Вірш С. А. Єсеніна “Заспівали тесані дроги…”

Росія – країна безмежна… І характер російська широкий, протяжно, але такий же нераціональний, розкиданий. Скільки вільної землі в Росії, незасіяних полів, диких лісів… Та й річки російські стоять спокійні, не рухаються, не вирують, але вже якщо розіллються – не зупинити. Як і народ російський терплячий, до останньої краплі мовчить, а обуриться – так відразу революція.

Єсенін, істинно російська душа, з ніжністю описує свою улюблену Русь:

Про Русь – малинове поле

І синь, що впала в річку, –

Люблю до радості і болі

Твою

озерну тугу.

Його майстерність надає віршам рух, ніби ми сидимо в тих самих “тесаних дрогах”, а по узбіччю “біжать рівнини і кущі. Знову каплиці на дорозі і поминальні хрести “. Але поет не обмежується замальовкою природи, у вірші відчувається тривога: “Холодної скорботи не виміряти, ти на туманному березі”. Можливо, якщо судити за датою написання – 1916 рік – це передчуття революційних змін. Або тривога особистісна, своєрідна “невпорядкованість” людини, змушеної жити не в рідному селі, а в чужому йому місті.

Не все тішить погляд поета в старій сільської Русі, але вона набагато

ближче Єсеніну, ніж нова індустріальна Росія. Він з тривогою і болем переживав ломку звичного укладу життя, називаючи себе “останнім поетом села”. Звідси і поява в його ліриці сумних ноток, страху перед селом, змінює своє обличчя.

Мова поета образний, рясно уснащенний чисто народними словами, визначеннями.

Яким же треба володіти чуйним, трепетним серцем, щоб вміти так побачити і передати красу російської природи, саму її душу. У ці ж опису вплітаються і куполи, і дзвін дзвонів церков, які неразривно’связани з російською історією. Вони вже стали мовби частиною природи, символом Русі.

Незрозуміле поняття “Росія” – невичерпне джерело для поетів. Єсенін ж сам немов уособлення батьківщини, дивовижний каприз природи, яка начебто спеціально підгадала не тільки талант, але і зовнішність поета, так схожу з синявою озер, пряжею ніжного льону, тонкими берізками та білої хуртовиною. Як у бездонне озеро, відчайдушно кидається Єсенін з головою в любов до Росії і, як кожен закоханий, не хоче звільнитися від цього полону:

І не віддам я ці ланцюги,

І не розлучуся з довгим сном,

Коли дзвенять рідні степи

Молітвословним ковилою.

Недовгу своє життя він виплеснув, як єдиний порив ніжності, як пісню. Марина Цвєтаєва в “Пам’яті Сергія Єсеніна” точно висловила широту душі поета:

…І не жалість – мало жив,

І не гіркота – мало дав, –

Багато жив – хто в наші жив

Дні, все дав – хто пісню дав.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Вірш С. А. Єсеніна “Заспівали тесані дроги…”