ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ скорочено

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Андієвська Емма

(1931р. н.)

Народилася 19 березня 1931 р. у м. Сталіно (нині Донецьк).

Емма Андієвська – українська письменниця (поетка, прозаїк), малярка. Член Національної спілки письменників України (від 1994 р.). Член Міжнародного ПЕН-клубу.

Від 1943 живе в еміграції: у Франції (Париж), США (Нью-Йорк), від 1961 р. – у ФРН (Мюнхен). 1957 р. закінчила Український Вільний Університет. 1955-1995 рр. – режисер і редактор українського відділу радіо “Свобода”.

– стала лауреатом літературної премії Фундації Тетяни

та Омеляна Антоновичів.

Для творчості Андієвської характерна поетика сюрреалізму, ускладненість композиції й тексту в прозі. Як живописець працює від 1956 р. – дебютувала виставкою в Мюнхені. Наступні виставки відбулися США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Швейцарії.

Основні твори: збірки віршів “Поезія”, “Народження ідола”, “Риба і розмір”, “Кути опостінь”, “Первні”, “Базар”; збірки новел “Подорож”, “Тигри”, “Джалапіта”; романи “Герострати”, “Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення”.

Андрухович Юрій

(1960

р. н.)

(відомий також як Патріарх)

Юрій Ігорович Андрухович народився 13 березня 1960 р. в Івано-Франківську.

– р. разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціокультурного міту. З 1991 р. Андрухович – співредактор літературно-мистецького журналу “Четвер”, співпрацював також із журналом “Перевал”, виступивши упорядником двох його чисел.

У часопису “Сучасність” вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: “Рекреації” (1992), “Московіада” (1993), “Перверзія” (1996), видані у 1997 р. окремими книгами, есей “Центрально-східна ревізія” (“Сучасність”, 2000).

Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.

Основні твори: поетичні збірки “Небо і площі”, “Середмістя”, “Екзотичні птахи і рослини”, “Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія”: Колекція віршів”, “Пісні для мертвого півня”; оповідання “Зліва, де серце”, “Трициліндровий двигун любові” (Харків: Фоліо, 2007) (разом із Сергієм Жаданом і Любком Дерешем); романи “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзія”, “Дванадцять обручів”, “Таємниця. Замість роману”; збірки есеїв “Дезорієнтація на місцевості”, “Моя Європа” (спільно із Анджеєм Стасюком), “Диявол ховається в сирі”.

Антонич Богдан-Ігор

(1909-1937)

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 р. у с. Повиця Горлицького повіту на Лемківщині (тепер – територія Польщі) в родині священика Василя. Справжнє прізвище батька було Кіт, яке родина змінила перед народженням єдиного сина.

Початкову освіту майбутній поет здобував під наглядом приватної вчительки. Упродовж 1920-1928 р. навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. Протягом 1928-1933 рр. Антонич – студент Львівського університету Яна Казимира, де навчався на філософському факультеті (спеціальність – польська філологія).

Деякий час редагував журнал “Дажбог” і також, з Володимиром Гаврилюком, журнал “Карби”.

Помер Антонич на 28 році життя. Після перенесеного запалення апендициту та наступного перитоніту, котрий лікарі все-таки здолали, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.

Основні твори: “Привітання життя: книжка поезій”, “Велика гармонія”, “Три перстені: поеми й лірика”, “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “На другому березі” (незакінчений роман), “Політик” (сатиричний гротеск), “Три мандоліни” (новела).

Багряний Іван

(1906-1963)

Іван Павлович Лозов’яга народився 19 вересня (за старим стилем) 1906 р. у місті Охтирка в сім’ї муляра Павла Петровича Лозов’яги. Іван навчався в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу, пізніше – технічну школу слюсарного ремесла, Краснопільську школу художньо-керамічного профілю.

З 1922 р. працює на різних посадах: замполіт цукроварні, окружний політінспектор в Охтирській міліції, вчитель малювання в колонії для безпритульних і сиріт, ілюстратор у газеті “Червоний кордон” у Кам’янці-Подільському.

1945 р, Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у “Листах до приятелів” Юрій Лавріненко, “в еміграції теж не було свободи”.

Іван Багряний написав брошуру – програмний для нього памфлет “Чому я не хочу повертатися до СРСР?”, де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в’язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 р. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина).

1992 р. постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи “Сад Гетсиманський” і “Тигролови”.

Основні твори: романи “Сад Гетсиманський”, “Тигролови”, “Людина біжить над прірвою”, “Золотий бумеранг”, “Рідна Мова”, “Огненне коло”, п’єси “Генерал”, “Морітурі”, “Розгром.”

Близнець Віктор

(1933-1981)

Віктор Семенович Близнець народився 10 квітня 1933 р. у с. Володимирівці на Кіровоградщині в багатодітній селянській родині. Немовлям мало не помер, бо в Україні були часи голодомору. Середню школу закінчив із золотою медаллю. Потім навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Дозвілля проводив або в бібліотеці, або на природі. Після університету працював редактором у редакціях газет, журналів, видавництвах.

Публікуватись він почав з 1959 р., а перша книжка оповідань “Ойойкове гніздо” вийшла в 1963 р. Близнець найбільше відомий в Україні завдяки творам, написаним спеціально для дітей. Спеціально для дітей він переклав з давньоруської сучасною українською мовою літопис “Повість минулих літ”.

Письменник страждав через складну ситуацію в країні, і це роз’ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Доведений до відчаю, Віктор Близнець власноруч обірвав своє життя в 1981 р.

Основні твори: повісті “Паруси над степом”, “Землянка”, “Древляни”, “Звук павутинки”, “Мовчун”, “Женя і Синько”, “Як народжувалася стежка”, “Золота гора до неба”, “Золота павутинка”, повість – казка “Земля Світлячків”.

Величковський Іван

(близько 1630 (1651)-1701 (1726))

І. Величковський – український письменник, поет, священик. Яскравий представник стилю бароко в українській поезії. Автор панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, перекладач, теоретик фігурного віршування.

Усі відомі на сьогодні його твори видано у кн.: Величковський Іван. Твори. – К., 1972.

Автор перших в українській літературі паліндромів (називав їх раками літеральними). Писав здебільшого польською і давньоукраїнською мовою.

На початку 1680-х років належав до складу співробітників чернігівської друкарні Лазаря Барановича; трохи пізніше, в середині 1680-х років, оселився в Полтаві, де зайняв посаду пресвітера, а потім протопресвітера Свято-Успенської церкви. На цій посаді і помер 1726 р.

Основні твори: збірники “Зегар з полузегарком” та “Млеко”, повністю їх було видано лише 1972 року.

Винниченко Володимир

(1880-1951)

Володимир Кирилович Винниченко народився 26 липня 1880 р. у місті Єлисаветград у селянській родині. У 1901 р. він вступив на юридичний факультет Київського університету і того ж року створив таємну студентську революційну організацію, яка звалась “Студентською громадою”.

На початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

У серпні 1918 р. Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен.

Основні твори: “Біля машини”, “Божки”, “Голод”, “Голос”, “Дим”, “З Костем сталася чудна комедія”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Заручини”, “Зіна”, “Контрасти”, “Салдатики”, “Сонячна машина”, “Федько-халамидник”, “Чесність з собою”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Уміркований” та “Щирий”.

Вінграновський Микола

(1936-2004)

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 р. у місті Первомайську на Миколаївщині. Закінчивши школу, вчиться у Всесоюзному інституті кінематографії. Після закінчення інституту (1960) працює на Київській кіностудії ім. О. Довженка як кіносценарист, режисер, актор. Перші вірші поета почали друкуватися ще в 1957 р. За збірки творів для дітей “Літній ранок”,”Літній вечір”, “Ластівка біля вікна”, “На добраніч” поет удостоєний Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1984). Член Національної Спілки письменників України. Помер 26 травня 2004 р.

Основні твори: поетичні збірки “Атомні прелюди” (1962), “Сто поезій” (1967), “На срібнім березі” (1978), “Губами теплими і оком золотим” (1984); збірки для дітей “Андрійко-говорійко” (1970), “Мак” (1973) та інші; повісті “Первінка”, “Сіроманець” (1977) та інші, роман “Северин Наливайко” (1996).

Вороний Микола

(1871-1938)

Вороний Микола Кіндратович народився 24 грудня 1871 р. на Катеринославщині. Навчався в Харківському реальному училищі, пізніше – в Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Переслідувався поліцією. Член РУП. Жив в еміграції у Відні та Львові. Працював у пресі. У 1920-1926 рр. – знову в еміграції. У 1926 р. повернувся в Україну.

Репресований у 1934 р. Розстріляний 7 червня 1938р. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України. Я. Ярославенко.

Основні твори: “Євшан-зілля”, “Іванові Франкові”, “До моря”, “За Україну”, “Серце музики”, “Чи зумієш?”.

Герасим’юк Василь

(1956 р. н.)

