чути, бо де “відьомське кодло”.

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

М а т и

(непривітно)

Чого тобі? (…) Не випадає

За парубком так дівці уганяти. (…)

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько, –

Усе як відьма ходить. Нечепурно. (…)

Я маю дещо там з дочки-небіжки,

Піди вберися – там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

М а в к а

Та добре, можу й переодягтися.

(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев).

М а т и

Хоч би подякувала!

Л е в

Що ти, сестро,

Так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим завинила?

М а т и

А ти, братуню, вже б не відзивався,

Коли не зачіпають! Ти б іще

Зібрав сюди усіх відьом із лісу. (…)

Л е в

(…) Що лісове, то не погане, сестро, –

Усякі скарби з лісу йдуть…

М а т и
(глузливо)

Аякже!

Л е в

З таких дівок бувають люди, от що!

М а т и

Які з їх люди? Чи ти впився? Га? (…)

Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух із димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови. (…)

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплута­лись рожеві квітки з куколю, ромен, березка. (…)

Мавка не наважується кривдити Русалку Польову.

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі. Від озера наближається мати, аз нею молода повновида молодиця, в чер­воній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух із нашитими на ньому білими, чер­воними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою.

Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею. (…)

К и л и н а

(надходить з матір’ю до Мавки)

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

М а т и

(сплескує руками)

Ой лишенько! Іще не починала!

Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

М а в к а

(глухо)

Я руку врізала…(…)

К и л и н а

А дай сюди серпа – нехай-но я.

Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

М а т и

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито ї жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом).

М а т и

(втішно)

Ото мені робота!

К и л и н а

(не одриваючись од роботи)

Якби хто

Перевесла крутив, то я б у дух

Сю нивку вижала.

М а т и

(гукає)

А йди, Лукашу!

(…) поможеш тут в’язати молодичці.

Бо та “помічниця” вже скалічіла.

Лукаш береться в’язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду

Зварю вам киселиці на полудень.

(Іде в хату).

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться і на женців. Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах. (…) Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони “міряють силу”, упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає. (…) У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. (…)

М а т и

(з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! Вже є полудень.

К и л и н а

Та я своє скінчила,

Он Лукаш ніяк не вправиться. (…)

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Л у к а ш

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів,

А я піду.

М а в к а

В’язати я не можу. (…)

Лукашу, нехай ся жінка більше не приходить, –

Я не люблю її – вона лукава, як видра. (…)

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Л у к а ш

(випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,

Що так рядиш, хто має в ліс ходити,

Хто ні?

М а в к а

(сумно, з погрозою)

У лісі є такі провалля,

Заховані під хрустом та галуззям, –

Не бачить їх ні звір, ані людина,

Аж поки не впаде…

Л у к а ш

Іще говорить

Про хижість, про лукавство, – вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

М а в к а

Я, може, і сама її не знала…

Л у к а ш

Так, отже, слухай: якщо я тут маю

Тебе питати, хто до мене сміє

Ходити, а хто ні, то ліпше сам я

Знов з лісу заберуся на село. (…)

Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі. (…) Мавка пово­лі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок. З хати виходять: мати, Килина і Лукаш. (…)

Мати наказує Лукашеві провести Килину додому, бо вже на ніч повертає. Хлопець охоче погоджується. На Мавку ніхто не звертає уваги. Вона іде до озера. Сили природи співчувають Мавці (іде дрібний дощик). Починається вітер, птахи відлітають у вирій. Мавка просить Лісовика допомогти їй стати такою, як була.

(…) То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов, як лісова царівна,

І щастя упаде мені до ніг,

Благаючи моєї ласки!

Л і с о в и к

Доню, давно готові шати для царівни,

Але вона десь бавилась, химерна,

Убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптова­ну багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку. Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віно­чок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову. З’являється Перелесник, він кружил у танці Мавку. Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її і танці омлілу. Раптом з-під землі з’являється темне, широке, страшне Марище

М а р и щ е

Віддай мені моє. Пусти її.

П е р е л е с н и к

(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно
спускається на траву)

Хто ти такий?

М а р и щ е

Чи ти мене не знаєш? –

“Той, що в скалі сидить”.

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.

М а в к а

(…) Я Жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

М а р и щ е

По чім ти знаєш те?

М а в к а

По тім, що муку

Свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

Її забути, я пішла б з тобою,

Але ніяка сила в цілім світі

Не дасть мені бажання забуття. (…)

(…) З лісу виходить Лукаш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й зникаючі, наче щось у ній обривається.

