Вони горою за Батьківщину стояли

Цього року виконується 65 років від дня перемоги над фашистською Німеччиною. І ні, напевно, у Росії такої сім’ї, де хоча б одна людина не виконала б свій борг перед Батьківщиною, не захистив би неї. Хтось залишився там, вічно молодої, повний сил; а комусь пощастило повернутися додому живим. Нехай навіть пораненим, сколотим і порізаним, з назавжди, що залишилися шрамами, що нагадують про ті великі й жахливі події, але живим. Нікого не потрібно забувати, нічого не потрібно забувати. Кожний повинен знати про тих, хто ціною свого життя домагався волі.

Я хотіла б розповісти про свого прадіда

22 лютого 1924 року в сім’ї Микити Івановича й Марії Іванівни народився син Микола. Він був самою молодшою дитиною в сім’ї Гашниковых. Ріс забіякою, завжди ходив із шишками й синцями. Не по роках був сильним, рослим хлопчиком. У розумі міг порахувати будь-які цифри. Мав феноменальну пам’ять і дивні математичні здатності. Але не закінчив школу, тому що його вигнали з 3-го класи за погане поводження

Трудитися початків рано. У сільгоспартілях працював на косовиці на кінних граблях, накладав сіно на волокуші. Працював на кінній лобогрійці. Узимку возив сіно на ферму. Величезні

навантаження лягали на тендітні хлоп’ячі плечі

Наступив червень 1941 року. 22 червня був звичайний недільний ранок. Село жило давно приїлася, повсякденним життям. Старі, з нагоди свята Трійці, сиділи на призьбах у розшитих полотняних сорочках. Хлопці плескалися на озері. У тіні сиділи мужики, очікуючи поклевки. А на Заході, десь на границі німецькі танки, літаки, мотопіхота й інші військові підрозділи перейшли границі нашої Батьківщини

В 12 годин голос Левитана оголосив про початок війни. Після виступу Молотова в контори зібралося все село. До вечора приїхали представники парфеновского військкомату й уповноважений від райкому КПРС. Почався запис добровольців на фронт. Записався й Микола. Але18 років йому здійснилося б тільки 22 лютого 1942 року. І якби не вчинок Олексія Уланова, що був політкаторжанина, що приловчився підробити запис у свідоцтві про народження, йому б довелося забрати свою заяву. Так Микола став на один рік старше.

Пройшов тиждень. Зведений загін рано ранком під командуванням молоденького молодшого лейтенанта відправили пішки на станцію Топчиха. Там їх посадили у вагони для перевезення худоби й, минаючи Барнаул, відправили на збірний пункт міста Бійська. Їх учили військовій науці, оббрили, одягли в нові гімнастерки, привели до присяги, дали військові квитки. Восени, наприкінці жовтня, у складі 42-й стрілецької бригади Миколи відправили на фронт

Зима 1941 року наступила рано й була дуже холодною. До Москви доїхали напрочуд швидко. Нічний марш-кидок був довгий і стомлюючий. Зупинилися над ранок на краю голої балки. До лінії оборони стали підтягуватися з боку балки, що утомилися, обірвані бійці. Несли поранених, змучених солдатів. Напевно, тоді Микола зрозумів, наскільки страшний і нещадна ця війна

Мінути, ЩоЗалишилися, до німецької атаки бійці облаштовувалися в окопах, докурювали самокрутки. О пів на десяту ранку над окопами закружилася 2-х фюзеляжна “Рама” – німецькі літаки-розвідники. Здавалося, що кожна бомба летить у тебе. Незабаром у настання пішли танки. Ще дві атаки стояло витримати

Десь там, за спиною, перебував резервний фронт під командуванням Жукова, підтягувалася артилерія, будувала свої оборонні рубежі дивізія Панфілова. Стояли в лісочку новенькі тридцатичетверки Катукова, готувалися до першого залпу “Катюші”.

А тут, серед смрадно паруючих залізних коробок Гудериановских танків, гинули залишки сибірської бригади

До кінця 5-го дня з 300 бійців батальйону залишилося не більше двох десятків змучених, приголомшених, контужених бійців. Поранений у ліве плече мій прадід був серед цих солдатів. Лікувався він у колишній сільській школі, обладнаної в армійський госпіталь. Рани довго не гоїлися, гноїлися. Антибіотиків не вистачало, тому рани промивали спиртом і кололи для знеболювання морфій.