Герасим’юк Василь Дмитрович народився 18 серпня 1956 р. у м. Караганда (Казахстан), куди були вислані його батьки. Незабаром родина повернулася в рідне село Прокурава на Гуцульщині.

Закінчив філологічний факультет Київського університету. Автор і ведучий радіопрограми “На межі тисячоліть”. Живе і працює в Києві в Держтелерадіокомпанії України.

Лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, премій “Благовіст”, імені П. Тичини, імені В. Свідзінського, “Князь Роси” імені Тараса Мельничука та Міжнародної літературної премії “Корона Карпат”.

Основні твори: збірки “Смереки”, “Потоки”, “Космацький узір”, “Діти трепети”, “Осінні пси Карпат”, “Серпень за старим стилем”, “Поет у повітрі”, “Була така земля”, “Папороть”.

Глазовий Павло

(1922 р. н.)

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 р. у селі Новоскелюватці Казанківського району, Миколаївської області, в родині хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Учасник Великої Вітчизняної війни. 1950 р. закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького. У 1950-1961 рр. – заступник головного редактора журналу “Перець”, згодом заступник головного редактора журналу “Мистецтво”. Друкується з 1940 р.

Основні твори: поема “Слався, Вітчизно моя!”, поетичні збірки сатири та гумору “Великі цяці”, “Карикатури з натури”, “Коротко і ясно”, “Щоб вам весело було”, “Мініатюри та гуморески”, жартівлива поема “Куміада”, “Усмішки”, книжки для дітей “Пушок і Дружок” та “Старі друзі”, написані в співавторстві з Ф. Маківчуком, “Про відважного Барвінка та Коника – Дзвоника” – у співавторстві з Б. Чалим, “Іванець-Бігунець”, “Як сторінка, то й картинка”, “Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу”, “Перченя”.

Голобородько Василь

(1945 р. н.)

Голобородько Василь Іванович народився 7 квітня 1945 р. у с. Адріянопіль Перевальського району Луганської області. Закінчив Луганський державний педагогічний університет ім. Т. Г. Шевченка. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії імені В. Симоненка.

Основні твори: поетичні збірки “Зелен день”, “Ікар на метеликових крилах”, “Соловейків теремок”, “Калина об Різдві”, “Летюче віконце”, “Слова у вишневих сорочках”, “Українські птахи в українському краєвиді”,’ “Дохла кішка”.

Гуцало Євген

(1937-1995)

Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 р. у с. Старий Животів (тепер Ново-животів Оратівського району Вінницької області).

Закінчив 1959 р. історико-філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в “Літературній Україні”, редактором у видавництві “Радянський письменник”.

Більша частина творчості Гуцала припала на радянські часи, коли неминучими були більші або менші самообмеження. Але в останні роки Гуцало звертається до еротичної тематики (“Епос – ерос”, “Блуд”), до політичної публіцистики (“Ментальність орди”). Він виступав також з нарисами, літературно-критичним статтям.

Лауреат таких премій: літературна премія ім. Ю. Яновського (1982); Державна премія України ім. Т. Шевченка (1985); Міжнародна премія фундації О. і Т. Антоновичів (1995).

Помер 4 липня 1995 р. у Києві.

Основні твори: поетичні збірки: “Письмо землі”, “Час і простір”, “Живемо на Зорі”, книжки для дітей: “Олень Август”, “Пролетіли коні”, “З горіха зерня”, “У лелечому селі”, “Дениско”, збірка оповідань “Люди серед людей”.

Дімаров Анатолій

(1922 р. н.)

Дімаров Анатолій Андрійович народився 17 травня 1922 р. у м. Миргороді на Полтавщині. Учасник війни, нагороджений орденами і медалями. Записав спогади про роки Голодомору, який пережив у підлітковому віці. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Основні твори: романи “Його сім’я”, “Ідол”, “І будуть люди”, “Біль і гнів”, “Сільські історії”, “Містечкові історії”; повісті й оповідання “Вершини”, “В тіні Сталіна”, “Зблиски”, “На коні й під конем”, “Син капітана”, “Зінське щеня”, “На поруки”, “Самосуд”, “Прожити й розповісти”; казок для дітей “Про хлопчика, який не хотів їсти”, “Для чого людині серце”, “Блакитна дитина”.

Драч Іван

(1936 р. н.)

Драч Іван Федорович народився 17 жовтня 1936 р. у селі Теліжинці Тетіївського району Київської області. Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвіняче Тетіївського району. Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ по зоні діяльності МТС. 1955-1958 служив у армії.

Навчався від 1958 р. у Київському університеті. Виключено за політичні погляди; у вересні 1961 перейшов на заочний відділ і став працювати в редакції газети “Літературна Україна”. Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Тоді ж написав перші вірші, деякі з них були критичними по відношенню до радянської влади.

До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими дисидентами. Однак після їх розгону та арештів радянським режимом Іван Драч написав відкритий лист, у якому каявся в своїх зв’язках з дисидентами (травень 1966 р.), після чого відношення Івана Драча і офіційної влади суттєво покращились. В 1976 р. він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченко за свою збірку віршів. У 1983 р. Івану Драчу було присуджено Державну премію СРСР з літератури.

Іван Драч працював у газетах “Літературна Україна” і “Батьківщина”, а також на кіностудії ім. О., П. Довженка. Після початку Перебудови відновив контакти в дисидентських колах. Разом з В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем очолив у 1989 р. Народний рух України (НРУ) – першу офіційну українську антирадянську організацію. Пізніше очолив громадську організацію – Товариство “Україна – Світ”.

З березня 1998 р. по квітень 2002 р. – Народний депутат України 3-го скликання. Має численні державні нагороди.

Основні твори: збірки поезій “Соняшник”, “Протуберанці серця”, “Балади буднів”, “Драматичні поеми”, “Київський оберіг”, “Храм сонця”; збірка кіноповістей “Іду до тебе”, збірка статей і нотаток “Духовний меч”, автор сценаріїв фільмів: “Криниця для спраглих” (1964), “Камінний хрест” (1968), “Іду до тебе” (1971), “Пропала грамота” (1972), “Дід лівого крайнього” (1974), мультфільму “Крила”, “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1983), “Мама рідна, любима” (1986, у співавт.), “Вінчання зі смертю” (1992, у співавт.), “Таємниця, забрана Чінгісханом” (2001, у співавт.) тощо.

Дрозд Володимир

(1939 р. н.)

Дрозд Володимир Григорович народився 25 серпня 1939 р. у с. Петрушин Чернігівського р-ну Чернігівської обл. в сім’ї колгоспників. Закінчив заочно Київський університет, факультет журналістики (1968). Працював у редакції олишівської районної газети “Голос колгоспника”, в редакціях обласної молодіжної газети “Комсомолець Чернігівщини”, республіканських газет “Літературна Україна” та “Молодь України”, у видавництві “Радянський письменник”. У 1982-1985 рр. – головний редактор журналу “Київ”. Обирався секретарем правління Київської організації СПУ. Член КПРС.

Лауреат премії імені Андрія Головка. Майже всі твори перекладені російською мовою і видрукувані у всесоюзних видавництвах. Окремими виданнями вийшли в Естонії, Молдавії та Білорусії. Широко перекладався в Болгарії, Угорщині, Польщі.

Основні твори: книжки оповідань та повістей “Люблю сині зорі”, “Парость”, “Маслини”, “Білий кінь Шептало”, “Прій”, “Ніч у вересні”, “Крик птаха в сутінках”, романи “Катастрофа”, “Добра вість”, “Ритми життя”, “Дорога до матері”, “Люди на землі”, “Земля під копитами”, “Самотній вовк”, “Балада про Сластьона”, “Інна Сіверська, суддя”, “Спектакль”, “Новосілля”.

Дудар Євген

(1933 р. н.)

Євген Михайлович Дудар народився в селі Озерна, зараз Зборівського району, Тернопільської області. У 1956-57 рр. працював завклубом у рідному селі. Залишив завідування клубом у зв’язку з виїздом на навчання. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Зараз мешкає в Києві.

Дудар є автором понад 20 книг, а також численних публікацій у пресі. Його твори було перекладено багатьма мовами світу. Він є також і професійним артистом – виконавцем власних творів, у його творчому доробку – понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо – і телезустрічей.

Євген Михайлович має звання заслуженого діяча мистецтв України (1993 р.). Також він є лауреатом багатьох премій: Літературна премія ім. Остапа Вишні (1993 р.), Літературна премія ім. Микити Годованця (1997 р.), Міжнародна премія ім. Пилипа Орлика (1995 р.), премія ім. Петра Сагайдачного (2000 р.), премія імені І. Кошелівця. У 1990 р. був нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка Спілки визволення України (Австралія), за боротьбу проти тоталітарних режимів.