Лукаш
(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє
не виходячи. Лукаш до матері на порозі).

Готуйте, мамо, хліб для старостів, –

Я завтра засилаюсь до Килини!

(Іде в хату, двері зачиняються).

“Той, що в скалі сидить” виходить і подається до Мавки.

М а в к а

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!

“Той, що в скалі сидить” торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

Дія III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хао­сі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови. (…) Раптом все покрива­ється протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлис­тий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній лед­ве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпан­ку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок. Коли розвидня­ється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу. З лісу виходить Лі с о в и к у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Л і с о в и к

(придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

М а в к а

(трохи поступає до нього)

Се я.

Л і с о в и к

Невже пустив

Тебе назад “Той, що в скалі сидить”?

М а в к а

Ти визволив мене своїм злочином.

Л і с о в и к

Ту помсту ти злочином називаєш,

Ту справедливу помсту,

Що завдав я зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді,

Що дізнав він самотнього несвітського одчаю,

Блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє,

Хай прагне крові людської, –

Не вгасить своєї муки злої!

М а в к а

Не радій,

Бо я його порятувала.

В серці знайшла я теє слово чарівне,

Що й озвірілих в люди повертає. (…)

Мавка почула те протяжне виття, вона не змогла жити в кам’яній печері, прокинулася й зрозуміла, що забуття не судилося їй. Силою чарівного голосу Мавка врятувала Лукаша, повернувши йому людську подобу.

Лукашева мати лається з Килиною, докоряє невістці, яка довго спить, що вона погана господиня.

Килина вибігла по воду й, побачивши Мавку, запитує, чи не до Лукаша вона прийшла.

М а в к а

(…)

(притемніте, відступаючи од дверей)

Стою та дивлюся, які ви щасливі.

К и л и н а

А щоб ти стояла у чуді та в диві!

Мавка зміняється раптом у вербу з сухим листом та плакучим, гіллям. (…)

Х л о п ч и к

(вибігає з хати. До Килини)

Ой мамо, де ви-те? Ми їсти хочем,

А баба не дають!

К и л и н а

Ей, одчепися!

(Нишком, нахилившись до нього.)

Я там під пенею пиріг сховала, –

Як баба вийде до комори, – з’їжте.

Х л о п ч и к

Ви-те суху вербу встромили тута?

(…) Я з неї вріжу дудочку. (…)

Хлопчик вирізує гілку з верби і вертається в хату.

З лісу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки.

К и л и н а

(…) Де тебе носило так довго?

Л у к а ш

Не питай!

(…) Ось я тебе тепера попитаю!

Де дядьків дуб, що он пеньок стримить?

К и л и н а

(…) А що ж ми мали тута – голод їсти?

Прийшли купці, купили та й уже.

Велике щастя – дуб!

Л у к а ш

Таж дядько Лев заклявся не рубати.

(Стає навколішки і п’є з відра. Потім устає і дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з місця).

(…) Чи тут ніхто не був без мене?

К и л и н а

(жорстко)

Хто ж би тут бути мав?

Л у к а ш

(спустивши очі)

Не знаю…

К и л и н а

(злісно посміхнувшись)

Ти не знаєш,

То, може, я що знаю.

(…) Я відаю, кого ти дожидаєш,

Та тільки ба! – шкоді твого ждання!

Якщо й було, то вже в стовпець пішло… (…)

М а т и

(вибігає з хати і кидається з обіймами до Лукаша.

Він холодно приймає те вітання)

Сину!..

Ой синоньку! О, що ж я набілилась з отею відьмою!

Л у к а ш

(здригнувшись)

З якою?

М а т и

(показує на Килину)

З тею ж!

Л у к а ш

(зневажливо всміхаючись)

І та вже відьма? –

Ба, то вже судилось

Відьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли. (…)

(Розлючена мати йде до хати, на порозі стрічається з Килининим сином, що вибігає з сопілкою в руках).

Оступися, злидню!

(Штурхає хлопця і заходить в хату, хряснувши дверима). (…)

Хлопчик просить батька, щоб той навчив його грати на сопілці.

Л у к а ш

А дай сюди сопілочку.

(Бере сопілку).

Хороша.

З верби зробив? (…)

Хлопчик показує на вербу, на яку перетворилася Мавка.

Л у к а ш

Щось наче я її не бачив тута.

(До Килини).

Ти посадила?

К и л и н а

Хто б її садив?

