ЧИТАЮЧИ ВІРША М. Ю. ЛЕРМОНТОВА

Доля Лермонтова схожа на легенду. Все необыкновенно в цьому короткому, стрімкому, натхненному й блискучому житті. Вдивимося в портрети Лермонтова, у цією неусмішливою, спаленою внутрішньою тривогою особа, у ці величезні, бездонні очі. У них відбита таємниця щиросердечного життя, і ми, як не намагаємося, не можемо проникнути в неї до кінця. І лише читаючи його добутку, ми можемо довідатися історію його душі, зрозуміти його як поета й людину. Рання творчість Лермонтова ще не самостійно. Він захоплювався Пушкіним і ученически наслідував йому у своїх

віршах і поемах. Незабаром його скорив Байрон, він закохався в байроновских неприборканих героїв з їх бурхливими, заколотними страстями, з їхньою полум’яною спрагою волі й подвигу. Лермонтов знаходив подібність між собою й британським поетом, і під враженням прочитаної біографії Байрона він писав: “Я молодий; але киплять на серце звуки, И Байрона досягти я б хотів; У нас одна душа, ті самі борошна,- ПРО, якщо б однаковий була доля!..” Але разом з тим, у юному Лермонтові вже просипався могутній самобутній поет. Багато хто з юнацьких віршів Лермонтова вражають глибиною змісту й тією силою, з якої вдалося йому

виразити свої думки й настрої. Так, наприклад, ще в пансіоні була задумана й накидана поема “Демон”. Він усвідомлює, що в нього свій шлях: “Ні, я не Байрон, я інший, Ще невідомий обранець, Як він, гнаний миром мандрівник, Але тільки з русскою душею”. Тривожить молодого Лермонтова доля батьківщини. Безправ’я й убогість народу, томившегося в кріпосній неволі, казармен-але по ліцейський режим, що насаджувався самодержавством, зазіхання на будь-який прояв незалежної думки, паразитизм верхівки дворянського суспільства – все це викликало в Лермонтові почуття жагучого обурення. Вірші його усе більше переймаються вільнолюбними настроями, бунтарським духом. Поет називає себе “іншому волі” і пише вірш “Скарги турка”, у якому під Туреччиною мається на увазі миколаївська Росія: “…Там рано життя тяжке буває для людей, Там за втіхами несуться докір, Там стогне людина від рабства й ланцюгів!.. Друг! Цей край… моя вітчизна!” Але особливо яскраво виразився геній Лермонтова в його вірші “Смерть поета”. Убито Пушкін! Ця думка палить і мучить поета, змушує його ясно й різко показати виворіт вищого суспільства, освітити всі його темні кути. Місія Пушкіна, цього неповторного генія, що повстав пророка, що покликаний “дієсловом палити серця людей”, лягла на плечі Лермонтова. Тепер він повинен виступити як викривач, як пророк. Але не тільки скорбота чується в цьому вірші. Це викриття, ляпас світському суспільству. “…Ви, жадною юрбою варті в трону, Волі, Генія й Слави кати!”, – Так Лермонтов кидає виклик прихильникам миколаївської Росії, так починає він свою відкриту боротьбу проти них. Лермонтов усе більше тяготиться окружавшим його порожнім, марнолюбним і брехливим світським суспільством. На новорічному балі в Шляхетних зборах у ніч на перше січня 1840 року він зухвало обійшовся з дочками Миколи I, нібито не довідавшись їх під масками. В одному з найдужчих своїх віршів, написаних під враженням цієї події, поет з повною відвертістю виразив гнівні почуття, що володіли їм: “…Як часто, пестрою толпою оточений, Коли переді мною, начебто б крізь сон, При шумі музики й танцю, При дикому шепоті затверджених мовлень Миготять образи бездушних людей, Приличьем стягнуті маски… ПРО, як мені хочеться збентежити веселість їх И кинути їм в очі залізний вірш, Облитий гіркотою й злістю!” Лермонтов викривав не тільки людей “заздрого й задушливого світла”, але й частина дворянської інтелігенції, нездатної служити суспільству. Оцінку їй він дав у своєму вірші “Думи” – поетичної, щиросердої й сумної сповіді. У цьому вірші він засуджує покоління 30-х років: “Сумно я дивлюся на наше поколенье! Його прийдешнє – иль порожньо, иль темно, Меж тим, під тягарем познанья й сомненья, У бездіяльності зостариться воно” Зустрічаючись із засланими декабристами, поет бачив, що багато хто з них відмовилися від подальшої боротьби й примирилися з дійсністю про Лермонтов називає відмову від боротьби “пізнім розумом”. Зі смутком він зауважує, що його сучасники, засвоївши цей “пізній розум”, живуть і старяться в бездіяльності, без усякої мети: “До добра й зла ганебно байдужі, На початку поприща ми в’янемо без боротьби, Перед небезпекою ганебно легкодухі, И перед властию – знехтувані раби” Закінчує він свій вірш убивчим висновком, безсторонньою оцінкою життя його покоління: “Юрбою угрюмою й незабаром поз


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ЧИТАЮЧИ ВІРША М. Ю. ЛЕРМОНТОВА

Categories: Нові твори

Links