В. Симоненко – “витязь молодої української поезії” (Олесь Гончар) В. СИМОНЕНКО, Д. ПАВЛИЧКО, І. ДРАЧ
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ. ПОЕТИ-ШІСТДЕСЯТНИКИ
В. СИМОНЕНКО, Д. ПАВЛИЧКО, І. ДРАЧ
В. Симоненко – “витязь молодої української поезії” (Олесь Гончар)
Я люблю поезію, мені подобаються твори багатьох поетів, але найбільше я люблю читати вірші В. Симоненка. Поезії талановитого юнака справили на мене велике враження. Я забуваю про все, коли гортаю збірку його творів.
Василь Андрійович Симоненко народився 1935 року в селі Бієвці на Полтавщині, яка дала українській культурі багато щедрих талантів.
Василь Симоненко палко й ніжно, як матір, любив Україну. Рідному краю він присвятив усе своє життя. Поет був переконаний, що у людини Батьківщина, як і мати, – одна. І ніхто не повинен вибирати її або міняти на іншу:
Можна вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та
Свої щирі й глибокі почуття до рідної землі поет висловив у багатьох творах. Безмежна відданість Вітчизні, особливо у тяжкі для неї години, звучить у рядках:
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю,
Я в твоєму імені живу.
Василь Симоненко прагне до нового, ще не відкритого людиною. Його твори звучать і сьогодні актуально, вони близькі й зрозумілі кожному молодому читачеві:
Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподівання молоді?
У віршах “Люди – прекрасні…”, “Ти знаєш, що ти людина?” та “Я…” поет полемізує з тими, хто вважає людину часткою сірої маси, доводячи, що люди – прекрасні, що їм пощастило жити на казковій землі. Тільки чомусь у людей камінні души і замкнені серця. Якщо люди не схочуть бути щасливими на своїй землі не стануть сильними, не будуть любити – грядущі можуть сказати: “…їх на землі не було”. Василь Симоненко не погоджується з тим, що людина після смерті зникне безслідно, ні! “Люди часто живуть після смерті!” – заявляє поет. Славні вчинки та добрі діла роблять людину безсмертною. Якщо все своє життя присвячувати рідному народові, то, “їй-право, не страшно вмерти”. На переконання поета – “страшно мертвому жить”.
До роздумів спонукають невеликі вірші-роздуми митця про людину й суспільство:
Мало великим себе уявляти –
Треба великим буть.
Характерною особливістю поезії Василя Симоненка є те, що багато уваги він приділяє простій людині, бо вона, за його словами, – “найскладніша”.
Василь Симоненко – справжній майстер слова. Його поезія, смілива, одверта, ніжна й гнівна, завжди знаходитиме свого читача.
Проблема відповідальності за долю нації та людства у поемі І. Драча “Чорнобильська мадонна”
Знову над Прип’яттю буйно розцвіли сади… Легенький вітерець хвилює воду, тихенько похитує віти дерев. Але навколо – ні душі. Ні людей, ні такої звичної на сільських вулицях живності. Скрізь – мертва тиша. З 26 квітня 1986 року. Тоді сталася аварія на Чорнобильській АЕС, яка показала всім, яку небезпеку таїть атом, позбавлений контролю. А також – як неймовірно важко вгамувати його силу.
Що ж стало причиною трагедії? Яких наслідків драми нам ще чекати? Знайти відповідь на ці та багато інших болісних питань намагається поет-громадянин Іван Драч у своїй поемі “Чорнобильська мадонна”.
Художні твори народжуються по-різному: по гарячих слідах подій – на єдиному подиху, або в результаті довгих і болісних роздумів. “Чорнобильська мадонна” написана болем душі, кров’ю серця. Це – прозріння дорогою ціною:
Тяжко пишу, зболено розмірковую,
Словами гіркими наповнюю аркуш,
Хай і гарячими, хай і пекучими –
Це одна даність.
Чорнобильська атомна була підшефною будовою Спілки письменників. Можна сказати, виросла при очах поета. Письменники, як і весь народ, вірили словам учених, науці. Але справа, мабуть, не в самій науці, а насамперед у моральних якостях окремих учених. А що ж показав Чорнобиль? Чим заплатив за наукову помилку народ? З болем поет констатує:
За безладу безмір, за кар’єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям – життям молодим.
А зараз ми пожинаємо гіркі плоди квітня 1986 року. Хіба можна спокійно чигати розділ “Хрещатицька мадонна”? Яким розпачем наповнені рядки:
У юрмищі хрещатицького дня
Ти боса йшла, ти, сива Катерина.
Молода, красива, фізично здорова жінка, народивши мертвого сина, збожеволіла:
Який напій ти в квітень той пила,
Коли, заквітла сином, ти ходила,
Від Ірода себе не вберегла –
Тебе накрила та нечиста сила?!
Я часто уявляю своє майбутнє. Звичайно, щасливе. Але. мені важко уявити мертве мовчання містечок і сіл, які залишилися в тридцятикілометровій зоні. Я не можу повірити, що трава, вода, дерева можуть таїти в собі смертельну небезпеку, бо вони з “чорнобильськими радіонуклідами”. А дівчйна-трактористка (розділ “Трактористка”) свій сумний монолог закінчує словами:
Розумієте, трактористка я, трактористка,
Чорнобильська трактористка.
Мені ще треба родити!
Дай їй, Боже, щастя. Хай її діти будуть здоровими і щасливими. Бо їх і так багато, ні в чому не винних чорнобильських дітей, що з’явилися на світ із страшними каліцтвами. Вони – діти атомної епохи.
Чорнобиль… Його велика біда ніби поставила кожного перед дзеркалом совісті. І показала, хто чого вартий. Поряд із взірцями безприкладної мужності й альтруїзму траплялися акти мародерства, коли гору брала ницість:
Аж раптом рипнули двері,
Щось сунуло вже до хати,
Ліхтарем її шмагонуло,
Матір Божу стало знімати…
Як бачимо, поет чесний в усьому. Не всі люди – герої. Не всі – порядні. Один, як Валерій Ходемчук, віддає всього себе на вівтар служіння народу. А інший скрізь і завжди шукає особистої матеріальної вигоди.
Змальовуючи ті далекі для нас події, Іван Федорович Драч шукає істину, утверджує правду, та передусім бачить людину. Тому і не міг поет не сказати про трагедію переселення. Це не згущення фарб. Адже в одну мить тисячі сімей втратили дім, роботу, друзів – весь свій мікросвіт, “…де бусол і криниця, де кіт і корова”, де все рідне й близьке, де кожна квіточка, кожна травинка випестувана своїми руками, зігріта своїм диханням.
Зараз на тому місці мертва зона. Виключена із життя не на один десяток років.
У розділі “Вічна материнська елегія” письменник сконцентрував увагу на жаху трагедії:
Було все мов на лезі,
Якому все стинати, –
І квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.
Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати.
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.
Алегорично й символічно звучать останні рядки твору:
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… це хворе дитя!
Це заклик до всіх людей планети задуматися над тим, що те, що сталося в Чорнобилі, може повторитися в іншому місці, перетворивши Землю на руїну. Пам’ятаймо про це, люди!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)