Виклад у прозі вірша Лермонтова “Мцири”

Один раз росіянин генерал проїжджав. Дитини полоненого він віз. З жалості шестирічної дитини призрел один чернець і залишив його в монастирі. Бранець спочатку уникав всіх, “млоїмо неясною тугою за стороною своєї рідний”. Але потім він звик, став розуміти “чужий” мову, був похрещений і вже готувався прийняти чернечу обітницю, як раптом один раз зник. Його шукали три дні й знайшли блідим і змарнілої. На питання він не відповідав, вгасаючи з кожним днем. Було ясно, що кінець юнака близький. Перед смертю, зібравши залишок сил, він сказав

його ченцеві, що відвідав:

“Ти слухати сповідь мою Сюди прийшов – дякую Усе краще перед ким-небудь Словами полегшити мені груди Я цю пристрасть у тьмі нічний Вигодував слізьми й тугою, Її перед небом і землею Я нині голосно визнаю И о прощенье не молю”.

Юнак повідав старому ченцеві про тім, що бачив на волі: пишні поля, покриті деревами пагорби, купи темних скель, гірські хребти, і “у снігах, що горять, як алмаз, сивий непорушний Кавказ”. Він згадує батьківський будинок, рідний аул, смаглявих старих, батька в “одязі бойовий”, своїх молодих сестер, звуки їхніх пісень і мовлень. Він довго біг,

потім лежав у траві, вслухуючись у говір потоку. У мрячній височині співали птаха, навкруги цвів божий сад, вилися виноградні лози. Небесний звід був прозоро глибокий і повний рівноюою синявими. Юнак спустився до потоку, і йому назустріч повіяла свіжість гірських вод. Усе ближче звучав голос молодої грузинки. Тримаючи глечик над головою, вона сходила до берега. Дівчина йшла легко, відкинувши чадру. Особа, груди, морок її очей були так повні таємниць любові, що Думи його “зніяковіли”, а коли він опам’ятався, струнка, як тополя, грузинка зникла. Але й у сні бранцеві був її образ. Страшною солодкою тугою палали груди юнака. Він бачив “мету одну – пройти в рідну країну”, але дороги туди не знав: навколо стояв непрохідний ліс. Утікач упав на землю й заридав. Раптом він побачив галявину, по ній метнулася тінь: це був могутній барс

“Я чекав, схопивши рогатий сук, Хвилину битви – серце раптом Зажглося жаждою боротьби И крові… так! рука долі Мене вела іншим шляхом… Але нині я впевнений у тім, Що бути б міг у краї батьків Не з останніх молодців Але з торжествуючим ворогом Він зустрів смерть особа до особи, Як у битві треба бійцеві”.

Вийшовши з лісу, юнак сидів, вслухуючись у неясний гул, що доносився з аулу. Пролунав далекий звук дзвона. Усе дихало радістю буття. Він бачив монастир, його блискаючу зубчасту стіну. Голова його закружилася, Мова став “беззвучний і ньому”. Юнак почував близькість кінця, його млоїв передсмертне марення. Таким утікач був знайдений, і тепер його засмучує лише думка про те, що його “труп холодн і німий не буде жевріти в землі рідний”. Він просить, щоб у передсмертну годину його перенесли в сад, звідки видні гори Кавказу, і дозволили одержати прощальний привіт з рідної сторони


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Виклад у прозі вірша Лермонтова “Мцири”