Основні твори: збірки сатири та гумору “Прошу слова”, “Вуглеводи і віники”, “Операція “Сліпе око””, “Сусіди не дрімають”, “Коза напрокат”, “Дисертація”, “Сеанс гіпнозу”, “Робінзон з індустріальної”, “Профілактика совісті”, “Шедевр за вуаллю”, “Директор без портфеля”, “Антифас”, “Донжуан у спідниці”; книжки “І силою, і правдою…”, “Галерея чудотворців: Вибрані твори в двох томах”

Жадан Сергій

(1974 р. н.)

Сергій Вікторович Жадан народився 23 серпня 1.974 р. у Старобільську Луганської області. В 1996 р. закінчив Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди. У 1996-1999 рр. навчався в аспірантурі університету. З 2000 р. викладач кафедри української та світової літератури університету.

Живе і працює в Харкові. Перекладає з німецької, білоруської та російської мов. Власні тексти перекладались німецькою, англійською, польською, сербською, хорватською, литовською, білоруською, російською, вірменською мовами.

Віце-президент Асоціації українських письменників (з 2000 р.).

Основні твори: поетичні збірки “Цитатник”, “Генерал Юда”, “Пепсі”, “Марадона”, “Балади про війну і відбудову”, “Ефіопія”; прозові книжки “Біг Мак” (збірка оповідань),”Депеш Мод”, “Anarchy in the UKR”, “Гімн демократичної молоді”, “Біг Мак2” (оповідання + поезія), “Radio шансон (Вісім історій про Юру Зойфера)”.

Жиленко Ірина

(1941р. н.)

Ірина Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 p. у м. Києві. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 р. збіркою “Соло на сольфі”, яка спричинила тривалу дискусію у пресі.

За книжку “Вечірка у старій винарні” вшанована Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Основні твори: “Соло на сольфі”, “Автопортрет у червоному”, “Вікно у сад”, “Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна”, Двічі по два дорівнює кульбабці”, “Казки буфетного гнома”, “Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером”.

Забужко Оксана

(1960 р. н.)

Оксана Стефанівна Забужко народилася 19 вересня 1960 р. в Луцьку. Оксана Забужко закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Вона захистила кандидатську дисертацію на тему “Естетична природа лірики як роду мистецтва”. В 1992 Оксана Забужко викладала україністику в університеті Пенн-Стейт як запрошений письменник. В 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Піттсбурзькому університетах. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України.

В Україні Забужко від 1996 р. (від часу першої публікації роману-лонгселлера “Польові дослідження з українського сексу”) залишається найпопулярнішим україномовним автором.

У січні 2009 р. Президент України Ющенко Віктор Андрійович вручив Оксані Забужко Орден княгині Ольги.

Основні твори: збірки “Травневий іній”, “Диригент останньої свічки”, “Новий закон Архімеда. Вибрані вірші”, проза: “Польові дослідження з українського сексу”, “Казка про калинову сопілку”; філософсько-літературознавчі праці: “Шевченків міф України”, “Дві культури”, “Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період”, “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфології”

Загребельний Павло

(1924-2009)

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 p. у с. Солошине на Полтавщині. 1941 р. закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941 р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 p., після якого – полон, і до лютого 1945 р. – фашистські концтабори смерті.

У 1945р. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 р. – навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951 р.) – майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі “Вітчизна” в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

У 1961-1963 pp. Загребельний працює головним редактором “Літературної газети” (пізніше – “Літературна Україна”), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: “Європа 45” (1959), “Європа. Захід” (1960), “Спека” (1960).

В 1964-1979 pp. – секретар, 1979-1986 pp. – 1-й секретар правління Спілки письменників України. Голова Комітету з Державних премій ім. Т. Шевченка (1979-1987 pp.). Депутат BP СРСР 10-11 скликання (1979-1989 pp.), BP УРСР 9 скликання (1974-1979 pp.). Член КПРС (1960-1990 pp.), канд. в члени ЦК КПУ (1974-1979 pp.), чл. ЦК КПУ (1979-1989 pp.). Член Комітету Національних премій України ім. Т. Шевченка (1996-2005 pp.). Лауреат численних державних нагород.

Помер 3 лютого 2009 р. у віці 84 років після затяжної хвороби.

Основні твори: збірки оповідань “Учитель”, “Новели морського узбережжя”, повісті “Марево”, “Там, де співають жайворонки”, “Долина довгих снів”;романи “Добрий диявол”, “Диво”, трилогія “З погляду вічності”, “Розгін” (Державна премія СРСР, 1980), романна будова з чотирьох книг: “Айгюль”, “В напрямі протоки”, “Ой крикнули сірі гуси”, “Персоносфера”; “Левине серце”, (продовженням “Левиного серця” став роман “Вигнання з раю” (1985)); “Євпраксія”, “Південний комфорт”, “Гопак під шибеницею”; за його сценаріями поставлені фільми: “Ракети не повинні злетіти” (1963), “Перевірено – мін немає” (1965, у співавт.), “Лаври” (1974, т/ф), “І земля стрибала мені назустріч” (1975), “Хто за? Хто проти?” (1977, т/ф), “Ярослав Мудрий” (1981, у співавт.), “Розгін” (1986, т/ф); про нього знято фільм “Сонет 29” (2000).

Ірванець Олександр

(1961р. н.)

Олександр Васильович Ірванець народився 24 січня 1961 р. у Львові. Виростав у Рівному. Закінчив 8 класів Рівненської СІП № 18 (1976 р.), Лубенське педагогічне училище (1980 р.) та Московський літературний інститут

(1989 р.)

Окремі вірші перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами.

Підскарбій Бу-Ба-Бу.

З 1993 р. постійно мешкає в Ірпені під Києвом. Останнім часом працює в драматургії і прозі.

Лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США) 1995, стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина) 1995, член журі театрального фестивалю “Боннер Бієнналє” 2000 та 2002 рр., стипендіат Фулбрайтівської премії (2005-2006 рр.), фіналіст літературної нагороди Angelus (2007 р.).

Основні твори: “Вогнище на дощі”, “Тінь великого класика”, “Вірші останнього десятиліття”, “П’ять п’єс”, “Очамимря: Повість та оповідання”, “Любіть!..”, “Лускунчик-2004”.

Калинець Ігор

(1939 р. н.)

Ігор Калинець народився в Ходорові (Львівська область). Поет і прозаїк, один із чільних представників т. зв. “пізньошістдесятницької” генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні.

Живе і працює у Львові. Автор сімнадцяти поетичних збірок, написаних у період між серединою шістдесятих та 1981 роком.

Поетичну творчість Калинця, за пропозицією самого автора, прийнято хронологічно поділяти на дві головні частини: дев’ять книжок, написаних перед ув’язненням у 1972 р. (з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу – “Вогонь Купала”, 1966, решта функціонувала у самвидавному обігу) і вісім – написаних під час ув’язнення та на виселенні (до 1991 р. функціонували тільки у самвидаві). Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи поезій Калинця – “Пробуджена муза” (Варшава, 1991) та “Невольнича муза” (Балтимор – Торонто, 1991). 1991 р. збірку вибраних поезій “Тринадцять алогій” видано було також в Україні.

Основні твори: цикли “Веселка”, “Калинова сопілка”, “Дванадцять змарнованих серпів”, “Палка ніч”, “Три казки”.

Кисельов Леонід

(1946-1968)

Леонід Володимирович Кисельов народився в Києві 1946 р. у родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись в англійській мові. Незважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю і широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук – складних правил квантової механіки, кібернетики. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від лейкемії, проживши всього 22 роки.

Основні твори: поема “Перше кохання!”, добірка українських поезій “Перші акорди”, книжки російської та української поезії “Стихи. Вірші”, “Последняя песня. Остання пісня” вийшли посмертно.

Климовський Семен

Семен Климовський, козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні “їхав козак за Дунай”, народився на рубежі XVII та XVIII століть.

Помер у селі Припутні Херсонської губернії Єлисаветградського повіту (неподалік сучасно го селища Нова Прага, що в Олександрійському районі на Кіровоградщині) на рубежі XVIII та XIX століття.

Точні дата народження та смерті невідома.

Автор знаменитої пісні “їхав козак за Дунай”, харківський козак Семен Климовський довгий час вважався легендарною постаттю. Авторство його пісні “їхав козак за Дунай” першим підтвердив російський історик М. Карамзін. Він був також ознайомлений з іншими творами С. Климовського “Про правду і великодушність благодійників” та “Про правосуддя начальників”.

Популярність поета зросла після того, як він став героєм опери-водевіля російського письменника О. О. Шаховського “Козак-стихотворец” (1812), що користувалась шумним успіхом у глядачів.

Проте тільки в 1905 році історику Всеволоду Срезневському пощастило відшукати в особистій бібліотеці Петра І та опублікувати два рукописні твори, які підписав “негоднейший раб харьковский козак Семен Климов”, зробивши їх надбанням усіх цікавих. А вже в наш час дослідник літературної давнини Валерій Шевчук переклав писання поета XVIII ст. сучасною українською мовою і помістив в одному з томів “Антології української поезії”.

