Вещизм у творчості А. А. Ахматовій
1. Речі й спогади. 2. Тривоги й переживання. 3. Кімната й скринька. Позбавити серце бажань – однаково, що позбавити Землю атмосфери. е. Булвер-Литтон Речі у творчості А. А. Ахматовій мають особливе значення Вони здатні через свої банальні якості передати щиросердечний стан ліричної героїні, розкрити нам те, що вона почуває. Особливість ще полягає в тім, що ці речі ми бачимо й у своєму повсякденному житті.
Тому, незважаючи на те що нас розділяють із поетесою багато років, ми можемо зрозуміти й перейнятися тими почуттями, які вона вкладає в такі
Кожна річ її одержує нове значення й наповнення в поетичному тексті. Вона немов відкриває нам схованки душі самої героїні Так, у вірші “Двері напіввідчинені… ” у першому рядку відчувається якась напруга.
Адже не через широко, а тільки відкриті двері можна проникнути в якусь таємницю, довідатися, що приховано від безлічі очей. У наступному рядку лірична героїня не розкриває нам, що заховано за дверима,
На столі забуті Хлистик і рукавичка Лірична героїня підкреслює, що на столі забуті всього дві речі. Але вони, напевно, дуже дороги її серцю, раз вона звертає увагу саме на такі деталі туалету. Кожний з них стає атрибутом, що характеризує дорогого серцю людини з певної сторони. Складається відчуття, що все в житті прекрасно. Просто на ліричну героїню нахлинули старі спогади, або вона знову зштовхнулася із чимсь дуже для неї дорогим і знайомим.
Але вже в наступній строфі ми бачимо, що це не радісні, а тривожні спогади Про це говорить жовте коло, утворений світлом лампи. Незважаючи на те що жовтий колір – це колір тепла, від нього не виходить такої аури. Навпаки, він немов нагнітає тривогу. А лірична героїня намагається показати нам, що тільки окремі шерехи можуть відкрити завісу таємниці над цим миром.
Вона немов у тиші або цих дрібних звуків намагається довідатися, чому кохана людина від її пішов Навіщо він залишив її наодинці з жовтим світлом лампи й двома пам’ятними речами: хлистиком і рукавичкою? Коло від лампи жовтий… Шерехам слухаю.
Отчого пішов ти? Я не розумію… Лірична героїня поступово йде від речового миру.
Вона поринає в іншій. Так вона в новому оточенні ще більше відривається від коханої людини Можливо, саме він був для неї щастям на цьому світлі. А без улюбленого вона йде від дійсності у свої спогади й той мир, що не може принести ніякого полегшення її душі. Вона намагається переконати себе в тім, що наступний день принесе не нові проблеми, а навпаки, щасливий день, повний приємних тривог і турбот.
Радісно і ясно Завтра буде ранок Вона немов вимовляє молитву, який хоче залікувати своє поранене серце. Лірична героїня переконує себе, що життя не змінить свого плину й буде такий же гарної й прекрасної, який була в момент зустрічей з коханою людиною. Однак у цьому добутку прослизають смутні тональності.
Адже серце тепер набралося мудрості. Воно назавжди запам’яталося в собі два предмети: хлистик і рукавичку, ті дві штучки, які дорогою серцю людин все-таки залишив своїй коханій Це життя прекрасне, Серце, будь же мудро. Так горе й розчарування знову вторгаються в життя ліричної героїні.
Вона усе далі від дійсності. Вона намагається міркувати про те, що душі бувають безсмертні. Але навіщо вічно жити душі, що перебуває в такій тузі й самітності.
Адже серце в груди з кожною миттю б’ється усе тихіше й тихіше. Нам здається, що лірична героїня хоче зберегти свою душу лише тому, що в ній все-таки залишився не тільки смуток і розчарування, але й два рідних і близьких предмети: хлистик і рукавичка. Ти зовсім утомилося, Б’єшся тихіше, глуше… Знаєш, я читала, Що безсмертно душі.
“У мінуту крайньої небезпеки, в одну коротку секунду ми згадуємо стільки, скільки не представиться нашої пам’яті в довгу годину”, – писав про вірші А. А. Ахматовій М. А. Кузмин. Тобто коло дорогих предметів розширюється. Разом з ним збільшується й кількість об’єктів, використаних поетесою й здатних відбити дрібні відтінки її щиросердечних переживань. Таким є вірш “Вечірня кімната”. І з перших рядків перед нами виникає картина, що поетесі вдалося на мить запам’ятати у віршованих римах.
