Вірш М. Лермонтова “Дума”
Вірш було опубліковано в січневому номері “Вітчизняних записок” за 1839 рік. Основна думка твору – роздуми про долі покоління. 11 вересня 1842 Герцен записує у своєму “Щоденнику”: “Чи зрозуміють, оцінять прийдешні люди весь жах, всю трагічну бік нашого існування, – а тим часом наші страждання – нирка, з якої розвинеться їх щастя. Чи зрозуміють вони, від чого ми ледарі, чому шукаємо всяких насолод, п’ємо вино тощо? Чому руки не піднімаються на велику працю? Чому в хвилину захвату не забуваємо туги? .. О, нехай вони зупиняться з
Тон “Думи”, яка потрясла сучасників, відтворює емоцію “соціального відчаю”. Аналізуючи своє покоління, Лермонтов бачить конфлікт між розумом і пристрастю: …І царює в душі якийсь холод таємний, Коли вогонь вирує в крові. Це призводить до протиріччя між смисловою закінченістю фрази і емоційністю окремого слова. Хоча багато рядки афористичні (“І ненавидимо ми, і любимо ми випадково…”), вони не спроможні повною мірою вмістити авторські емоції. Перед небезпекою ганебно малодушних, І перед владою – мерзенні раби – фраза закінчена, але за нею йдуть вірші, продовжують її емоційно: Так худий плід, до часу дозрів, Ні смаку нашого не радуючи, ні очей, Висить між квітів, приходько осиротілий, І годину їх краси – його падіння час! Логічний зв’язок між чотиривіршами і частинами вірші помітно ослаблена і фактично підтримується лише спільною темою і емо національним ладом.
Кожне чотиривірш – закінчила пропозицію. Голос розуму звучить відкрито, голос пристрасті – приглушено. Цей суперечливий потік чудово відображає свідомість поета, контраст між висотою почуття і заперечує думкою. На цьому тлі слово часто функціонує в переносному значенні: “постаріти” означає не тільки фізичну, а й духовну старість, “рівний шлях без мети” – знак байдужості, апатії, відсутності життєвих тривог і падінь. Часто зустрічаються метафори (“старість душі”, “життя-шлях” і т. д.). У першій частині вірша основну емоційно-смислову. Навантаження несуть традиційні слова елегійного романтизму (“сумно”, “томить”, “вянем”) і слова філософського та суспільно-політичного значення (“познанья”, “сумніву”, “добру”, ” злу “,” раби “тощо). Виразні різкі оціночні епітети (“ганебно”, “ганебно”). Вони готують високу романтичну ноту, якою закінчується перша частина: “Так худий плід…” У другій частині слова ораторського стилю відсутні, їх заміняють слова стилю елегійного. Виразний ефект досягається грою “про-заізмов” і “поетизмів” (“залишок” – “почуття”), яка підтримана вживанням контрастують слів: “ненавидимо” – “улюблений”, “холод” – “вогонь”.
Романтика змінюється реквіємом по поколінню. В останній частині знову з’являються слова ораторського стилю в поєднанні з лексикою, що носить філософський відтінок: “ні думки плодовитого”, “суддя”, “громадянин” і т. д. Чим більш переконливо розвінчується покоління, тим прозаїчніше стає стиль. Все вищесказане дозволяє говорити про жанрове своєрідності вірші. Це не традиційна елегія, для якої характерна єдність стилю й інтонації, не філософська елегія, не громадянська ода. Зміст “Думи” не вміщається у межі якого-небудь певного жанру, бо громадянська тема стає глибоко особистою. Лермонтов не відділяє себе від покоління, тому у вірші немає слів “я” і “ви”, але Тобто слово “ми”. Саме в цьому полягає трагедія поета, невіддільна від трагедії часу, покоління і країни.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)