Основні твори: “Про правду і великодушність благодійників, “Про правосуддя начальствующих”, “Про смиренність височайших”, пісня “їхав козак за Дунай”

Королів-Старий Василь

(1879-1943)

Справжнє ім’я – Василь Костьович Королів. Василь Королів-Старий народився у с. Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині 4 лютого 1879 р. Навчався в Полтавській духовній семінарії, та перейшов до Харківського ветеринарного інституту. Закінчив вуз у 1902 р., працював ветеринаром, видав популярний посібник з ветеринарії – “Скотолічебник”.

Брав участь в революційному і українському національному русі, працював редактором різних газет. У 1919 р. В. Королів-Старий назавжди виїхав з України. Разом зі своєю дружиною – українською письменницею Наталеною Королевою – він оселився в Чехословаччині, де багато років викладав в Українській сільськогосподарській академії в Подебрадах, водночас не покидаючи літературної творчості.

Основні твори: роман “Хмелик” (Прага, 1920), збірка казок “Нечиста сила” (Київ – Каліш /Польща/, 1923), п’єса – казка “Русалка – жаба” (Львів, 1923).

Косинка Григорій

(1899-1934)

Григорій Михайлович Стрілець народився 29 листопада 1899 р. у селі Щербанівка Обухівського повіту на Київщині. У пошуках кращого життя в 1908 році родина виїхала на Далекий Схід, оселившись на березі Амуру, проте невдовзі повернулася на батьківщину, де почав працювати і Григорій.

Після закінчення початкової школи в селі Красному 1913 р. працює писарчуком у волості. У 1914 р. Григорій їде до Києва на заробітки, мріючи про навчання. У 1919-1922 рр. навчався в Київському інституті народної освіти, у цей же час, 1920 р., стає членом літературно-мистецької групи “Гроно”, друкувався і працював у редакції газети “Вісті Київського губревкому”, журналах “Нова Громада” та “Всесвіт”, був директором Харківського і Київського радіокомітетів. Належав до літературних об’єднань АСПИС (1923- 1924 рр.), “Ланка” і “МАРС”.

Офіційна радянська критика звинувачувала Косинку у сповідуванні “куркульської ідеології та “націоналізмі”. На початку 1930-х рр. видання творів Косинки було заборонено. У листопаді 1934 він був заарештований. Під час судового процесу в грудні 1934 р. був звинувачений у приналежності до контрреволюційної терористичної організації і засуджений до розстрілу. Реабілітований 19.10.1957 р. посмертно.

Основні твори: “На золотих богів”, “Заквітчаний сон”, “Мати”, “За ворітьми”, “В житах”, “Політика”, “Вибранні оповідання”, “Циркуль”, “Змовини”, “Серце”, “Фавст”, “Гармонія”

Костенко Ліна

(1930 р. н.)

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет ім. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956 р., а наступного року вже вийшла перша книжка її поезій “Проміння землі”.

Авторка започаткувала новий для української літератури жанр – історичний роман у віршах.

Основні твори: збірки поезій, історичний роман у віршах “Маруся Чурай”, “Дума про братів неазовських”.

Куліш Микола

(1892-1937 р. н.)

Микола Гурович Куліш народився 18 грудня (6 грудня) 1892 р. у с. Чаплинка.

Микола Куліш став драматургом, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва XX і XXI століть.

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя – 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув’язненні. За 1923- 1934 рр. Микола Куліш створив близько 15 п’єс. Проте тексти першої (“На рыбной ловле”) і останньої (“Такі”) творів були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими. Тема цих п’єс – облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища.

У грудні 1934 р. драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв’язках з ОУН. Під час судового процесу по “Справі боротьбистів” у березні 1935 р. Куліш засуджений до 10 років соловецьких таборів. На Соловках утримувався в суворій ізоляції.

У листопаді 1937 р. М. Куліш, В. Підмогильний, Ю. Мазуренко, Г. Епік за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. від 9. 10. 1937 р. були розстріляні в урочищі Сандармох Медвежогорського району, Карелія, у складі т. зв. “Соловецького етапу” у кількості 1111 осіб.

Основні твори: “Маклена Граса”, “Прощай село”, “Поворот Марка”, “Вічний бунт”, “97”, “Мина Мазало”, “Народний Малахій”, “Патетична соната”.

Лепкий Богдан

(1872-1941)

Богдан Теодор Нестор Лепкий народився в селі Крегулець на Поділлі 9 листопада 1872 р. у родині сільського священика Сильвестра Лепкого. Закінчив гімназію в Бережанах, згодом – Львівський університет. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, публіцист і критик, педагог, збирач народної творчості і її популяризатор – він вніс вагомий вклад у розвиток усіх цих галузей української культури.

Загалом його творча спадщина – понад 80 власних книг, а також переклади, літературознавчі розвідки, статті літературного і мистецького спрямування, рецензії, опубліковані у численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках; він упорядник і видавець 62 томів творів української класики з дослідженнями, примітками, коментарями.

Письменник помер 21 липня 1941 р. у Кракові, похований там на Раковецькому цвинтарі у гробівці свого товариша Ігнатія Шайдзіцького.

Основні твори: книжки оповідань “З села”, “Оповідання”, “Щаслива година”, “В глухім куті”, “По дорозі життя”, “Кидаю слова”; збірки віршів “Стрічки”, “Листки падуть”, “Осінь”, “На чужині”, “З глибин душі”, “Для ідеї”, “З-над моря”.

Липа Іван

(1865-1923)

Липа Іван Львович (літературні псевдоніми – Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865 р. – 13 листопада 1923 р.) народився 24 лютого 1865 р. у Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. У 1891 р. разом з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке ставило своїм завданням боротьбу за національне визволення українського народу. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі. Організував видавництво “Одеська літературна спілка”, з 1905 р. видавав альманах “Багаття”. Деякий час був міністром охорони здоров’я в Уряді Української Народної Республіки.

З 1922 р. жив у селищі Винники біля Львова, працював лікарем, там помер і похований.

Основні твори: “Брехайло та Помагайло”, “Близнята”, “Мати”, “У невідому путь”

Лотоцький Антін

(1881-1949)

Псевдоніми – Тото-Долото, Самособою не Руданський, Я. Вільшанко, Лотон.

Лотоцький Антін Львович – письменник, журналіст, видавець, педагог і громадський діяч – воював за державність України в лавах Січових стрільців.

Народився 13 січня 1881 р. у с. Вільховець, нині – Бережанського району, в сім’ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького. Навчався в Бережанській українській гімназії. Потім вступив на філософський факультет Львівського університету, працював учителем. Був співредактором стрілецьких часописів. У 1923 р. залишив вчительську працю, щоб займатися насамперед письменницькою і видавничою діяльністю. 1946 р. А. Лотоцького прийняли у Львові до Спілки письменників України.

Помер письменник 28 травня 1949 р. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Основні твори: 4 томики “Історії України для дітей”, підручник “Коротка граматика української літературної мови”, збірки оповідань, легенд і переказів “Цвіти з поля” (1907), “Ведмедівська попівна” (1909), “Триліси” (1910), “Пішки на гору Маркіяна” (1912) та багато інших, дослідження “Тарас Шевченко в німецьких перекладах” (1914), повість “Наїзд обрів” (1923).

Маланюк Євген

(1897-1968)

Євген Маланюк народився 1897 р. у Ново-Архангельському на Херсонщині, у родині українського активіста – просвітянина. У Єлисаветграді закінчив реальну школу (навчався разом із Юрієм Яновським), був студентом Петербурзького політехнічного інституту. В роки першої світової війни служив офіцером у царській армії, закінчив Київську військову школу. В період УНР (1917-1921) стає старшиною петлюрівської армії.

Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Калуші, де в 1922- 1923 рр. разом із М. Селегієм видавав щомісячник “Веселка”. У 1923 р. переїздить до Чехословаччини.

Після другої світової війни входить до МУРу (Мистецький Український Рух) і деякий час мешкає у Німеччині, викладає математику в Українській гімназії в м. Регенсбург. Наприкінці 40-х переїздить до США і мешкає в Нью-Йорку.

Помер 1968 р. і похований в “українському пантеоні” у Баунд Бруку.

Основні твори: “Стилет і стилос”, “Гербарій”, “Земля й залізо”, “Земна Мадонна”, “Перстень Полікрата”, “Влада”, “П’ята симфонія”, “Остання весна”, “Серпень”, “Перстень і посох”.

Малкович Іван

(1961р. н.)

Іван Малкович народився 10 травня 1961 р. у с. Нижній Березів Косівського району на Івано-Франківщині у селянській родині.

Закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музичного училища.

Навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка на філологічному факультеті. На 1 курсі прийшов в літературну студію Володимира Забаштанського. А декілька місяців по тому на поетичному фестивалі в Ірпені його було обрано “Королевичем молодої української поезії”. У 1986 р. І. Малкович став наймолодшим членом Спілки письменників СРСР.

Після закінчення університету працював редактором видавництв “Веселка”, “Молодь”. Тоді ним було підготовлено до друку чимало гарних видань, а нових задумів було ще більше. Щоб їх здійснити, у 1992 році заснував власне видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, на рахунку якого нині багато різноманітних, чудово ілюстрованих дитячих книжок українською мовою.

Книга “Ліза та її сни” – названа однією з 12 найкращих книг Форуму видавців у Львові (2005 р.) – за оригінальність задуму і вишуканість у зображенні всесвітньої художньої спадщини для найменших.

Основні твори: поетичні книжки “Білий камінь”, “Ключ”, “Вірші”, “Із янголом на плечі”. Вихід його першої книги гаряче відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко.

Осип Назарук

(1883-1940)

Осип Назарук народився 31 серпня 1883 р. у Бучачі в родині кушніра. За пропаганду соціалізму Осипа відрахували з гімназії із забороною складати матуру в Галичині.

Вивчав право у Львівському університеті.

Член управи Української Радикальної Партії у 1905-1919 рр. У 1915-1918 рр. – керівник Пресової Кватири УСС. Від жовтня 1918 р. – член Української Національної Ради ЗУНР.

У складі Українських січових стрільців (УСС) перебував у Кам’янці-Подільському (липень – жовтень 1919 р.). У середині липня 1919 року в складі УГА прибув до Кам’янця-Подільського, увійшов до уряду Директорії, одночасно редагував газету УГА “Стрілець”. У серпні 1919 р. здійснив наукову екскурсію до Бакоти.

У 1922-1926 pp. перебував у США. Повернувшись до Львова, став близько до Української Християнської Організації.

Назарук помер від інфаркту 31 березня 1940 р. у Кракові.

Основні твори: книжка “До Бакоти. Враження з подорожі до української Помпеї”, повість “Роксолана”.

Неборак Віктор

(1961 р. н.)

Віктор Володимирович Неборак – поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст. Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні “Пси святого Юра”. Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, “рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень”.

З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є “Третє тисячоліття” – серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються “письменники наживо”, а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

Живе і працює у Львові.

Основні твори: поетичні збірки “Бурштиновий час”, “Літаюча голова”, “Alter Ego”, “Розмова зі слугою”, “Епос про тридцять п’яту хату”, роман “Пан Базьо та решта”, “Перечитана “Енеїда” (спроба сенсового прочитання “Енеїди” Івана Котляревського на тлі зіставлення її з “Енеїдою” Вергілія).

Нестайко Всеволод

(1930 р. н.)

Всеволод Нестайко народився 30 січня 1930 р. у місті Бердичів на Житомирщині. Закінчив 1952 р. Київський університет. Працював у редакціях журналів “Дніпро”, “Барвінок”, у видавництві “Молодь”. З 1956 по 1987 р. завідував редакцією у видавництві “Веселка”. Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах “Барвінок” та “Піонерія”. Перша книжка “Шурка і Шурко” побачила світ у 1956 р. Майже 50-літній шлях у дитячій літературі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п’єс.

Пише повісті, оповідання, казки для дітей. Є лауреатом численних літературних премій та визнаним класиком дитячої літератури. Нині живе та працює в Києві.

Основні твори “Незвичайні пригоди в лісовій школі”, “Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків”, “Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя”, трилогія “Тореадори з Васюківки”.

Олійник Борис

(1935 р. н.)

Народився Борис Ілліч Олійник 22 жовтня 1935 р. у с. Зачепилівка на Полтавщині. Вірші почав писати в шкільному віці. Він “топтав стежку до п’ятого класу Зачепилівської семирічки”, коли побачив у новосанжарівській райгазеті “Ленінським шляхом” свій невеличкий вірш і своє прізвище.

1953 p., після закінчення шкільного навчання, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а вже 1958 р. розпочав роботу в редакції газети “Молодь України”. Поет і журналіст, часто їздив у відрядження, зокрема на ударну комсомольську будову – Лисичанський хімкомбінат, про неї ж і про молоде місто Сєверодонецьк надрукував у газеті серію нарисів і видав документальну повість “За Сіверським Дінцем” (1959 p.).

Пережите в дитинстві та в роки молодості склало основу першої його збірки поезій “Б’ють у крицю ковалі” (1962 p.). Друга збірка – “Двадцятий вал” (1964 p.), відзначена Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського.

Поет є лауреатом Державної премії СРСР (1975 p., за книгу “Стою на земле”) і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1983 p., за книги “Сива ластівка”, “У дзеркалі слова”, “Дума про місто”).

Основні твори: збірки “Вибір”, “Коло”, “Відлуння”, “Рух”, “Балада про вогонь і принципи”, “Ринг”, “Триптих пильності”, “Засторога”, поеми “Сиве сонце моє”, “Дорога”, “Урок”, поема – цикл “У дзеркалі слова”.

Олійник Степан

(1908-1982)

Народився Степан Олійник З квітня 1908 р. у селі Пасисели на Одещині в багатодітній хліборобській сім’ї. Від тяжких злигоднів батьки вирішили емігрувати до Канади або в Кустанайську область. Як згадувала сестра письменника, вже й коней запрягли… (Мали б ми ще одного письменника в діаспорі.) Та порятував дядько Захарій, забравши родину в своє село – Третю Миколаївку. Нині це Левадівка. У 1934 р. закінчив педінститут. Працював кореспондентом газети “Чорноморська комуна”, обійшов багато районів Одеської області. Зрідка друкував поезії в газетах.

Факти, які Олійник використовував для творів, були такими типовими, що часто люди впізнавали себе в його героях. Степан Іванович розказував, як після читання вірша “У клубі” до редакції “Перця”, де він тоді працював, надійшов лист з Одеського обласного відділу кінофікації, в якому вказувалося: “…факти, про які йдеться у вірші, …підтвердилися. Вживемо заходів”.

Основні твори: “Номенклатурний Мацепура”, “Дорога дама”, “Пригода з Іваном”, “Чудо в черевику”, “Ля-ля-ля”.

Ольжич Олег

(1907-1944)

Олег Олександрович Кандиба народився у Житомирі 8 липня 1907 р. Батько – поет Олександр Олесь (Кандиба), мати – Віра Свадковська, гімназійна вчителька.

У 1917-1923 рр. здобував середню освіту, мешкаючи в Пущі Водиці поблизу Києва, та закінчити її довелося лише в Празі. 1923 р. він виїздить разом із матір’ю з України, охопленої чадом класової ненависті, у Берліні нарешті зустрівся з батьком, який ще 1919 р. вимушений був емігрувати до Чехословаччини та склав обов’язки повпреда УНР у Будапешті. Незабаром родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

У 1924-1929 рр. навчався в Карловому університеті у Празі, на літературно-історичному факультеті Українського педагогічного інституту, вивчав археологію в Українському Вільному Університеті, захистив докторську дисертацію на тему “Неолітична кераміка Галичини”. У 1930-1931 рр. – асистент кафедри археології УВУ. У 1938 р. читав лекції у Гарвардському університеті. Опублікував ряд праць з антропології та археології.

У 1929 р. – член ОУН. У кінці 1930-х рр. редагував часопис “Самостійна думка”, перетворивши його на орган ОУН. Протягом 1939-1941 рр. очолював Революційний трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.

У 1941-1942 рр. О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова.

25 травня 1944 р. заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у концентраційному таборі Заксенхаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 липня 1944 р., закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Основні твори: поетичні збірки “Рінь”,”Вежі”, “Підзамче”, “Величність”.

Осьмачка Тодось

(1895-1962)

Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895 р. у селі Куцівка на Черкащині. Тут же здобув середню освіту. Писати поеми розпочав ще в школі. У 1920-х рр. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування “Ланка”. Видав три збірки поезій: “Круча” (1922), “Скитські вогні” (1925), “Клекіт” (1929). З 1926 р. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 1930-х роках з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук’янівській в’язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі.

У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Жив у таборах для переміщених осіб, гнаний манією переслідування, постійно переїжджав з місця на місце: жив у країнах Європи, США.

6 липня 1961 р. у Мюнхені Тодося Осьмачку розбив параліч. Друзі перевезли поета на лікування до Нью-Йорка. 7 вересня 1962 р. він помер у Нью-Йорку. Похований на українському православному цвинтарі у Ваунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Основні твори: збірки поезій “Поет”, “Китиці часу”, “Із-під світу”, повісті: “Старший боярин”, “План до двору”, “Ротонда душогубців”, оповідання “Психічна розрядка”, “В опері”.

Павличко Дмитро

(1929 р. н.)

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині.

