Відповіді до теми: “Театр абсурду – нова течія в драматургії XX ст.”
1. Що саме дало нове життя драмі у другій половині XX століття?
Якоюсь мірою нове життя театру пов’язане із вторгненням у масову свідомість кінообразності, що посунула драматургію, а також нав’язливих “мильних опер” її телеекранів. Щоб зберегти засади інтелектуального спілкування, театр змушений був шукати нові засоби – так виникає театр обговорення, театр уявлення, дискусії, брехтівського “очуження” тощо. Звідси і запозичення засобів творення образу.3 інших мистецтв.
2. Що таке “театр абсурду”?
На початку
3. Чи був “театр абсурду” європейським явищем?
Так, не лише у Франції він існував. До цього напряму ншіежить творчість Ф. Аррабаля (іспанця, що жив у Франції), італійця Діно Буццаті, англійців H. Сімпсона і Г. Пінтера, американців Е. Олбі, Дж. Річардсона та А. Копита, поляка С. іМрожека, чеха В. Гавела.
4. Яким було уявлення про світ драматургів-абсурдистів?
Вони вважали, що світобудова позбавлена сенсу і цілі, реальність ірреальна, а людина – самотня істота, кинута у ворожий світ, недоступний для її розуміння, на коротку мить між народженням і смертю. У театрі розігрувалося дійство екзистенціалізму (існування).
5. Якими є особливості поетики “театру абсурду” ?
Із п’єс абсурдистів вилучене ядро традиційної драми – драматичний конфлікт. Замість розвитку “лінійної” дії – розгортання поетичного образу або комплексу образів із переплетеними темами, мотивами, що зближує п’єсу з ліричним віршем й музичними творами. Важливим аспектом є також переосмислення ролі мови: “Слова не потрібні, бо вони лише вносять плутанину”. Звідси свідомий розклад, розривання слів на морфеми й фонеми, на окремі вигуки. Мова ніби народжується вдруге. І все ж п’єси абсурдистів видовищні. Відмовившись від мовних засобів, натомість автори переносять навантаження на невербальні сценічні засоби – винахідливу гру з предметами, яскраві костюми, світлові та звукові ефекти, акторський рух і жести, пантоміму й міміку. Невід’ємною рисою абсурдизму є також чорний гумор, де сміх поєднаний із жахом. Цікаво, що цеіі театр був створенні! вигнанцями зі своїх країн, аутсайдерами, “чужими”.
6. Кого вважають метром “театру абсурду” ?
Ежена Ионеско (1912-1994), якого удостоїли 1970 року обрання до Французької академії. Повне зібрання його п’єс налічує понад 30. Йонеско також є автором роману “Наодинці з самотністю” (1973), оповідань-притч, багато з яких стали основою для п’єс; він також написав низку есе, що увійшли до книги “Нотатки за і проти” (1962), полемічні статті на політичні теми (збірка “Протиотрута”. 1977), мемуарну книгу “Уривчастий пошук” та інші.
7. Що являє собою драматургія Е. Йонеско?
Вже у перших п’єсах початку 50-х років (“Голомоза співачка” (1950), “Урок” (1951), “Стільці” (1952)) розпочалася його абсурдистська драматургія з нападу на застиглі мовні стереотипи і присутність смерті, яку відчував із дитинства. Лейтмотиви його п’єс – світло як утілення втраченої гармонії зі світом; протиставлення легкості польоту свинцевій тяжкості земного буття.
Ежсн Йонеско прийшов до театру, бо не сприймав усю світову драматургію, окрім Шекспіра, оскільки вона, на його погляд, не могла висловити екзистенцій – ний стан людини. Театр мав відійти якомога далі від реалізму, що лише затемнює сутність людського життя. Його п’єси відкриті для будь-яких тлумачень.
8. Який твір Е. Йонеско вважають фундаментальним для естетики абсурдизму?
Фундамент естетики абсурдизму закладено у п’єсі “Голомоза співачка”. Тут відсутній традиційний сюжет. Головним героєм радше стає мова, що зазнає багатьох метаморфоз. П’єса мала анти буржуазний характер, але не соціальний, а психологічний – це будь-яка людина, що некритично сприймає загальноприйняті ідеї.
9. Які п “єси написав Ежен Ионеско?
Він написав близько ЗО творів, серед яких “Наодинці з самотністю” (1973), “Повітряний пішохід” (1963), “Король помирає” (1963), “Спрага та голод” (1966), “Забави в різанину” (1970), “Макбет” (1972), “Носороги” (1959), “Жертви обов’язку” (1954), “Убивця за покликанням” (1958).
10. Що вам відомо про Ф. Дюрренматта?
Фрідріх Дюрренматт (1921 – 1990) – швейцарський письменник і драматург. Освіту здобув у Цюриху та Берні на філологічному, філософському та природничому факультетах. У літературу прийшов із п’єсами “Адже сказано…” (1947) і “Сліпий” (1947). Потім з’явилися п’єси “Шлюб пана Міссісіпі” (1952), “Ангел спускається у Вавилон” (1954). Світове визнання Дюрренматтові принесла п’єса “Візит старої дами”. Особливістю п’єс Дюрренматта є те, що він не відображав у своїх творах реальності. Найчастіше автор розглядає філософську парадоксальність протистояння абстрактної ідеї та правди життя. Автор творить нову реальність, яка існує за своїми законами, часом кумедну чи гротескну. Це наче модель можливих стосунків людей. Мріючи про яскравий театр, Дюрренматт вміщує у текст багато подробиць.
11. У яких жанрах працював Дюрренматт?
Крім п’єс, Дюрренматт писав оповідання (“Тунель”), романи (“Місто”), в тому числі й детективні (“Суддя та його кат”, 1951; “Підозра”, 1956; “Обіцянка”, 1958), повісті (“Зимова війна у Тибеті”, 1981), радіоп’єсу (“Вега”, 1954), есе (“Проблеми театру”, 1955). Особливістю творів письменника є гумор, що іноді переходить у гротеск.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)