Вони не стояли на колінах (за творчістю поетів, що загинули у війну)
З перших днів війни українські письменники стають на захист Батьківщини. З’являється Література, рівної якій не знала вся Історія культури. Це була література народжена серцем.
У 1941 році студентом третього курсу Володимир Булаєнко добровільно пішов на фронт, був поранений і потрапив в оточення. Одначе йому якимось чудом удалося вибратись із полону і повернутися до рідного села. Можливо, саме в ті дні були написані рядки:
Всі шляхи, всі дороги я зміряв.
Та душа не загубила віри,
Наче кінь серед поля підкову.
По забутих слідах
Перейду і річку, і замети
У простріляній сірій шинелі
Комунаром-поетом.
1944 року він взяв у руки карабін. Вже сам час, здавалося, дихав перемогою, радянські війська швидкими темпами розгорнули наступ, та 19 серпня 1944 року поет ліг смертю хоробрих.
Йдемо крізь ніч. Останній вогник погас,
Як зманлива надія поета.
Якщо вмрем, то на могилах у нас
Виростуть прапори і багнети, –
Писав він у вірші. “Йдемо крізь ніч”.
Поезія В. Булаєнко побачила світ лише у 1958 році.
Книжки Миколи Шутя були надруковані теж після смерті. З перших днів окупації Дніпропетровщини поет
Перед батьківським краєм За майбутні вогні,
За сонце вдалині
Згоримо, відпалаєм.
Кость Герасименко ще до війни був відомий як поет-лірик. Своїми вчителями вважав Шевченка і Маяковського. Його улюбленим героєм був Тіль Уленшпігель, образ якого Кость змальовував у власних віршах. В одному з листів до дружини Ірини Михайлівни Вериківської він писав: “Мені випала честь бути на війні…”
Якщо фронтовій поезії Герасименка властива документальність, то ліриці Шутя і Булаєнка – надзвичайна щирість та відвертість. Ось як звертається В. Булаєнко до жінки, матері:
Чуєш, сурми зовуть. Не сумуй, не тужи,
Не молися світанком на небо,
Якщо вб’ють мене – кінь прибіжить,
Заірже під вікном у тебе.
І життям, і творчістю поети стверджували: світ страждає від несправедливості, але ще більше – від втрати людством любові, людяності і почуття братерства.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)