Від осені 1945 р. до літа 1946 р. був ув’язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА. 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії редакції журналу “Жовтень” (нині – “Дзвін”), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. У 1971-1978 pp. Д. Павличко редагував журнал “Всесвіт”.

Перша збірка поезій “Любов і ненависть” з’явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги “Моя земля” (1955), “Чорна нитка” (1958).

Етапною для Д. Павличка стала збірка “Гранослов” (1968), в якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. Але чи не найповніше талант поета розкрився в його ліриці. Збірки “Сонети подільської осені” (1973), “Таємниця твого обличчя” (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Традиції пристрасного слова І. Франка продовжують книги поезій “Спіраль” (1984), “Поеми й притчі” (1986), “Покаянні псалми” (1994). Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів “Світовий сонет” (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках “Магістралями слова” (1978), “Над глибинами” (1984), “Біля мужнього слова” (1988). Д. Павличко – один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

Основні твори: “Любов і ненависть”, “Моя земля”, “Чорна нитка”, “Правда кличе”, “Гранослов”, “Таємниця твого обличчя”, “Спіраль”, “Покаянні псалми”, “Антологія словацької поезії XX століття”, “Наперсток”, “Не зрадь”, “Три строфи”, “Аутодафе”, “Мала антологія хорватської поезії”.

Пагутяк Галина

(1958 р. н.)

Пагутяк Галина Василівна народилася 26 липня 1958 р. у с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж. Тато Галини Василівни – Василь Пагутяк, мама – Іванна Басараб. Наймолодша з трьох доньок в сім’ї.

Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш або як ще його називає Галина Пагутяк Влад Басараб).

Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер – Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові.

Основні твори: “Діти”, “Господар”, “Потрапити в сад”, “Гірчичне зерно”, “Записки Білого Пташка”, “Захід сонця в Урожі”, “Писар Східних Воріт Притулку”, “Королівство”, “Втеча звірів або Новий Бестіарій”, “Слуга з Добромиля”.

Петров Віктор

(1894-1969)

Псевдоніми – Домонтович, Бер (розшифровується як “біологічний еквівалент рентгена”).

Віктор Платонович Петров народився 10 жовтня 1894 р. у Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова пройшло в Одесі. У 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету.

Петров працював у Етнографічній комісії Української Академії наук. У 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. У 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість”. У 1941 р. науковець знаходився в окупованому німцями Харкові, видавав часопис “Український засів”. В кінці війни Петров опинився в Німеччині. Там він був одним із засновників Мистецького українського руху. Знаходячись в еміграції, Петров у 1947-1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету у Мюнхені. З 1956 р. він працював у Києві в Інституті археології. Віктор Петров помер у 1969 р. і був похований в Києві.

Основні твори: романи “Без грунту”, “Дівчина з ведмедиком”, “Доктор Сера фікус”, “Аліна й Костомаров”, “Романи Куліша”; наукові твори “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки”, “Провідні етапи сучасного шевченкознавства”, “Скіфи. Мова і етнос” “Подсечное земледелие” “Етногенез слов’ян”, “Раскопки в Нижнем Поднепровье”; статті “Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору”, “Історіософічні етюди”, “Християнство і сучасність”, “До дискусії про Сковороду”, “Засади поетики (Від “Ars poetica” Є. Маланюка до “Ars poetica” доби розкладеного атома)”.

Підмогильний Валер’ян

(1901-1937)

Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у селі Писарівка Павлорадського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині 2 лютого 1901 р. Коли йому було близько 14 років, батьки переселились до панської економії в селі Чаплі. Закінчив реальне училище, а потім ще вчився з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах.

Працював як літературний редактор журналу “Життя і Революція”.

11 січня 1935 р. В. Підмогильний визнав, що належав до “групи письменників – націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії”. Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив всіх учасників націоналістичної групи волі “терміном на десять років з конфіскацією особистого майна”.

У соловецькому таборі в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

Помер 3 листопада 1937 р. – розстріляний на Соловках.

Основні твори: “Остап Шептала”, “Місто”, “Невеличка драма”, “З життя будинку”, збірки оповідань “Військовий літун”, “Проблема хліба”.

Підпалий Володимир

(1936-1973)

Народився Володимир Олексійович Підпалий у селі Лазірках 9 травня 1936 р. неподалік від Лубен. Мати Ольга Степанівна – козачка з хутора Макарівщини, а батько Олексій Лукович – виходець з-під Великої Багачки. Учився у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах.

1953 р. закінчив 10 класів; працював у МТС, колгоспі. 1955 р. був мобілізований на флот. 1957 р. демобілізувався (через хворобу ніг) і поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який закінчив 1962 р.

Перші вірші видрукував на шпальтах комсомольських “Молоді України” та “Зміни” (1958 р.). У Державному видавництві художньої літератури 1963 р. вийшла перша збірочка “Зелена гілка”, а роком пізніше – “Повеління” у “Радянському письменникові”.

Працював старшим редактором поезії у “Радянському письменникові”. Член Спілки письменників з 1967 р.

Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 р.

Основні твори: збірка “Тридцяте літо”, книжки “В дорогу – за ластівками”, “Вишневий світ”, “Сині троянди”, “Поезії”, “Пішов в дорогу за ластівками”.

Плужник Євген

(1898-1936)

Псевдонім – Кантемірянин.

Плужник Євген Павлович народився 14(26) грудня 1898 р. у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії на Східній Слобожанщині (тепер Кантемировського району Воронезької області, Росія). Деякий час вчився у Воронезькій гімназії (виключений за участь у нелегальних гуртках), пізніше – у Ростові. Згодом навчався у Київському зоотехнічному інституті, з 1921 р. – у Київському музично-драматичному інституті їм. М. Лисенка. Певний час працював учителем на Полтавщині.

Друкувався в журналах “Глобус”, “Нова Громада”, “Червоний Шлях”, “Життя й Революція”. У грудні 1934 р. заарештований НКВС. Звинувачений у приналежності до націоналістичної терористичної організації. У березні 1935 р. виїздною Військовою колегією Верховного суду СРСР разом з Г. Епіком, М. Кулішем, В. Підмогильним, О. Ковінькою та ін. засуджений до розстрілу (згодом вирок змінено на довготривале табірне ув’язнення). Помер 2 лютого 1936 р. на Соловках. Реабілітований у серпні 1956 р.

Входив до літературних об’єднань АСПИС (1923-1924), “Ланка” та “МАРС”.

Основні твори: збірка поезій “Рівновага”, роман “Недуга”, п’єси “Професор Сухораб”, “У дворі на передмісті”, “Болото”, віршована п’єса “Змова в Києві” (“Шкідники”, “Брати”). Спільно з В. Підмогильним уклав словник “Фразеологія ділової мови”.

Пономаренко Любов

(1955 р. н.)

Пономаренко Любов Петрівна народилася 25 травня 1955 р. у селі Іванківці Срібнянського району на Чернігівщині. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. В. Гоголя (1978). Працювала вчителем російської мови та літератури на Срібнянщині, завідуючою відділом в Срібнянській райгазеті. З 1987 р. мешкає на Полтавщині. Працювала в школах та редакціях райгазет Оржицького і Гребінківського районів. З 1999 року – власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини”. Мешкає і працює у м. Гребінка.

Твори друкувалися в багатьох газетах і часописах, видавалися в колективних збірниках та антологіях, зокрема в антології української “жіночої” прози та есеїстики другої половини XX – початку XXI століття (авторський проект Василя Габора) “Незнайома антологія” (Львів, 2005) за кордоном – в Німеччині та Японії, в альманасі “Біла альтанка” (Полтава, 1996).

Лауреат літературних премій: міжнародної імені Олеся Гончара (2000), всеукраїнської “Благовіст” (1998) та обласної імені Панаса Мирного (2005). Член Національної спілки письменників України з 1987 р.

Основні твори: “Тільки світу”, “Дерево облич”, “Ніч у кав’ярні самотніх душ”, “Портрет жінки у профіль з рушницею”, “Гер переможений”.

Прохасько Тарас

(1968 р. н.)

Тарас Богданович Прохасько народився 16 травня 1968 р. в Івано-Франківську. Навчався на біологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка (тепер – Львівський національний університет імені Івана Франка) (1992). За фахом ботанік. Учасник студентського руху 1989-1991 рр. Спочатку працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, а згодом – у рідному місті учителював, був барменом, сторожем, ведучим на радіо КМ “Вежа”, працював у художній галереї, в газеті, на телестудії. Співпрацював також із львівськими газетами “Експрес” та “Поступ”. У 1992-1994 рр. був мандрівним співредактором журналу “Четвер”. Лауреат видавництва “Смолоскип” (1997). Член Асоціації українських письменників.

Від 1992 р. постійно живе в Івано-Франківську. Починаючи від 2 числа постійний автор часопису “Четвер”.

Лауреат численних премій.

