Що я розповім дітям про війну

Волошкове поле. Він упав у це волошкове поле, начебто в дзюркотливий тысячью голосів струмок. Скільки разів йому серед оглушливих розкатів, серед вибухів, крові снилося це волошкове поле. Поле його батьківщини, його мрії, його життя. Поїзд кілька разів прокричав прощальний “привіт”, рушив, набираючи швидкість,… а він усе лежав, вдихаючи такий рідний захід. На далекому чужому полі, полі війни, поле смерті вмирав він. Життя по краплі йшла від нього, ішла, не прощаючись…

Підніми голову, солдатів, подивися навколо. Трава плаче кривавими

слізьми, а земля утомилася стогнати, стисла зуби, замружила очами. Розкидана снарядами, страшна, вона теж умирала

– Солдат, солдат, терпи, ще ледве – ледве, нам тільки б до того деревця доповзти, а там недалеко…

Він опам’ятався в госпіталі, перебинтований з голови до ніг – але живий…

Ти чи, чуже поле, урятувало російського солдата, або пам’ять про своє, рідне, волошкове поле зігрілася

Трохи пізніше лікарі розповіли йому, що врятувала його російська дівчина Антонина.

Вона допхала, дотягла його, а сама втратила зір від снаряда, що вибухнув поруч.

Провесною, мружачи ока від яскравого

сонечка, вийшов солдат з госпіталю, вийшов з вічною надією…

Надією на Майбутнє, надією на щастя. Багато доріг тобі ще треба пройти, солдат… Де вона твоя любов, що ти ніколи не бачив, тільки чув її тонкий голосок: ” Живи, солдат!”

Але ти точно знаєш, що тільки серцем, душею цю любов відчуєш.

Він знайшов неї в спецгоспитале Москви. На її очах ще були пов’язки, вона сподівалася на чудо, знала, що ще ледве – ледве й залишиться одна зі своїм лихом. Війна забрала в неї всі, а от тепер ще й світло. Вона часто згадувала того солдата, якого востаннє винесла з поля бою.

– Тоня, Тонечка, це я…

И не треба було більше слів, їхньої руки пам’ятали ще тепло зустрічі, і від цього тепла раптом так защемило серце

Він залишився тут, допомагав санітарам, колов дрова, підмітав двір – і чекав

Він розповідав Тонечке про своє сільце, притулившейся на самому краї Росії, і про поле волошковому. З раннього дитинства щось зв’язало їх. Хлопчиськом прибігав сюди з лихами, з радостями. Воно завжди чекало його, цей незримий зв’язок був чим – те великим, що пояснити було неможливо. Звідси він на фронт ішов, а в кишені його гімнастерки поруч із ладанкою, що дала йому в далеку дорогу мати, що засохла квітку його юності. І тільки зараз зрозумів солдатів, що квітка цей “бездиханний, засохлий” допоміг йому на обвугленому полі брані, Тонечку йому даровав.

Коли знімали з око пов’язки з око, до всьому звиклі лікарі змахували непрошені сльози. А йому не можна, не можна ні на мінуту слабким себе показати. І тільки руки, міцно стис неї руки

-Яка ти красуня, Тонечка.

А потім був довгий шлях додому, і це волошкове поле, що часто снилося йому, матінка його, сільце, покрите овдовілому хусткою

…А він усе лежав, вдихаючи такий рідний захід. Усе в їхньому житті було гарно: і дітей вони народили, вони їм онуків подарували, і пішли вони разом, як російські святі Петро й Февронья, в один день і година. А на могилці їхній щоліта – волошки цвітуть: “Спите спокійно, солдат і солдатка…”

Поле Куликово, поле Бородіно, скільки росіян солдат полягло на ваших просторах. Вічна пам’ять Вам, похованим на полях Німеччини, Польщі, Чехословаччини… Грози принесуть Вам запах Батьківщини. А в Росії є ще поля волошкові, де кожна квітка-це крапля крові твого серця, російський солдат. Крапля нашої пам’яті. Вічної…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Що я розповім дітям про війну

Categories: Нові твори

Links