Тут же прадідові вручили медаль “За Відвагу”.

Наприкінці січня 1942 року Микола був спрямований на Воронезький фронт під командуванням Ватутіна. Незабаром, у підніжжя гори “Заяча”, десь на Україні, мій прадід зустрів свого односільчанина й друга Шаповалова И. Н. До половини гори не добрався батальйон: був неуважний, знищений.

Наступив той самий останній фатальний день: 27 січня 1945 року. Міна вибухнула зовсім поруч, з Миколою. Тільки пізнім вечором санітари винесли його неживе тіло. Миколу відвезли у фронтовий госпіталь, потім санітарним поїздом у далекий тиловий госпіталь міста Свердловська. Дуже довго лікарі боролися за його життя. Шкіра на спині була настільки розідрана, посмугована, що її неможливо було зашити. Нарешті, молодість і спрага жити перемогли. День Перемоги прадід зустрів у команді видужуючих зі свідченням про звільнення від військового обов’язку й довічною групою інвалідності. Так і залишилися незагойні рани. Навіть через роки з тіла виходили осколки хв і гранат

Після виписки з госпіталю направили Миколи в 3-ю гвардійську танкову армію генерала П. С. Рыбалко в 51-ю танкову бригаду підполковника М. С. Новохатько, безпосередньо в разведроту старшого лейтенанта, у майбутньому Героя Радянського Союзу – Гонта

Військова доля кидала Миколу, напевно, на самі складні ділянки фронтів. Захист Москви, Сталінградська битва, Курська дуга, звільнення Києва й багатьох інших міст України, форсування Дніпра, Одеру, битва під Прохоровкой. Дійшов до окраїни Берліна, одержав перед закінченням війни важке поранення в грудну клітку автоматною чергою, що прошила наскрізь солдатські легені, передпліччя й руку

Прадід багато розповідав про війну моєму дідові, своєму синові: про своїх друзів-розвідниках, про те, як ходили за “мовами”, як глибоко в німецькому тилу їм удалося зачарувати есерівського штурмбанфюрера й з ризиком для життя, прикриваючи його від куль, перетягнути через нейтральну смугу. За цю операцію прадід був нагороджений першим Орденом Вітчизняної війни. Як, переодягшись у німецьку форму, блукали вони в німецьких тилах, щодня передавали нові дані нашому командуванню. За цей рейд, у тил ворога, він був нагороджений медаллю “За бойові заслуги”.

Поперед його чекало мирне життя на рідному Алтаї, у рідному селі Новоникольске. Але це зовсім інша історія

Умер Очкурів Микола Микитович 27 березня 1994 року.

Помнете все, що трапилося,

Нехай ще не було вас

Це вам пам’ятати під силу –

Діда иль матері розповідь

Нехай усе пішло безповоротно.

Час – не кращий наш друг

Воно немов шовковою ганчіркою

И щастя зітре, і недуга

Час пройде… Наші діти,

Роти від захвату відкривши,

Оповідання будуть слухати про діда,

Надовго в душі зберігши

Я не була на тій війні, Великій війні. Я знаю про неї лише з оповідань Ветеранів, із книг, ЗМІ, фільмів. Але іноді, удивляючись в очі Ветерана, я бачу біль втрат, жаль про те, що цей час випало саме на їхню молодість, образу за те, що сучасне суспільство не зауважує проблем, навіть не намагається часом допомогти.

Перемогу радянського народу у Великій Вітчизняній війні не треба приймати як належне. За нею коштує багато людських життів, втрат, сліз. 9 травня, у День Перемоги, багато Ветеранів не стримують сліз. Війну забути неможливо. Час залікує фізичні рани, але рани щиросердечні воно не має сил залікуватися

Я пишаюся тим, що мій прадід воював на цій війні. Як багато хочеться розпитати, дізнатися. Але його вже немає. Варто пам’ятати, що людське життя коротке. Близькі нам люди часом ідуть із життя так зненацька. З кожним роком ветеранів Великої Вітчизняної війни стає усе менше.

Увага й турбота – от що потрібно їм для щастя. Кожна мінута нашого життя безцінна. Давайте проводити ці миті з нашими близькими. А тих, кого немає з нами, будемо пам’ятати в наших серцях.

Сибірський конкурс

Творів до 65-летию Перемоги

МОУ “Коммунарская СОШ”

Прохорова Юлія, 11 клас


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вони горою за Батьківщину стояли

Categories: Нові твори

Links