Гончар Олесь Терентійович Довженків світ

Коли думаєш про Довженка, про коріння його дивовижної творчості, щоразу чомусь уявляється така-от картина. Ще він хлопчик, уперше їде з батьками до міста. Виїхали вночі, і вже ось їм світає в дорозі; зелені луги Придесення купаються в росах, швидко розвидняється, і раптом, дух захопивши хлоп’яті, постає перед ним по небосхилу чудо якесь, ранковий міраж, сяюча казка, що, однак, не розвіюється, височіє в реальності: то відкривсь на горі старовинний Чернігів, білі грона його соборів на екрані світанкового неба. Можна уявити, яку емоційну бурю в душі

вразливого сосницького хлопчика мала викликати ця перша його зустріч з чудом мистецтва, рукотворним чудом сиводавніх зодчих, з архітектурними чернігівськими ансамблями, що справді виростали на узвишші, як білі співучі видива, і вранішнє небо приймало їх у свої обійми, і від погляду на них у захваті никло все трепетно зачудоване Задесення.

Як ці тисячолітні архітектурні ансамблі, так само не могли не сколихнути душу юного Довженка мудрі народні перекази, звичаї та легенди людей, яким мужньо жилось і тяжко чумакувалось, не могли не вразити майбутнього митця криваві бійки дядьків за межу, і материнські плачі,

і зоряні ночі на конопасах біля озер, де, можливо, зацвітає папороть, і високі купальські вогні, що їх кожного літа запалює його поетична Сосниця. Усе довколишнє живило й стимулювало художній розвиток всебічно обдарованого хлопця, а надто ж, мабуть, щедро зачерпував жадібний дух його з моря пісень народних, бо ж той пісенний розлийсвіт оточував його від колиски.

Духом звитяги, мужності, прадавньої слави овіяний край, де народився Довженко. Згадуються тут слова Карла Маркса, який, відзначаючи прогресивну, збудливу роль Запорозької Січі, “християнської козацької республіки”, зауважив, що звідти, з Січі, дух козацтва розливався по всій Україні, крутою хвилею докочувався цей дух до сіл та містечок Чернігівщини, нерабського краю, що з давніх-давен звик до дзвону щитів та шабель вояцьких. Будь-де станьте, вслухайтесь і почуєте: сивий епос до вас озивається звідусіль. Віки промовляють повсюди могутнім голосом мистецтва, і воно тут зриме, відчутне, то в камені творчім живе, то в красі вишивань, то в нетлінності мелодій,- розмаїте художнє мистецтво є тут часткою буття, як саме повітря, як тополя край шляху, як оті сині ескадри хмар, що, повні громів, блискавиць та рясних високих дощів, ціле літо потужно ходять над Довженковим краєм.

Довженко і рід його, починаючи від далеких пращурів,- типові сіверяни. Цілком припускаємо, що предки його могли бути дружинниками князя Новгород-Сіверського, в шоломах, зі щитами ходили в степові полиневі походи, бо хіба ж не їхній – довженківський! – дух вловлюємо в самій поетиці “Слова о полку Ігоревім”.

Десь там його коріння, десь звідти бере початки його родовід. Одного разу неподалік Сосниці довелося бачити на сіножаті косарів. Не косарі – витязі йшли: один в один, крок за кроком, ішли неквапною ходою людей, що знають свою силу, надовго беруть розгін, майже урочисто, з трудовою гідністю звершують свій начебто буденний труд. Очей не можна було відвести від тої “ходи витязів”: ставні, високі, красиві, рухалися в єдиному ритмі, все тією ж “ходою витязів”,- мимоволі виникали асоціації з дружинниками Ігоревих часів. І мимоволі подумалось: “так ось звідки він! Ось звідки і вдача його, і лицарськість, і мужня гордовита постава…” Котрийсь із цих косарів міг бути батьком Довженковим, статечним отим хліборобом, яким ми знаєм його з фотографії: так, хлібороб, селянин, людина тяжкої фізичної праці, і водночас почувається, що перед нами натура глибоко творча, мислитель, трудар, сповнений величавої гідності,- в очах світиться проникливість і нещадний розум, обличчя по-значене тонкими рисами духовності.

Виявляється, не безпредметна фантазія – оті мудрі Довженкові діди, що глянули на людство з екрана, оте могуття духу народного, людська величавість, що нею так був вражений світ з виходом на екран Довженкових кінопоем. І хоч сила Довженкової фантазії всім відома, але, виявляється, героїв своїх, характери їхні він найменше вигадував, вони йшли до нього у фільми з життя, як прийшов із Ромен віднайдений ним Шкурат, пічник і артист, натура справді епічна. У мовби звичайних явищах Довженко спостеріг незвичайність, у мовби “буденних” людях відкрив їхню глибинну внутрішню поезію, поглядом гуманіста побачив значність кожного людського життя. Так з’являється “Земля” з її соціальним драматизмом та лагідною усмішкою старої людини, яка, прощаючись зі світом, замилувалась красою яблука, так з’являється невбивний робітник-арсеналець, і Боженко, що під трагічні звуки “Заповіту” пливе в степу над хлібами,- так з’являється поетичний образ свого народу, що його Довженко-митець побачив синівським натхненним зором, побачив і з такою художньою випуклістю, з таким богатирським розмахом виніс на світовий екран.