Основні твори: “Інші дні Анни”, “ИМ “Галичина””, “Непрості”, “Лексикон таємних знань”, “З цього можна зробити кілька оповідань”, “Порт Франківськ”.

Рильський Максим

(1895-1964)

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. у Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. 1902 р. помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві.

Після приватної гімназії Рильський у 1915-1918 рр. навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 рр. вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання “неокласиків”. Виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери,- що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931 р., після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі.

Після ув’язнення, з 1931 р. творчість Рильського зазнає змін, і в збірці “Знак терезів” (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів.

Основні твори: книжки поезій “На білих островах”, “Синя далечінь”, “Крізь бурю і сніг”, “Поеми”, “Тринадцята весна”, “Гомін і відгомін”, “Де сходяться дороги”, “Знак терезів”, “Київ”, “Літо”, “Україна”, “Збір винограду”, “За рідну землю”, “Слово про рідну матір”, “Світла зброя”, “Жага”, “На оновленій землі”, “Голосіївська осінь”, “В затінку жайворонка”; переклади “Пан Тадеуш” А. Міцкевича, “Ернані” В. Гюго, “Сірано де Бержерак” Е. Ростана, “Орлеанська Діва” Вольтера, “Король Лір” В. Шекспіра, “Дванадцята ніч” В. Шекспіра, “Євгеній Онєгін” О. Пушкіна.

Римарук Ігор

(1958-2008)

Ігор Миколайович Римарук народився 4 липня 1958 р. на Волині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював у пресі та видавництвах.

Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (2002). Президент Асоціації українських письменників. Радник міністра культури з питань книговидання. Багаторічний головний редактор журналу “Сучасність”, завідувач редакції сучасної української літератури видавництва “Дніпро”.

Помер 3 жовтня 2008 p. у Львові. Кілька днів перед тим поета Ігоря Римарука збила автівка.

Основні твори: книги “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Goldener Regen” (“Золотий дощ”, 1996, видавництво “Brodina”, німецькою та українською мовами), “Діва Обида” (2000, 2002), “Бермудський трикутник” (2007), “Сльоза Богородиці” (2007). Упорядник антології нової української поезії “Вісімдесятники” (1990, Едмонтон).

Самійленко Володимир

(1864-1925)

Літературні псевдоніми Іваненко, В. Полтавець, В. Сивенький, Л. Сумний.

Володимир Самійленко народився у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Закінчивши 1885 р. Полтавську гімназію, вчився до 1890 р. на історико-філологічному факультеті Київського університету. Працював службовцем у Києві, Чернігові, Катеринодарі та Миргороді; з 1905 p. у Києві в редакції газет “Громадська Думка”, “Рада”, “Шершень”.

За української державності служив у міністерствах освіти і фінансів, а в 1919 р. емігрував у Галичину з урядом УНР.

У 1924 р. повернувся до Києва, працював редактором у видавництві художньої літератури. У ліриці Самійленко визначився як поет – ідеаліст й особливо як поет – сатирик. Помер 1925 р. у Боярці.

Основні твори: збірка “З поезій Володимира Самійленка”, “На печі”, “Собаки”, “Ельдорадо”, “Горе поета”, драми “Маруся Чураївна”, “У Гайхан-Бея”, переклади.

Семенко Михайло

(1892-1937)

Михайло Васильович Семенко народився 31 грудня 1892 p. у Кибинцях Миргородського повіту на Полтавщині. Син письменниці Марії Проскурівни; навчався у Психоневрологічному інституті у Петербурзі. Михайло Семенко – поет, основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), невтомний організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив свіжі (навіть епатажні) образи й творив нові слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу.

Організував “Ударну групу поетів – футуристів”, перейменовану на асоціацію панфутуристів “Аспанфут” (1922-1924), кредо і маніфести якої були проголошені в альманасі “Семафор у майбутнє” (1922) і газеті “Катафалк искусства” (1922). Зазнавши критики літературних кіл, Семенко перейшов на позиції “лівого фронту” (“УкрЛЕФ”) і перетворив “Аспанфут” на “Комункульт” (1924), одночасно працював (1924-1927) як головний редактор Одеської кінофабрики ВУФКУ.

Помер 23 жовтня 1937 р. Обставини смерті: зник назавжди на Соловецькому “острові смерті”.

Основні твори: збірки “Prelude”, “Дерзання”, “Кверофутуризм”,”П’єро задається”, “П’єро кохає”, “Дев’ять поем”, “П’єро мертвопетлює”, “Bloc-notes”, “В садах безрозних”, “Проміння погроз”, поема “Ліліт”, поезофільм “Степ”.

Сенатович Оксана

(1941-1997)

Оксана Сенатович народилася 2 січня 1941 p. у м. Бережани, у сім’ї вчителів. Після закінчення у 1957 р. школи навчалась у Львівському політехнічному інституті. Працювала інженером на заводі, в науково-дослідному інституті легкої промисловості, але справжнє своє покликання знайшла на літературній ниві. О. Сенатович – член Спілки письменників України з 1976 р., була першим лауреатом премії імені Олени Пчілки (1992). Померла О. Сенатович 31 березня 1997 р. у м. Львові.

Основні твори: книжки для дітей “Червоні лелеки”, “Вісім сотень колобків”, “Вчиться Вересень читати” та багато інших, повість “Не виростуть хлопці без дощу”.

Слапчук Василь

(1961 р. н.)

Василь Слапчук народився 23 грудня 1961 р. у с. Новий Зборишів на Волині. Після закінчення середньої школи навчався у технічному училищі № 1 м. Луцька та працював шліфувальником на автозаводі “Комунар” у м. Запоріжжі. Воював у Афганістані. Був тяжко поранений. Закінчив Луцький педінститут ім. Лесі Українки, факультет української філології (1988-1993 рр.)

Пише вірші, прозу та критику. Автор більш ніж двадцяти книжок. Лауреат Шевченківської премії.

Основні твори: романи “Сліпий дощ”, “Дикі квіти”, “Осінь за щокою”, “Клітка для неба”.

Симоненко Василь

(1935-1963)

Псевдоніми – В. Щербань, С. Василенко, Симон.

Василь Андрійович Симоненко народився в с. Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Працював у газетах “Черкаська правда”, “Молодь Черкащини”, “Робітнича газета”, займався літературною творчістю.

Влада всіляко боролась з Василем Симоненком: у середині 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). 13-го грудня 1963 р. поет помер (за офіційною версією), від раку, похований у Черкасах.

Основні твори: єдина прижиттєва збірка поезій “Тиша і грім”, казки “Цар Плаксій та Лоскотон”, “Казка про Дурила”, “Подорож в країну Навпаки”, збірки віршів “Земне тяжіння”, “Лебеді материнства”, збірка оповідань і новел “Вино з троянд”.

Старицький Михайло

(1840-1904)

Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 р. у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Чорнобаївського району Черкаської області). Походив зі шляхетського роду. Старицький 1856 р. закінчив Полтавську гімназію, 1865 р. – Київський університет.

Під тиском імперських властей Старицький змушений був 1878 р. емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну 1880 р. і знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

1883 р. Михайло Старицький очолив перший професійний український театр. 1885 р. з низки причин він залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. 1895 р. залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Основні твори: “Борвій”, “Виклик”, “До України”, “Молодость Мазепы”, “Не судилось”, “Облога Буші”, “Останні орли”, “Поету”, “Талан”, “До молоді”, “Богдан Хмельницький”.

Стельмах Ярослав

(1949-2001)

Ярослав Михайлович Стельмах народився 30 листопада 1949 р. у Києві в родині відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, Вищі літературні курси в Москві та аспірантуру. Працював викладачем у вищих навчальних закладах, перекладачем.

Я. Стельмах відомий насамперед як драматург. Серед його п’єс є твори для дітей: “Шкільна драма”, “Вікентій Прерозумний” та інші. П’єси “Привіт, Синичко!” та “Запитай колись у трав” входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР. Займався Я. Стельмах і перекладацтвом. Він також писав оповідання, повісті для дітей. Твори Стельмаха відзначаються захопливим сюжетом, тонким гумором, яскраво змальованими постатями маленьких героїв.

Основні твори: “Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки”, “Якось у чужому лісі”, “Найкращий намет”.

Стороженко Олекса

(1806-1874)

Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 р. у с. Лисогори Борзнянського повіту (тепер Ічнянського району) на Чернігівщині в родині дрібного поміщика, що належала до старовинного козацького роду, відомого ще з XVII ст. Дитячі роки письменника минули в містечку Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині, де він одержав домашню освіту. Згодом навчався у “благородному пансіоні” при Слобідсько-Українській губернській гімназії в м. Харкові. З 1824 р., впродовж майже тридцяти років, О. Стороженко перебував на військовій службі.

