Звідки історики беруть відомості для реконструкції минулого?

До прийняття християнства багато європейських народів, относимие римлянами й византийцами до розряду “варварських” не знали писемності. Спогаду про своє минуле: про древню прабатьківщину, переселення, війни, перемогах і лихах, про знаменитих героїв і вождів вони зберігали в усних переказах. У древній Ськандинавії ці ськазання називалися сагами, а виконували їхні співаки ськальди. У кельтів подібні “оповідачі” – хоронителі пам’яті народу звалися бардами. Слов’яни, що заселили у вв. великі простори Центральної й Східної

Європи, теж мали розповідачів казок, які в старинах або по-іншому в билинах воськрешали минуле свого плем’я. Всі ці саги, пісні, старовини вчені називають епосом народу. До появи письмових записів про події епос служить одним з головних історичних джерел для реконструкції картини минулого. Коли народи знаходять писемність і починають запис своєї історії, багато епічних добутків виявляються на сторінках історичних рукописів. Інші ж частини епосу можуть продовжувати існувати тільки в усному мовленні.

Не виключенням стали слов’янські ськазання. В IX в. південні й частина західних слов’ян знайшли свою писемність

завдяки подвижництву двох візантійських місіонерів братів Кирила й Методія. Тоді ж, напевно, були зроблені й перші досвіди слов’ян по записі історичних подій і історичних переказів.

Інші слов’яни – близько 14 східнослов’янських племен, що з’єдналися в IX-X вв. у державі Русь, до прийняття в 989 р. їхнім князем Володимиром християнства писемності не знали й зберігали своє минуле в пам’яті поколінь. Із хрещенням Русі з’явилися книги, переведені із грецької мови. Це були в основному богослужбові тексти, але зустрічалися й грецькі хроніки. Грецьке слово “хронос” значить “час”, хроніка, отже, може бути названа ще й временником, збірником розповідей про колишні часи. Візантійські хроніки послужили зразком для ськладання на Русі перших історичних записів. З них також черпали ченці-літописці величезні відомості по історії сусідніх народів, додаючи власні спостереження й кладучи на пергамент стародавні перекази свого народу. Все це привязивалось до конкретних років (або літам), звідси й назва – літопис. Не всі літописи, особливо ранні, дійшли до нас.

Головним джерелом по історії Київської Русі IX – початку XII вв. служить літопис кінця XI – початку XII вв. “Повість минулих літ”. Більшість учених уважає її автором Нестора, ченця Киевсько-Печерського монастиря. За наказом великого київського князя Володимира Мономаха ( 1113-1125) “Повість минулих літ” двічі редагувалася. Праця Нестора включив багато усних історичних переказів слов’ян, ранні досвіди запису російськими людьми найважливіших подій, запозичення із грецьких хронік і інших книг і, звичайно, запису Нестором подій “по гарячих слідах”, свідком яких літописець був сам або про які йому розповідали очевидці.

Від часів Київської Русі крім “Повісті минулих літ” до нас дійшов ще Новгородський літопис. І, звичайно, згадували Русь у своїх історичних письмових працях сусідні з нею народи. Багато інформації про Русь містять західноєвропейські, візантійські й східні Твори.

Літописами й хроніками не обмежується коло письмових джерел. Сюди ставляться ще багато документів, наприклад, якісь побутові записи, різного роду листа, записьки (такими є більшість знаменитих берестяних грамот), закони й інші правові документи, житія святих і “ходіння” у різні країни, а так само багато інших документів.

А як же усні перекази? Епічні ськазання продовжували жити самостійно в усній народній Творчості (фольклорі). Записано вони були багато століть через свого “народження”. Для історика билини й історичні пісні служать матеріалом, що доповнює й уточнює статті літописів і інших письмових документів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Звідки історики беруть відомості для реконструкції минулого?

Categories: Нові твори

Links