Довженко в усьому поет, і це його виділяє з-поміж багатьох як митця. Він поет у думанні, у барвах, у зображенні характеру людини, у погляді на природу, на комаху, на квітку…

Нещодавно один з московських знайомих розповів, як, проїжджаючи мимо Довженкової дачі у Підмосков’ї, щоразу бачив у нього на городі вінець розквітлого соняшника, що дивився кудись на південь… Як герб художника, як знак любові його дитячих літ.

Кінокласикою стали Довженкові соняшники, Довженкові яблука, що, немало вже наплодивши епігонів, самі в первозданній свіжості обійшли світ у стрічках “Землі”, “Арсеналу”, “Звенигори”… Довженка охрестили романтиком, хоча навряд чи вкладається в це поняття велика правда його реалістичної – хоча справді крилатої – творчості; мабуть, затісно у рамках таких визначень його повнокровним народним характерам, його мистецькій сміливості, квітуванню Довженкової поетичної символіки і нищівній Довженковій сатирі, і найніжнішій ліриці, зверненій до ласкавої деснянської води, до ріки, найлюбішої в світі…

Саме високою народністю, поетичною силою, мистецькою свободою й приваблює нас Довженкова творчість, що виростала на грунті найгостріших соціальних конфліктів. Йому випало бути свідком найкривавіших воєн, бути безпосереднім учасником найзначніших подій своєї доби. Побачене, пережите дістало в його праці рідкісно-яскраве художнє відтворення. З життєвої активності, з вогню життя викрешувалась Довженкова поетика, його соковитий стиль, його палаюча образність.

Мабуть би, зустріч із живим Мікеланджело не справила враження більшого, ніж те, що зосталось після зустрічі з ним, автором “Землі” й “Арсеналу”.

Великість.

Крилатість.

Могуття духу.

“Справді ось такими, певно, були люди епохи Відродження,- подумалось тоді про нього,- дерзновенні титани тієї розквітаючої доби, де часто в одній особі поєднувались цілі грона талантів, де геніальний живописець водночас міг бути й механіком, і зодчим, де рука, що вдень створювала невмирущі фрески, вночі бралася за циркуль математика або наводила в зоряну далеч телескоп”.

Таких нагадував він своєю щедрою всебічною обдарованістю, поліфонічністю натури. З такими споріднений був масштабністю, розмахом творчих задумів. Усього він прагнув, усе хотів осягнути, випробувати, до всього, здавалося, має хист. В молодості він був учителем, був художником-карикатуристом, пізніше став всесвітньовідомим майстром кіно, драматургом, письменником, а міг би, мабуть, стати й конструктором, творцем садів, як Симиренко, міг би проектувати міста майбутнього, і тоді не тільки на екрані, а й на землі зводились би його поетичні аерогради. Враження було таке, що йому завжди тісно, що душа його прагне майданів, площ, моря людських облич, до яких міг би звертатись: чи не тому й вибрав наймасовіше з мистецтв?

Творча сила його, здавалось, не знає меж. Мислячий, вічно неспокійний, Довженко жив інтенсивним, до краю напруженим духовним життям. Бував він спокійним зовні, але внутрішньо, видно, ніколи.

“Довженко завжди переповнений ідеями”,- говорили про нього, і це було справді так. Свіжі, красиві думки, найфантастичніші проекти – скільки він їх розсипав повсюди, щедро кидав мимохідь, про одні швидко забуваючи, інші виношуючи протягом багатьох літ. По-моєму, не було такого виду мистецтва або галузі людського знання, що їх не торкнулася б його допитлива бурунлива думка.

Відома його пристрасть – все будувати, перебудовувати, поліпшувати, вдосконалювати. Забудова Хрещатика, нові гідростанції на Дніпрі, проблеми українського садівництва, народна медицина, міжпланетні подорожі – за все він переживав, на все дивився поглядом і митця, і будівничого.

Йому хотілося, щоб героїчна історія народу була на видноті у поколінь, щоб, втілена у грандіозних монументах, промовляла вона з берегів Дніпра до майбутнього, до нащадків.

Ось він проїжджає шлюз на Дніпрогесі, оглядає бетонні мури, в яких повільно осідає пароплав:

– Отут би на стінах шлюзу викарбувати десять, ні – двадцять тисяч імен будівників Дніпрогесу. Уявляєте, з яким почуттям читали б ці прізвища через тисячу літ!

Або:

– В Нікополі треба поставити колосальний пам’ятник Богдану Хмельницькому,- адже саме звідси він почав із козацтвом свій визвольний похід… Поставити на дамбі, на найвиднішому місці, щоб екскурсанти одразу бачили, куди прибули.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Гончар Олесь Терентійович Довженків світ

Categories: Твори з української літератури

Links