Вірш М. Ю. Лермонтова “Коли хвилюється жовтіюча нива…”

Коли відкриваєш томик Лермонтова і поринаєш у світ його дивовижною, – пронизаної безвихідній сумом поезії, то чомусь ніколи не можеш уявити його усміхненим чи спокійним. У пам’яті спливає особа з похмурими всезнаючим темними очима, в яких застигли самотність і туга. Здавалося б, що може бути безвихідного в ліричній замальовці про природу? Жовтіють хліба, скоро кінець літа. Зливи налилися, і поет бачить їх в малиновому кольорі. “Свіжий ліс шумить”, сріблястий конвалія вітає поета, киває йому з-під куща. У природі мир і благодать, але

сон поета, навіяний цією картиною, смутний… У чому ж причина цього трагічного розладу з життям?

У нестерпний характер, в уїдливому дотепності, яке він виливав на те, що викликало його презирство і гнів? У долі, яка, рано позбавивши його батьківської ласки, відмовилася подарувати йому зустріч з жінкою, яка б любила і розуміла його, з тими людьми, які могли б стати друзями-єдине мишленнікамі? У тому часі, коща страх переслідування став нормою відносин між людьми? Невідомо… Може бути, все це химерно сплелося і поєдналося в цьому похмурому генії Росії. Студений ключ, навіяний цей сон, “лепече мені таємничу сагу про

мирний край, звідки мчить він”. Але де цей мирний край? На жаль, поетові тривожно скрізь, де б він не знаходився. Самотність обумовлено зовнішніми обставинами, які не залежать від людини. Споглядання природи, в якій все повно гармонії, тільки загострило розлад у душі, але в той же час цей злитті-ний світ краси дарує йому мрію про з’єднання з природою і людьми, бажання гармонії, прагнення подолати протиріччя у відносинах з навколишнім. Про що ж думає герой, який “не шкодує про минуле і не чекає нічого від майбутнього”?

Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, – І щастя я можу осягнути на землі, І в небесах я бачу Бога… Це прозріння поета можна розуміти по-різному. І як гармонію зі світом, і як довгоочікувану зустріч з близькою і люблячою душею. Але Лермонтов приречений на життя серед чужих йому людей у тому суспільстві, де панують брехня, фальш і нудьга. З цим світом поет був пов’язаний і народженням, і вихованням, але задихався в атмосфері інтриг і пліток. Особливо сильно відчувається самотність у натовпі. Живий, мислячий, страждаюча людина страшно самотній у світі “бездушних людей”, “приличьем стягнутих масок”, “давно безтрепетних рук” світських красунь. Людина не може жити без бажань: вони дають йому сили, щоб чогось досягти, змушують повірити в себе і відчути радість досягнення мети. Навіть в неживих образах природи втілені думки Лермонтова про самотність, що видно з інших його віршів: “біліє парус одинокий”, старий стрімчак стоїть самотньо “і тихенько плаче… в пустелі”, дубовий листок теж “один і без мети носиться по світу “. Ці образи овіяні нескінченним самотністю і тугою про щастя. Лермонтовський вірші про самотність навівають світлий смуток, викликають бажання зрозуміти цього великого поета, побільше дізнатися про нього і, звичайно ж, величезне захоплення цим неповторним талантом.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вірш М. Ю. Лермонтова “Коли хвилюється жовтіюча нива…”

Categories: Твори з української літератури

Links