Образ революційної епохи в добутках С. Єсеніна

Початок двадцятого століття – один з переломних моментов в історії не тільки Росії, але й усього человечества. Революція стала для всіх найсильнішим потрясением, що положили кінець старому миру й заявив про створення миру нового. Але цей новий, світлий мир був так примарний і далекий, а реальність так неоднозначна, складна й сувора! Сергію Єсеніну довелось жити й творити в це сложное, бурхливий час. І його сприйняття що відбуваються собитий відбито в поетичній творчості.

“Поет села”, Єсенін очікував від революції, у первую черга,

блага російському селу, і спочатку покладительно до неї відніс. Однак як неприродно, не по-есенински, нещиро звучать схожі на агітаційні віршики слова: Небо – як дзвін, Місяць – мова, Мати моя – батьківщина, Я – більшовик. (“Йорданська голубица”) Схоже, що автор скоріше переконує себе в цьому, щосили поетизуючи революційні події.

Але дуже незабаром революційний запал Єсеніна згас: він побачив, що обіцяний новий, щасливий мир зовсім не той, що йому марився. Моторошне розчарування отруїло життєлюбного й світлого поета. Вернувшись на Народину після довгої розлуки, він говорить про революцію зовсім не радісними

словами: “Той ураган пройшов. Нас мало уцелело” (“Русь радянська”).

У сум’ятті поет усвідомлює: “Мову співгромадян стала мені як чужий,//У своїй країні я немов іноземець”. Ріже вухо поета грубе мовлення революционеров: “Уж ми його – і етак і раз-етак, – Буржуя ентого… якого… у Криму…” І клени морщаться вухами довгих гілок, И баби охають у німу напівтемряву.

Замість щирих народних пісень, добрих двірських частівок, ліричних романсів люди “співають агітки Лих ного Дем’яна”. Приголомшений, ошелешений Єсенін не вірить, що це – його Росія, його улюблена, Русь! От так країна! Якого ж я рожна Репетував у віршах, що я з народом дружний?

” – Викликує поет у смятеньи й люті. Адже це не той нарід, що він знав! Всі не те! Неприязно, якщо не з жахом, дивиться Єсенін на те, як насувається гуркітливе, залізне, сморідне місто на його прекрасну, мальовничу, чисту природу, підминая під себе зелень і квіти, руйнуючи всю гармонію Божого миру: “Іде, іде він, страшний вісника Пятої громіздкої хащі ломить”, “От він, от він із залізним черевом, Тягне до глоток рівнин п’ятірню” (“Сороковуст”).

І страшно поетові, і боляче, і душить його неспроможна лють: “Чорт би взяв тебе, кепський гість! ” Але, що як щиро любить простить улюбленому який завгодно гріх, прийме його таким, який він є, так і Есенин не відрікається від своєї улюбленої Батьківщини, згодний випливати з нею по вибраному нею шляхи: Приемлю все. Як їсти все приймаю.

Готовий іти по вибитих слідах. Віддам всю душу жовтню й томлю, Але тільки ліри милої не віддам. В останньому рядку цієї строфи – вся щирість Єсеніна: не зможе він від усього серця, чесно славити революцію! Ніколи на її адресу не проллються з його вуст такі солодкі слова, які він приберіг для тої, другой Русі!

Моя поезія тут більше не потрібна, Та й, мабуть, сам я теж тут не потрібний. – Смутно містить Єсенін. Але зате вона йому потрібна – рідная, ненаглядна Батьківщина, і він вовеки залишиться їй верен – тої самої “шостої частини землі з назвою краткім “Русь””.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Образ революційної епохи в добутках С. Єсеніна

Categories: Твори з української літератури

Links