Вони показують, що А. А. Ахматова дуже відверта. Це немов сповідь її душі. Я говорю зараз словами тими, Що тільки раз народжуються в душі…
Але нам можуть бути не зрозумілі її тривоги й переживання. Тому для відбиття свого щиросердечного стану вона використовує цього разу не предмети, а живі істоти, які немов почувають її настрій. Тому їм представляється унікальна можливість своєю присутністю наблизити нас до розуміння того щиросердечного сум’яття, що характерно для ліричної героїні в цей момент.
Так з’являється працьовита бджола на білій хризантемі. Тільки їй дозволено доторкнутися до внутрішнього миру ліричної героїні, адже тільки їй випала можливість наблизитися до білої, непорочної хризантеми. Однак А. А. Ахматова використовує не тільки предмети, але й різні інші складові компоненти, які можуть показати більше повну картину душі. Це задушливий захід старих речей.
Дзижчить бджола на білій хризантемі, Так задушливо пахне старе саше. Але в цьому вірші в порівнянні з попередньої показано, що душу ліричної героїні замкнута рамками квартири. Але вона не приемлет такої “в’язниці”. Адже вікна, єдиний зв’язок із зовнішнім миром, дуже вузькі. Вони залишають досить мало шансів на зв’язок із зовнішнім миром, що, можливо, міг би принести їй заспокоєння.
І кімната, де вікна занадто вузькі, Зберігає любов і пам’ятає старовину… Але кімнаті однаково дане право зберегти пам’ять старовини, у якій можуть бути багато дріб’язків, дорогих серцю ліричної героїні. Так, приміщення стає не в’язницею, а дорогоцінною скринькою, у якому можна сховати все це пишнота. Тоді зрозуміло, чому з’являються маленькі вікна. Вони намагаються загородити душу ліричної героїні від зовнішнього миру, щоб у нього ніхто не міг потрапити й заподіяти який-небудь збиток.
Але реальні речі є в цьому царстві. Наприклад, ліжко. Вона стає своєрідним покажчиком. Адже саме над нею висить напис французькою мовою.
Так у поетичний мир ліричної героїні знову вторгаються речі. Але вони мають велике значення, створюючи так Званий мовний поріг або бар’єр. Але на якому би прислівнику не був цей напис, у ній звертаються до Господа: “Господи, помилуй нас”. А над ліжком напис по-французькому Говорить: “Seigneur, ayez pitie de nous.”. Але, незважаючи на звертання до Бога й предметів, які “приземляють” ліричну героїню, вона однаково повна тривоги про свою душу.
Вона намагається переконати її в тім, щоб та не поспішала й не згадувала минулого, тому що воно настільки сумно й сумно, що не варто ворушити вульгарного. Ти казки давньої сумних заміток, Душу моя, не торкни й не шукай… У ній стільки мало прекрасного й чудесного.
Але щоб показати такі почуття, лірична героїня звертається до статуетки, що повинна блищати на сонце й вражати всіх своєю добірністю. Дивлюся, блискучих севрских статуеток Померкли глянсуваті плащі. Але у фігурок померкли плащі.
Тобто лірична героїня не говорить про щось узагальненому, навпаки, вона конкретно вказує, що піддається зміні. Можливо, вибір такого атрибута обумовлений тим, що плащ здатний укривати від всіх нещасть і негод. Але він померк, можливо, тому він більше не зможе їй допомогти сховати від лих і сторонніх очей свою душу. Наприкінці вірша з’являється останній промінь.
І в нього є шанс “пройтися” по букеті яскравих георгин, щоб освіжити їхній денний блиск. Він немов всі навколо возвраещать до життя. Тобто також повинна заблищати й ожити й душу ліричної героїні. Таке відродження відбувається не в німій тиші, а під звуки віоли й рідкі акорди клавесина.
Останній промінь, і жовт і важкий, Застиг у букеті яскравих георгин, И як у сні я чую звук віоли И рідкі акорди клавесин. Речовий мир стає неодмінним атрибутом віршів А. А. Ахматовій. Їй вдається знайти особливу ниточку, що могла б показати, не називаючи прямо її щиросердечний стан. Через деякі речі або деталі побуту поетеса показує свої хвилювання й переживання. У той же час подібні предмети дозволяють сховати душу від важкого погляду, що своєю прямотою може ранити таку ніжну матерію
(2 votes, average: 2.50 out of 5)