Українська творча спадщина О. Стороженка в жанрі оповідання охоплює зображення побуту, звичаїв, повір’їв українського селянства, героїчних сторінок козацької вольниці, пов’язаних з останнім періодом існування Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом Коліївщина, з образами колишніх січовиків. Друковані в журналі “Основа” в 1861-1862 рр., у 1863 р. вони були об’єднані і опубліковані в збірці “Українські оповідання”.

Вийшовши у відставку 1868 р., О. Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусь), де й помер 18 листопада 1874 р.

Основні твори: “Братья близнецы”, “Марко Проклятий”, “Українські оповідання”.

Теліга Олена

(1906-1942)

Олена Іванівна Теліга народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

З 1918 р. родина мешкала у Києві. У Києві Олена вчилася в Жіночій гімназії Дучинської.

Родина емігрувала. У Чехії Олена спочатку отримує “матуру” – атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі.

У грудні 1939 р. у Кракові вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з ними у культурно-освітній референтурі. Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією “Українського слова”, видає тижневик літератури і мистецтва “Літаври”.

Після арешту редакції “Українського слова” О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти.

22 лютого 1942 р. українську письменницю – патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.

Основні твори: “Поворот”, “Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом…”, “Літо”, “Я руці, що била, – не пробачу…”, “Вірність”, “Без назви”, “Гострі очі розкриті в морок…”, “Махнуть рукою! Розіллють вино!..”, “Напередодні”, “Усе – лише не це! Не ці спокійні дні…”, “Безсмертне”, “Неповторне свято”, “Чоловікові”, “Вечірня пісня”, “Мужчинам”.

Тичина Павло

(1891-1967)

Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913 рр. – в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті “Рада”.

У 1913-1914 рр. працює в редакції ліберального україномовного журналу “Світло”, а після його закриття – в Чернігівському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. – помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка “Думка” Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. – капела – студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

З 1923 по 1934 рр. – співредактор журналу “Червоний шлях” (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України “Гарт”. 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени “Гарту”. З 1929 р. – дійсний член Академії наук УРСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. – член – кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943-1948 рр. – міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рр. – голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Лауреат численних державних премій і нагород. Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Основні твори: збірки поезій: “Замість сонетів і октав”, “В космічному оркестрі”, “Чернігів”, “Партія веде”, “Чуття єдиної родини”, “Пісня молодості”, “Сталь і ніжність”, “Ми йдемо на бій”, “Перемагать і жить!”, “Тебе ми знищимо – чорт з тобою”, “День настане”, “Живи, живи, красуйся!”, “І рости, і діяти”, “Могутність нам дана”, “На Переяславській Раді”, “Ми свідомість людства”, “Дружбою ми здружені”, “До молоді мій чистий голос”, “Батьківщині могутній”, “Зростай, пречудовий світе”, “Комунізму далі видні”, “Тополі арфи гнуть”, “Плуг”, “Вітер з України”, поема – симфонія “Сковорода”.

Тютюнник Григір

(1931-1980)

Тютюнник Григір Михайлович народився 5 грудня 1931 р. у с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Після війни вступив до ремісничого училища; працював на заводі ім. Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював, працював в редакції газети “Літературна Україна”, у видавництві “Веселка”, на Київській кіностудії ім. О. Довженка створив літературний сценарій за романом брата Григорія Тютюнника “Вир”. 6 березня 1980 р. Гр. Тютюнник покінчив життя самогубством.

За книги “Климко” (1976) і “Вогник далеко в степу” (1979) – республіканська літературна премія ім. Лесі Українки (1980); його творчість була посмертно відзначена Державнок премією ім. Т. Г. Шевченка 1989 р.

Основні твори: оповідання “Дивак”, “Рожевий морок”, “Кленовий пагін”, “Сито сито…”, новели “Місячної ночі”, “Зав’язь”, “На згарищі”, “У сутінки”, “Чудасія”, “Смерті кавалера”, повість “Облога”.

Харчук Борис

(1931-1988)

Борис Микитович Харчук народився 1931 p. у с. Лози на Тернопільщині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954 р.) і Вищі літературні курси в Москві. Працював журналістом.

Твори Бориса Харчука перекладені багатьма мовами світу, у тому числі російською, білоруською, вірменською, таджицькою, англійською, іспанською і німецькою. За його повістю режисер Аркадій Микульський зняв відому стрічку “Вишневі ночі”.

Помер Борис Харчук 16 січня 1988 p. у Ризі. Похований у Києві.

Основні твори: романи “Волинь”, “Майдан”, “Хліб насущний”, “Кревняки”, повісті і оповідання “Йосип з гроша здачі”, “З роздоріжжя”.

Хвильовий Микола

(1893-1933)

Народився Микола Григорович Фітільов 13 грудня 1893 p. у селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. 1916 р. закінчив Богодухівську гімназію.

Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. 1919 р. вступив до КП(б)У. 1921 р. переїхав до Харкова, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно – художнього життя, член – засновник багатьох тогочасних літературних організацій – “Гарт” (1923), “ВАПЛІТЕ” (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), “Пролітфронту”. Того ж року почав друкуватися.

Письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, “українському буржуазному націоналізмі”, “намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської”. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.

Основні твори: “Вальдшнепи”, “Думки проти течії”, “Іван Іванович”, “Кіт у чоботях”, “Камо грядеши?”, “Мати”, “Санаторійна зона”, “Свиня”, “Сині етюди”, “Солонський яр”, “Я (Романтика)”.

Чайковський Андрій

(1857-1935)

Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857 p. у м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в своїх родичів. Початкову освіту одержав у дяка в с. Гордині, закінчив у 1877 р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935 р.

Основні твори: “Образ гонору”, “Бразілійський гаразд”, “Не піддайся біді”, автобіографічна повість “Своїми силами”, “З ласки родини”, “Панич”, “За сестрою”.

Черкасенко Спиридон

(1876-1940)

Літературні псевдоніми – Провінціал, Стах Петро та ін.

Спиридон Феодосійович Черкасенко народився 24 грудня 1876 p. у м. Новий Буг Катеринославського повіту Херсонської губернії (тепер Миколаївська область) у селянській родині. Закінчив двокласну школу, потім Новобузьку учительську семінарію, з 1895 р. працював учителем народних шкіл Катеринославщини та Донеччини.

Перша добірка віршів була опублікована в журналі” Літературно-науковий вісник ” в 1904р. Поетичні твори почали з’являтися в усіх альманахах. 1919 р. жив у Відні, укладав шкільні підручники. 1923 р. переїхав до Ужгорода, де працював театральним референтом товариства “Просвіта”. Остання книжка “Вибрані твори” вийшла у 1930 р. у Харкові. Відтоді його літературна спадщина не видавалася, ім’я письменника було вилучено з літературного процесу на довгі десятиріччя, аж до 1990 р. Помер 8 лютого 1940 р.

Основні твори: “Божевілля”; “Над річкою”; “Кохання”; “Молитва осіння”; “Мати”; “Пригоди молодого лицаря: Роман з козацьких часів”, “Маленький горбань”.

Чернілевський Станіслав

(1950 р. н.)

Станіслав Чернілевський народився у с. Жвані на Вінниччині у багатодітній родині. Рано втратив батька. Середню освіту здобував у школах – інтернатах. Закінчив Вінницький педагогічний інститут і деякий час працював учителем. Потім вступив на факультет кіно-режисури Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, оскільки з дитинства мріяв займатися кіномистецтвом. Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.

Поет, кіносценарист. Найвідоміша збірка поезій “Рушник землі” (1984). Лауреат премії імені Василя Симоненка.

Основні твори: збірка “Рушник землі”; кіносценарії; “Грамотний”, “Просвітлої дорога свічка чорна”.

Шевчук Валерій

(1939 р. н.)

Валерій Олександрович Шевчук народився 20 серпня 1939 р. у місті Житомирі. Навчавсь на історико-філософському факультеті Київського університету. Тут же, у Києві, влився у ” родовище шістдесятників”, і почав друкувати прозу – спершу реалістичну, а потім, з кінця 60-х, “химерну”, готичну, притчеву. У сімдесятих роках Шевчука майже не друкували. У 1988 р. отримав Шевченківську премію за історичний роман “Три листки за вікном”.

Валерій Шевчук – історик літератури, дослідник барокової доби, перекладач (і церковнослов’янської, середньовічних української та польської) текстів ХV-ХVІІ століття зокрема, поезій Івана Величковського, Касіяна Саковича, Дем’яна Наливайка. Працював також над актуалізацією старокиївської літературної тематики і літератури середньої доби.

Основні твори: збірки оповідань і повістей “Серед тижня”, “Набережна 12” і “Середохрестя”, “Вечір святої восени”, “Крик півня на світанку”, “Двоє на березі”, роман, “Маленьке вечірнє інтермецо”, “Барви осіннього саду”, “Три листки за вікном “Панна квітів”, “Із вершин та низин”, “Око прірви”, “Жінка – змія”, “Юнаки з вогненні печі”, “Біс плоті”. ?