Стирчав кілок вербовий та й розрісся.

Лукаш починає грати спершу тихенько, далі голосніше, зводить згодом на ту веснянку, що колись грав Мавці. Голос сопілки починає промовляти словами.

(…) “Як солодко грає, як глибоко крає,

Розтинає мені груди, серденько виймає…” (…)

Лукаш хапає Килину за плече і питає, що то за верба.

К и л и н а

Та відчепися, відки маю знати?

Я з кодлом лісовим не наклада

Так, як твій рід! Зрубай її, як хочеш,

Хіба я бороню? Ось на й сокиру.

(Витягає йому з сіней сокиру).

Л у к а ш

(узявши сокиру, підійшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась і зашелестіла сухим листом.

Він замахнувся удруге – і спустив руки)

Ні, руки не здіймаються, не можу…

Чогось за серце стисло…

К и л и н а

Дай-но я!

(Вихоплює від Лукаша сокиру і широко замахується на вербу).

В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає Перелесник і обіймає вербу. (…) Верба раптом спалахує вогнем. Досягнувши верховіття, вогонь пе­рекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає ха­ту. Мати Лукашева і Килинині діти вибігають з хати з криком: “Горить! Го­рить! Рятуйте! Ой, пожежа!..” Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тільки можна вихопити, і на клунках та мішках виносять скулених Злиднів, що потім ховаються у ті мішки. Діти бігають з коновками до води, заливають вогонь, але він іще дужче розгоряється.

М а т и

(до Лукаша)

Чого стоїш? Рятуй своє добро!

Л у к а ш

(…) Добро? А може, там згорить і лихо?..

Кроква з тряскотом рушиться, іскри стовпом прискають геть угору, стеля провалюється, і вся хата обертається в кострище. Надходить важка біла хмара, і починає йти сніг. Хутко крізь білий застил сніговий не стає ні­кого видко, тільки багряна мінлива пляма показує, де пожежа. Згодом баг­ряна пляма гасне, і коли сніг рідшає, то видко чорну пожарину, що димує і сичить од вогкості. Матері Лукашевої і дітей Килининих та клунків з доб­ром уже не видко. Крізь сніг мріє недопалений оборіг, віз та дещо з хлібо­робського начиння.

К и л и н а

(…) Лукашуню, ходімо на село!

Л у к а ш

Я не піду. Я з лісу не піду. Я в лісі буду. (…)

Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій сорочці і в білій, зав’язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру ва­литься, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.

Л у к а ш

Хто ти? Що ти тут робиш?

П о с т а т ь

Я – загублена Доля.

Завела мене в дебрі

Нерозумна сваволя.

А тепер я блукаю

Наче морок по гаю,

Низько припадаю,

Стежечки шукаю

До минулого раю. (…)

Ти стоптав дивоцвіти

Без ваги попід ноги… (…)

Похололи вже руки,

Що й пучками не рушу…

Ой тепер я плачу,

Бо вже чую й бачу,

Що загинути мушу.

(Застогнавши, рушає). (…)

Лукаш нахиляється до того місця, де кинув вербову сопілку, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем.

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос йому серцю! (…)

…милий,

Ти душу дав мені, як гострий ніж

Дає вербовій тихий гілці голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобі? А тіла збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

(З невимовною тугою дивиться на неї).

М а в к а

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим, палючим, як добре вино,

Вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець ляже,

Вернувшися, в рідну землицю,

Вкупі з водою там зростить вербицю, –

Стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди, вбогі й багаті,

Веселі й сумні, радощі й тугу

Нестимуть мені,

Їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них шелестом

Тихим вербової гілки,

Голосом ніжним тонкої сопілки,

Смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю все,

Що колись ти для мене співав,

Ще як напровесні тут вигравав,

Мрії збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!

Лукаш починає грати. (…) Як міниться музика, так міниться зима навко­ло: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя. Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплюще­ні, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця…

1 Потерчата – в українській народній міфології – утоплені матерями по­зашлюбні діти, що стали болотними вогниками.

2 Водяник – за народними повір’ями – злий дух, шо живе в озерах, річках і приносить людям нещастя.

3 Мавка – в українській народній міфології – лісова русалка.

4 Перелесник – в українській народній міфології – біс-спокусник, що ночами являється жінкам у вигляді вогняного змія або красеня парубка.

5 Лісовик – в українській народній міфологи – істота, що живе в лісі, господар лісу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЛІСОВА ПІСНЯ – ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Categories: Твори до ЗНО

Links